Перший учитель - Сторінка 2

Потім був концерт шкільної самодіяльності — дуже цікавий V і веселий, після якого директор школи запросив нас — гостей, учителів та активістів колгоспу — до себе.

І тут не могли натішитися з приїзду Алтинай Сулаймапівни. її посадовили на найпочесніше місце, прикрашене килимами, ї всіляко старалися підкреслити свою до неї повагу. Як завжди в таких випадках, було бучно, гості жваво розмовляли, виголошували тости. Та ось у дім зайшов місцевий парубчак і подав господареві купку телеграм. Телеграми пішли по руках: колишні учні поздоровляли своїх земляків з відкриттям школи.

— Слухай-но, а телеграми ці старий Дюйшен привіз, чи що? — спитав директор.

— Атож, — відповів парубчак. — Всю дорогу, каже, підстьобував коня, хотів поспіти, поки йтимуть збори, щоб при народі прочитали. Спізнився трошки наш аксакал, засмучений приїхав.

— То чого ж він там стоїть, нехай злізає з коня, клич його! Парубчак іпішов покликати Дюйшена. Алтинай Сулайманівна

сиділа поруч мене; вона чомусь стрепенулася і якось дивно, немов раптом згадавши щось, спитала мене, про якого це Дюйшена кажуть.

— А це колгоспний листоноша, Алтинай Сулайманівно. Чи Знаєте ви старого Дюйшена?

Вона якось непевно кивнула, потім хотіла була встати, але в цю мить повз вікно хтось з тупотом проїхав на коні, і парубчак, повернувшись назад, сказав господареві дому:

— Я його кликав, агаю, але він поїхав, йому ще треба листи розвозити.

— Ну й нехай розвозить, нащо його затримувати. Потім із стариками посидить, — невдоволено мовив хтось.

— О-о! Ви не знаєте нашого Дюйшена! Він людина закону. Доки діла не зробить, нікуди не заверне.

— Так, так, дивна він людина. Після війни вийшов з госпіталю, на Україні це було, і залишився там жити, всього років з п'ять як повернувся. Вмирати, каже, вернувся на батьківщину. Все життя отак бурлакою й живе...

— А все-таки зайти б йому зараз... Ну, та гаразд. — І господар дому махнув рукою.

— Товариші, колись ми навчалися, якщо хто пам'ятає, в Дюйшеновій школі. — Один з шановних людей аїлу підніс бокал.— А сам же він, напевно, не знав усіх літер алфавіту.— Промовець зажмурив при цьому очі і похитав головою. В усьому вигляді його було помітно і здивовання й посміх.

— Ай справді ж, було так, — озвалося кілька голосів. Кругом засміялися.

— Та що вже там казати! Чого тільки не затівав тоді Дюй-шен. А ми ж і всерйоз вважали його за вчителя.

Коли сміх ущух, промовець з бокалом у руці вів далі:

— Ну, а тепер люди повиростали у нас перед очима. Академік Алтинай відома на всю країну. Майже всі ми з середньою освітою, а багато хто має й вищу. Сьогодні ми відкрили у себе в аїлі нову середню школу, одно тільки це вже свідчить, наскільки змінилося життя. Тож давайте, земляки, вип'ємо за те, щоб і надалі сини та дочки Куркуреу були передовими людьми свого часу!

Всі знову загомоніли, дружно підтримавши тост, і тільки Алтинай Сулайманівна почервоніла, чимсь стурбована, і лише пригу-

била бокал. Але святково настроєні люди, зайняті розмовами, не помічали, в якому стані вона була.

Алтинай Сулайманівна кілька разів глянула на годинника. А потім, коли люди повиходили на вулицю, я побачив, що вона стоїть осторонь усіх біля арика і пильно дивиться на бугор — туди, де погойдуються під вітром поруділі осінні тополі. Сонце було вже на вечірньому прузі — біля бузкової рисочки далекого присмеркового степу. Воно світило звідти меркнучим світлом, забарвлюючи верхівки тополь тьмяним, сумовитим багрянцем.

