Перший учитель - Сторінка 5

І от на середині річки судорога в литках раптом скорчила мене в три погибелі. Я не могла ні скрикнути, ні розігнутись і почала поволі падати у воду. Дюйшен покинув камінь, підскочив до мене, підхопив на руки, вибіг зі мною на берег і посадив мене на свою шинель. Він то розтирав мої сині, закляклі ноги, то стискав у долонях мої застиглі руки, то підносив їх до рота і грів, дихаючи на них.

— Не треба, Алтинай, посидь тут, нагрійся,— примовляв Дюйшен.— Я й сам управлюся...

Коли нарешті перехід був готовий, Дюйшен, натягаючи чоботи, глянув на мене, наїжену й змерзлу, і усміхнувся:

— Ну як, помічнице, нагрілася? Накинь на себе шинель, отак! — І, помовчавши, спитав: — Це ти, Алтинай, залишила того разу кізяк у школі?

— Еге ж,— відповіла я.

Він усміхнувся ледь помітно, кутиками губів, мовби кажучи про себе: "Я так і думав!"

Пам'ятаю, як в ту хвилину вогнем спалахнули у мене щоки: значить, учитель знав і не забував про цей, здавалося б, дріб'язковий випадок. Я була щаслива, я була на сьомому небі, і Дюйшен зрозумів мою радість.

— Струмочок ти мій ясний,— сказав віп, ласкаво дивлячись на мене.— І здібності у тебе хороші... Ех, коли б я міг послати тебе до великого міста. Якою б ти людиною стала!

Дюйшен рвучко ступив до берега.

І зараз він стоїть у мене перед очима, як стояв тоді біля шумливої кам'янистої річки, закинувши руки за потилицю, і дивиться зверненими вдалину сяючими очима на білі хмари, які гнав вітер понад горами.

Про що він думав тоді? Може й справді в мріях своїх виряджав мене вчитися до великого міста? А я думала в ту хвилину, кутаючись в Дюйшенову шинель: "От коли б учитель був мені рідним братом! Коли б я могла кинутися йому на шию і міцно обійняти його та, щільно зажмуривши очі, прошепотіти йому у вухо найкращі в світі слова! Боже, зроби ж його моїм братом!"

Мабуть, ми всі любили тоді свого вчителя за його людяність, за його добрі помисли, за його мрії про наше майбутнє. Хоч ми й були дітьми, я гадаю, ми це вже тоді розуміли. Що ж би ще заставило нас щодня ходити так далеко і видиратися на крутий бугор, задихаючись од вітру, загрузаючи в заметах? Ми самі йшли до школи. Ніхто нас не гнав туди. Ніхто не примусив би мерзнути в цьому холодному сараї, де дихання осідало білою памороззю на обличчях, руках і одягу. Ми тільки дозволяли собі по черзі грітися коло пічки, поки всі інші сиділи на своїх місцях, слухаючи Дюйшена.

В один з таких студених днів — не було, як тепер пам'ятаю, наприкінці січня — Дюйшен зібрав нас, обійшовши всі двори, і, як звичайно, повів до школи. Йшов він мовчазний, суворий, із зсунутими, мов беркутові крила, бровами, і обличчя його здавалося викуваним з чорного, прогартованого заліза. Ніколи ще не бачили ми таким свого вчителя. Дивлячись на нього, ми теж притихли: відчули щось неладне.

Коли по дорозі траплялися великі замети, Дюйшен звичайно сам прокладав стежку, за ним ішла я, а за мною решта учнів. І цього разу біля підніжжя горба, де за ніч намело багато снігу, Дюйшен пішов уперед. Іноді подивишся на спину якоїсь людини — і одразу зрозумієш, в якому вона стані, що діється у неї на душі. От і тоді видно було, що вчитель наш пригнічений якимсь горем. Він ішов з пониклою головою, ледве волочачи ноги. Я досі пам'ятаю, як страшно чергувалися перед очима чорне й біле: ми видиралися один по одному на бугор — під чорною шинеллю горбилася Дюйшенова спина, а вище по кручі над ним горбились верблюжими хребтинами білі замети, і вітер зривав з них поземку, а ще вище — в білому мутному небі темніла самотня чорна хмара.

