Перший учитель - Сторінка 6

Чи людину, чи коня оточують. Чуєш? А що як, боронь боже, Дюйшена! Йому ж усе дрібниці, дурень він отакий:— Картанбай заметушився, шукаючи в темряві шубу.— Світла, світла давай, стара! Та швидше-бо, ради бога!

Тремтячи від страху, ми посхоплювалися, і поки Сайкал знайшла лампу, поки вона засвітила її, шалене виття вовків ураз стихло, паче його рукою зняло.

— Настигли, кляті! — скрикнув Картанбай і, схопивши клю-ку, кинувся був до дверей, але в цей час загавкали собаки. Хтось пробіг попід вікнами, риплячи підошвами по снігу, і гучно, нетерпляче застукотів у двері.

В кімнату вкотилася морозяна хмара. Коли вона розійшлася, ми побачили Дюйшена. Блідий, задиханий, він, хитаючись, переступив через поріг і притулився до стіни.

— Рушницю! — ледве вимовив Дюйшен.

Але ми ніби не зрозуміли його. У мене в очах потемніло, і я чула тільки, як заголосили старі:

— Чорну вівцю — в жертву, білу вівцю — в жертву! Хай береже тебе святий Баубедін. Чи це ти?

— Рушницю, дайте рушницю! — повторив Дюйшен.

— Нема рушниці, що це ти, куди? Старі повисли на плечах у Дюйшена.

— Дайте хоч палицю! Але старі заблагали:

— Нікуди не підеш, нікуди, поки ми живі. Краще повбивай нас отут на місці!

Я відчула раптом якусь дивну слабкість в усьому тілі і мовчки лягла в постіль.

— Не встиг, наздогнали коло самого дому.— Дюйшен натужно перевів дух і шпурнув у куток камчу.— Кінь ще в дорозі зморився, а потім вовки погнали, він доскакав до аїлу і впав, як сніп. Там вони й накинулися на нього.

— Ну й бог з ним, з тим конем, головне, що сам живий залишився. А не впав би кінь, вони б і тебе не випустили! Слава хранителеві Баубедіну, що все так скінчилося. Тепер роздягайся, сідай до вогню. Давай чоботи стягну,— метушився Картанбай.— А ти, стара, підігрій що там у тебе е.

Вони сіли до вогню, і тоді Картанбай полегшено зітхнув.

— Ну гаразд, чому бути, того не обминути. А чого ж це ти так пізно виїхав?

— Та засідання у волкомі затяглося, Каракё. Я вступив до партії.

— Це добре. Ну виїхав би на другий день зранку, тебе ж, я гадаю, ніхто не гнав прикладом у дорогу.

— Я обіцяв дітям повернутися сьогодні,— відповів Дюйшен.— Завтра зранку почнемо заняття.

— Ех, і дурень ти! — навіть підскочив Картанбай і від обурення аж замотав головою.— Ти послухай тільки, стара: він, бач, обіцянку дав дітям, отим шмаркачам! А коли б живий не залишився? Та чи думаєш ти своєю головою, що кажеш?

— Це, Караке, мій обов'язок, моя робота. Ви про інше скажіть: звичайно пішки ходив, а цього разу надала мені нечиста сила випросити у вас коня та й віддав його вовкам на поталу...

— Та не про те мова. Хай вона згине, ця шкапа. Нехай буде в жертву тобі принесена! — розсердився Картанбай.— Вік не мав коня, то й тепер не пропаду. А стоятиме Радянська влада, ще наживу...

— Діло кажеш, старий,— озвалася набряклим від сліз голосом Сайкал.— Наживемо ще... На ось, синку, похлебчи, поки гаряче...

Вони замовкли. А за хвилину, розгрібаючи кізячний жар, Кар-танбай задумливо промовив:

— Дивлюся я на тебе, Дюйшене, начебто й не дурний ти, а скоріше розумний хлопець. І ніяк не збагну, заради чого ти бідуєш з цією школою, з дітлахами нетямущими? Чи не знайти тобі іншого діла? Та наймися до когось у чабани, тепло й ситно буде...