Я підійшов до Алтинай Сулайма-нівни.

— Зараз вони листя скидають, а подивилися б ви на ці тополі весною, коли вони квітують,— сказав я їй.

— І я про це саме думаю,— зітхнула Алтинай Сулайманівна і, помовчавши, додала, мовби про себе: — Так, в усього живого є своя весна і своя осінь.

По її в'янучому, з безліччю дрібних зморщечок навколо очей обличчю промайнула сумовита, задумлива тінь. Вона дивилася на тополі якось дуже по-жіночому, тужно. І я враз побачив, що передо мною стоїть не академік Сулайманова, а звичайнісінька киргизька жінка, безхитра і в радощах і в журбі. Ця вчена жінка, видно, згадала зараз пору своєї юності, що її, як співають у наших піснях, не догукаєшся з найвищої гірської верховини. Вона, здається, хотіла щось сказати, дивлячись на тополі, та потім, мабуть, роздумала і рвучко наділа окуляри, які тримала в руці.

— Московський поїзд тут проходить, здається, об одинадцятій?

— Атож, об одинадцятій ночі.

— Значить, мені треба збиратися.

— Чого це так раптом? Алтинай Сулайманівно, ви ж обіцяли побути тут кілька днів. Народ вас не відпустить.

— Ні, у мене термінові справи. Я мушу зараз же їхати.

Як не вмовляли її земляки, як не висловлювали свою обиду, Алтинай Сулайманівна була невблаганна.

Тим часом почало смеркати. Засмучені земляки посадили її в машину, взявши слово, що вона приїде іншим разом на тиждень або й на довший час. Я поїхав провести Алтинай Сулайма-нівну до станції.

Чому Алтинай Сулайманівна так несподівано заквапилася? Обидити земляків, тим паче в такий день, мені здавалося просто нерозумним. По дорозі я кілька разів збирався спитати її про це, та не насмів. Не тому, що боявся здатись нетактовним, — просто я зрозумів, що вона все одно нічого не скаже. Всю дорогу вона їхала мовчки, про щось дуже замислившись.

На станції я все-таки спитав її:

— Алтинай Сулайманівно, ви чимсь розстроєні, може, ми образили вас?

— Ну, що це ви! І не смійте так думати! На кого могла я образитись? Хіба що на себе. Авжеж, на себе можна було, мабуть, образитись.

Так і поїхала Алтинай Сулайманівна. Я повернувся до міста і за кілька днів несподівано одержав від неї листа. Сповіщаючи про те, що вона затримається в Москві довше, ніж гадала, Алтинай Сулайманівна писала:

"Хоч у мене безліч важливих і термінових справ, я вирішила все відкласти і написати вам цього листа... Якщо вам здасться цікавим те, що я тут пишу, я вас дуже прошу подумати над тим, як можна буде використати це, щоб повідати людям про все, що я розповім. Я вважаю, що це потрібно не тільки нашим землякам, це потрібно всім, а особливо молоді. До такого переконання я прийшла після довгих роздумів. Це моя сповідь перед людьми. Я повинна виконати свій обов'язок. Чим більше людей дізнається про це, тим менше мучитимуть мене докори совісті. Не бійтеся поставити мене в ніякове становище. Нічого не приховуйте..."

Кілька днів я ходив під враженням її листа. І нічого кращого не придумав, як розповісти про все від імені самої Алтинай Су-лайманівни.

Це було 1924 року. Так, саме того року...

Там, де зараз наш колгосп, тоді був невеличкий аїл осілих бідняків-джатакчів. Мені о тій порі було років чотирнадцять, і жила я у двоюрідного брата свого покійного батька. Матері у мене теж не було.

Ще восени, незабаром після того, як ті, хто був багатший" відкочували в гори на зимівлю, до нас в аїл прийшов незнайомий парубок в солдатській шинелі. Я запам'ятала його шинель, бо вона була чомусь з чорного сукна. Поява людини в казенній шинелі стала для нашого аїлу, що приткнувся десь під горами далеко від доріг, справжньою подією.