Коли ми прийшли, Дюйшен не став розпалювати пічку.

— Встаньте,— наказав він. Ми підвелися.

— Скиньте шапки.

Ми слухняно обнажили голови, і він теж зірвав з голови бу-дьонівку. Ми не розуміли, до чого все це. І тоді вчитель сказав застудженим, уриваним голосом:

— Помер Ленін. По всій землі люди стоять зараз в траурі. І ви стійте на своїх місцях, замріть. Дивіться ось сюди, на портрет. Нехай запам'ятається вам цей день.

У нашій школі стало так тихо, немов її накрила лавина. І чути було, як вітер вдирається в щілини. І чути було, як сніжинки з шурхотом падають на солому.

В ту годину, коли заніміли невгаваючі міста, коли затихли заводи, що стрясали землю, коли позавмирали на коліях гуркотливі поїзди, коли весь світ поринув у траур, — у ту скорботну годину і ми, малесенька крихітка частки народу, затамувавши подих, урочисто стояли в почесній варті разом зі своїм учителем там, в нікому не відомому промерзлому сараї, що звався школою, і прощалися з Леніним, вважаючи себе в думці за найближчих йому людей, що більш від усіх горюють за ним. А наш Ленін в своєму трохи бахматому військовому френчі, з рукою на пов'язні все так само дивився на нас зі стіни. І так само говорив нам своїм ясним, чистим поглядом: "Коли б ви знали, діти, яке прекрасне майбуття чекає вас!" І здавалося мені в ту тиху хвилину, що він і справді думає про моє майбутнє. Потім Дюйшен втер очі рукавом і сказав:

— Я йду сьогодні у волость. Я йду вступати до партії. Повернуся через три дні...

Ці три дні мені завжди здаються найсуворішими з усіх зимових днів, які мені довелося переяшти. Мовби якісь могутні сили природи намагалися заповнити на землі місце великої людини, яка пішла з нашого світу: гудів, не вщухаючи, вітер в яру, кружляли снігові хуртовини, залізом дзвенів мороз-. Не знаходила собі спокою стихія: металася, билась, ридаючи, об землю...

Принишк наш аїл, примовк під горами, що тьмяно темніли в низьких напливах туч. Із закиданих снігом димарів здіймалися вгору тоненькі струмки диму, люди не виходили з домівок. Та до того ще й вовки раптом залютували. Знахабніли, вдень з'являлися на шляхах, а вночі никали поблизу аїлу і до самого світанку вили голодним, несамовитим виттям.

Боялася я чомусь за нашого вчителя: як він там у таку холоднечу, без шуби, в самій шинелі. А того дня, коли Дюйшен мав повернутися, я зовсім розгубилася, чуло, видно, серце якесь лихо. Раз у раз вибігала я з дому, дивилася в засніжений безлюдний степ: чи не покажеться вчитель на дорозі? Та не видно було ані душі.

"Де ж ти, вчителю наш? Благаю тебе, не затримуйся допізна, повертайся швидше. Ми ждемо тебе, ти чуєш, учителю! Ми ждемо тебе!"

Але степ не відгукувався на мій безмовний крик, і я чомусь плакала.

Тітці набридло моє ходіння.

— Чи ти даси сьогодні спокій дверям? Ану, сідай на своє місце, берися до пряжі. Дітей поморозила. Спробуй-но вискочи ще! — посварилася вона на мене пальцем і більше не пускала надвір.

Вечоріло вже, а я так і не знала, повернувся вчитель чи ні. І через те не знаходила собі місця. То заспокоювала себе думкою, що Дюйшен, мабуть, уже в аїлі, бо ж не траплялося ще, щоб він не вернувся в обіцяний день. То враз здавалося мені, що він захворів і тому йде собі спроквола, а здійметься буран, то недовго й заблудити в степу, та ще вночі. Робота не ладналася, руки не слухались мене, пряжа раз у раз обривалася, і це страшенно дратувало тітку.