— Я розумію, Караке, що ви добра мені бажаєте. Та коли ці дітлахи нетямущі потім отак, як ви, казатимуть, навіщо потрібна школа, нащо нам навчання, то справи у Радянської влади недалеко підуть. А ви ж хочете, щоб вона стояла, щоб вона жила. І тому, Караке, школа для мене не якийсь тягар. Якби я міг краще навчати дітей, я б ні про що більше не мріяв. От і Ленін казав...

— Еге ж, до речі...— перебив Картанбай Дюйшена і, помовчавши, сказав: — Ось ти все побиваєшся. А слізьми ж не воскресиш Леніна! Ех, коли б була така сила на землі! Чи, думаєш ти, інші не сумують, не горюють?.. А ти заглянь до мене під ребра: димує там серце гірким димом. Не знаю, далебі, чи збігається це З твоєю політикою, але хоч Ленін був людиною іншої віри, а я п'ять разів на день молюся за нього. А інколи думаю я, Дюйшене, скільки б ми з тобою не оплакували його, користі від цього ніякої. Так я оце по-своєму, по-старечому, розміркував: Ленін у самому народі, Дюйшене, залишився і перейде по крові — від батьків до синів.

— Спасибі вам, Караке, за ваші слова, спасибі. Правильно ви думаєте. Пішов він од нас, а ми життя по Леніну міряти будемо...

Слухаючи їхні розмови, я мовби повільно поверталася здалеку до самої себе. Спочатку все схоже було на сон. Я довго не могла заставити себе повірити, що Дюйшен повернувся додому живий і здоровий. А потім, мов весняний потік, ринула в мою розкуту душу невгамовна, нестримна радість, і, захлинаючись в тому гарячому потоці, я ридма заридала. Мабуть, ще ніхто ніколи не радів так, як я. В ту хвилину для мене нічого не існувало: ні тієї мазанки, ні буранної ночі надворі, ані вовчої зграї, що шматувала на околиці аїлу єдиного Картанбаєвого коня. Нічого! Серцем, розумом, всією істотою своєю я відчувала безмежне й безмірне, як світло, надзвичайне щастя. Я вкрилася З головою і заціпила рота, щоб мене не почули. Але Дюйшен спитав:

— Хто це там схлипує за пічкою?

— Та не Алтинай, перелякалася допіру, от і плаче,— сказала Сайкал.

— Алтинай? Звідки вона? — Дюйшен схопився з місця і, ставши навколішки біля мого узголов'я, торкнувся мого плеча: — Що тобі, Алтинай? Ти чого це плачеш?

А я відвернулася до стіни і ще дужче залилася слізьми.

— Та що це ти, люба, чого ти так злякалася? Ну хіба можна так, ти ж у нас велика вже... Ну-бо, глянь на мене...

Я міцно обняла Дюйшена і, уткнувшись в його плече мокрим гарячим лицем, нестримно схлипувала й нічого не могла вдіяти З собою. Мене била радість мов у лихоманці, і я безсила була вгамувати її.

— Та у неї, либонь, серце зрушилося з місця! — занепокоївся Картанбай і теж підвівся з кошми.— Ану, стара, замов, пошепчи їй трохи, та швидше...

І всі вони враз сполошилися. Сайкал нашіптувала заклинання, бризкала мені в лице то холодною, то гарячою водою, обдавала парою і сама плакала разом зі мною.

Ах, коли б вони знали, що серце моє "зрушилося з місця" від великого щастя, про яке я не в силі була розповісти, та, ма-буть^ і не зуміла б.

І поки я не заспокоїлася й не заснула, Дюйшен сидів біля мене і тихенько гладив холоднуватою рукою мій гарячий лоб.

* * *

Зима відкочувала за перевал. Уже гнала свої сині табуни весна. З відталих, набряклих рівнин потекли в гори теплі потоки повітря. Вони несли з собою весняний дух землі, пахощі щойно надоєного молока. Вже поосідали замети, і рушила крига в горах, і бренькнули струмки, а потім, з'єднуючись в течіях, вони хлинули бурхливими, нищівними річками, сповнюючи шумом розмиті яри.