Спершу твердили, що в армії він був за командира, а тому і в аїлі буде начальником, потім виявилося, що зовсім він ніякий не командир, а син того самого Таштанбека, який пішов з аїлу на залізницю ще під час голоду, багато років тому, та так і пропав. А його сина, Дюйшена, прислали в аїл для того, щоб відкрити тут школу і навчати дітей.

За тих часів такі слова, як "школа", "навчання", були новиною, і люди не дуже-то розумілися на них. Хтось вірив цим чуткам, хтось вважав це за бабські плітки, і, можливо, взагалі забули б про школу, коли б незабаром не скликали народ на сходку. Мій дядько довго бурчав: "Що воно там ще за збори,, завжди відривають од діла через усякі дурниці",— та потім все-таки осідлав свою конячину і поїхав на збори верхи, як і належить кожному чоловікові, що поважає себе. Слідом за ним разом З сусідськими дітьми ув'язалась і я.

Коли ми, захекавшись, прибігли на пагорок, де звичайно відбувалися сходки, там уже перед гуртом піших і кінних людей виступав той самий блідолиций парубок в чорній шинелі. Ми не могли розчути його слів і присунулися були ближче, але раптом один старик у подертій шубі, немов прокинувшись, квапливо перебив його.

— Слухай, синку,— почав він скоромовкою, заїкаючись,— раніше дітей навчали мулли, а твого батька ми знали: така ж голота, як і ми. То скажи, ласкаво просимо тебе, коли це ти встиг зробитися муллою?

— Я не мулла, аксакале, я комсомолець,— швидко озвався Дюйшен.— А дітей тепер навчатимуть не мулли, а вчителі. Я навчався грамоти в армії та й перед тим трошки вчився. От який я мулла.

— Ну, це діло...

— Молодець! — пролунали схвальні вигуки.

— Так от, комсомол послав мене навчати ваших дітей. А для цього нам треба якесь приміщення. Я думаю улаштувати школу, З вашою допомогою, звичайно, он у тій старій стайні, що стоїть на бугрі. Що скажете на це, земляки?

Люди завагалися, наче прикидаючи в думці: куди він гне, цей зайшлий? Мовчанку урвав Сатимкул-суперечник, прозваний так за його незговірливість. Він давно вже прислухався до розмов, спершись на луку сідла, і зрідка цвіркав крізь зуби.

— А стривай-но, парубче,— промовив Сатимкул, примружуючи око, немов цілячись.— Ти краще скажи, навіщо вона нам, ота школа?

— Як-то навіщо? — розгубився Дюйшен.

— Та й справді-бо! — підхопив хтось з юрби. І всі разом заворушилися, загомоніли.

— Споконвіку ми живемо з дехканської праці, нас кетмень годує. І діти наші житимуть так само, на якого дідька їм навчання. Грамота начальникам потрібна, а ми простий народ. І не мороч нам голову!

Голоси принишкли.

— То невже ви проти того, щоб ваші діти навчалися? — спитав приголомшений Дюйшен, пильно придивляючись до облич людей, що оточили його.

— А коли проти, то що, силою примусиш? Минули ті часи. Ми тепер народ вільний, як хочемо, так і будемо жити!

Дюйшен аж зблід. Обриваючи тремтячими пальцями гачки на шинелі, він витяг з кишені гімнастьорки аркуш паперу, згорнутий вчетверо, і, квапливо розгорнувши його, підніс над головою:

— Значить, ви проти цієї бумаги, де сказано про навчання дітей, де поставлено печатку Радянської влади? А хто вам дав землю, воду, хто дав вам волю? Ну, хто проти законів Радянської влади, хто? Відповідай!

Він вигукнув слово "відповідай" з такою дзвінкою, гнівною силою, що воно, мов куля, прорізало теплінь осінньої тиші і наче постріл озвалося короткою луною в скелях.