— Та що це з тобою сьогодні? Руки у тебе дерев'яні, чи що? — все лютішала вона, скоса поглядаючи на мене. Л потім терпець у неї враз урвався: — Ух, погибелі на тебе нема! Йди-но краще віднеси старій Сайкал їхній мішок.

Я мало не підскочила з радості. Адже Дюйшен жив якраз У старої Сайкал. Старі Сайкал і Картанбай доводилися мені далекими родичами по матері. Раніше я вчащала до них, інколи навіть і ночувати залишалася. Чи згадала тітка про це, чи бог їй таке підказав, але, ткнувши мені мішок, вона додала:

— Ти сьогодні осточортіла мейі, як толокно в голодний рік. Йди собі та, коли дозволять старі, переночуй там. Геть з-перед моїх очей!..

Я вискочила в двір. Вітер біснувався, мов той шаман: захлинався, а потім раптом накидався, шпурляючи в розпашіле обличчя пригорщі колючого снігу. Я затиснула мішок під пахвою і кинулася бігти в другий кінець аїлу по свіжому розложистому сліду кінських копит. А голову гризла тільки одна думка: "Чи повернувся, чи то ж повернувся вчитель?"

Прибігла, а його нема. Сайкал перелякалася, коли я застигла на порозі, ледве переводячи дух.

— Що з тобою? Ти чого це так бігла, лихо якесь?

— Ба ні, так просто. Ось мішок принесла. Чи можна, я у вас залишуся сьогодні?

— Залишайся, квіточко моя. Ах ти, капосне дівча, страху якого нагнала. Ти чогось від самої осені не заглядаєш. Сідай до вогню, грійся.

— А ти, стара, м'яса поклади в казан, почастуй дочку. Та й Дюйшен от-от наспіє,—* озвався Картанбай; сидячи коло вікна, він підшивав старі валянки.— Давно б пора йому дома бути, ну, та нічого, приїде, поки смеркнеться. Наша конячина додому прудкенька.

Непомітно підкралася до вікон ніч. Серце моє, здавалось, стояло на сторожі, воно напружено завмирало, коли гавкали собаки або долинали людські голоси. А Дюйшена все не було. Добре ще, Сайкал скорочувала час розмовами.

Так ми ждали його з години на годину, а близько півночі Картанбай уже стомився:

— Давай-но, стара, стели постелю. Не приїде він сьогодні. Пізно вже. Чи мало яких справ у начальників, затримали, значить, а то давно був би дома.

Старик почав укладатися спати.

Мені постелили в кутку за пічкою. Але я не могла заснути. Старик усе кашляв, перевертався, шепотів уночі молитви, а потім тривожно пробурмотів:

— Як там конячина моя? Віхтика ж сіна задарма не випросиш, а вівса й за гроші не дістанеш.

Картанбай скоро заснув, а тим часом здійнявся вітер, не даючи спокою. Він шарудів по покрівлі, ворушив шерехатою п'ятірнею стріху, скріб шибки. Чути було, як ззовні поземка билася в. стіни.

Не заспокоїли мене слова старика. Мені все здавалося, що вчитель приїде, і я думала про нього, уявляла собі його в дорозі, серед пустельних снігів. Не знаю, чи надовго я заснула, але раптом щось заставило мене відірвати голову од подушки. Гугняве, утробне виття розляглося над землею і застигло десь у повітрі. Вовк! І не один — їх багато. Перегукуючись з різних боків, вовки швидко зближалися. їхні завивання злилися в єдине протяжне виття, що разом з вітром металося по степу, то віддаляючись, то наближаючись знову. Інколи здавалося, що вони десь зовсім рядом, на краю аїлу.

— Буран накликають! — прошепотіла стара.

Старик промовчав, прислухався, потім схопився з постелі:

— Ні, стара, неспроста це! Женуть вони когось.