Може, це й була перша весна моєї юності. В усякому разі, вона здавалася мені кращою за попередні весни. З бугра," де стояла наша школа, перед очима розкривався чудовий світ весни. Земля, ніби розкинувши руки, збігала з гір і неслася, не в силі Зупинитися, в мерехтливі срібні далі степу, оповиті сонцем і легким, прозорим серпанком. Десь за тридев'ять земель голубіли талі озерця, десь за тридев'ять земель ржали коні, десь за тридев'ять земель пролітали в небі журавлі, несучи на крилах білі хмари. 3ВІДКИ летіли журавлі і куди вони кликали серце такими томливими, такими трубними голосами?..

З настапням весни ми зажили веселіше. Ми вигадували різні ігри, безпричинно сміялися, а після уроків від самої школи до аїлу всю дорогу бігли, голосно перегукуючись. Тітці не подобалося це, і вона не пропускала нагоди вилаяти мене.

— А ти чого це пустуєш, дурепо? І діла тобі нема, що в дівках засиділася. У добрих людей такі, як ти, давно заміж повиходили, родичів у дім добавили, а ти... Знаишла собі забаву до школи ходити... Та стривай, я тебе ось приберу до рук...

Відверто кажучи, я не дуже-то брала близько до серця тітчині погрози: це ж не новина — все життя лається. А сказати про мене, що я засиділася,— і зовсім несправедливо було. Я просто витяглася за цю весну.

— Ти ще лахмате дівчисько,— сміявся Дюйшен.— Та до того ж, здається, й руде!

Його слова мене анітрошечки не ображали. Звісно, думала я про себе, я лахмата, але все-таки не зовсім руда. А от коли я виросту, стану справжньою нареченою, то хіба ж я буду отака? Нехай подивиться тоді тітка, яка я буду гарна. Дюйшен каже, що у мене очі сяють, як зірочки, і лице відкрите.

Одного разу, коли я прибігла з школи, у нас в дворі стояло два чужих коня. Судячи по сідлах, по збруї, хазяїни їхні приїхали з гір. І раніше траплялося, що вони завертали до нас по дорозі з базару чи до млина.

Ще біля дверей мене різонув якийсь неприродний сміх тітчин: "Та ти, племінничку, не дуже-то журися, не збіднієш. Зате потім, коли дістанеш голубку в руки, добрим словом мене згадаєш. Хі-хі-хі!" У відповідь хтось підтакував і лунав регіт, а коли я з'явилася на порозі, всі одразу замовкли. Біля розстеленої на кошмі скатерті сидів мов пень червонопикий гладкий чоловік. Він скоса глянув на мене з-під лисячої шапки, насунутої на спітнілий лоб, і, кашлянувши, опустив очі.

— А, донечко, повернулася, заходь, люба! — ласкаво посміхаючись, зустріла мене тітка.

Дядько сидів на краєчку кошми теж з якимсь незнайомий) мені чоловіком. Вони грали в карти, пили горілку і їли бешбармак. Обидва були п'яні, і їхні голови якось дивно хиталися, коли вони ляскали картами.

Наш сірий кіт підкрався був до скатерті, але червонопикий так стукнув його по голові кісточками пальців, що той, дико вискнувши, відскочив убік і забився в куток. Ох, як же боляче було йому! Мені захотілося піти від цих людей, та я не знала, як це зробити. Мене виручила тітка.

— Донечко,— промовила вона,— там у казані їжа, поїж, поки не захолола.

Я вийшла, але мені не сподобалася така поведінка моєї тітки. І на душі у мене стало неспокійно. Я мимоволі насторожилася.

Години через дві приїжджі сіли на коней і поїхали в гори. Тітка зараз же почала обкладати мене звичайною лайкою, і у мене відлягло од душі. "Значить, вона просто сп'яну була такою ласкавою",— вирішила я.

Якось незабаром після цього до нас прийшла стара Сайкал. Я була надворі, але почула, як вона сказала:

— Та що це ти, бог з тобою! Занапастиш ти її.

Перебиваючи одна одну, тітка й Сайкал про щось палко засперечалися, а далі стара вийшла з дому дуже розгнівана.