Перший учитель - Сторінка 8

Цієї ночі, п'ятнадцяти років, я стала жінкою... Я була молодша за дітей цього ґвалтівника...

На третю ніч я вирішила будь-що-будь тікати. Нехай загину в дорозі, нехай наздожене мене погоня, але я битимуся до останнього подиху, так само, як мій учитель Дюйшен.

Крадькома пробралася я в темряві до виходу, обмацала двері, вони були дуже міцно перев'язані волосяним арканом. Вірьовку в хитромудрих тугих вузлах не можна було поночі розв'язати. Тоді я спробувала трохи підняти кістяк юрти, щоб якось пролізти. Проте скільки я не билася, нічого у мене не виходило — і зокола юрта була теж прип'ята до землі арканами.

Лишалося тільки знайти що-небудь гостре і перерізати вірьовки на дверях. Я почала шарити навкруги, але нічого не знайшла, крім невеличкого дерев'яного кілочка. У відчаї я заходилася копати ним землю під юртою. Витівка була, звісно, безнадійною, та я вже робила це несвідомо. В голові билася лише одна безвихідна думка — вирватися звідси або вмерти, тільки б не чути його сопіння, безпробудного хропоту, тільки б не залишатися тут, умерти — то вмерти на волі, в бою, тільки б не підкоритися!

Токол — друга жінка. 0, як ненавиджу я це слово! Хто, в які жалюгідні часи вигадав його! Що може бути образливіше, ніж становище підневільної другої жінки, рабині тілом і душею? Встаньте, нещасні, з могил, встаньте, примари загублених, зганьблених, позбавлених людської гідності жінок! Встаньте, мучениці, нехай здригнеться чорний морок тих часів! Це кажу я, остання З вас, переступивши через цю долю!

Не знала я тієї ночі, що мені судилося сказати ці слова. Нестямно, розлючено скребла я землю під юртою. Грунт був кам'янистий, не піддавався. Я копала нігтями і подерла до крові пальці. А коли під юрту можна було просунути руку, вже світало. Загавкали собаки, попрокидалися сусіди. З тупотом промчав табун до водопою,! пирхаючи, пройшли сонні отари. Потім хтось підійшов до юрти, відв'язав аркани, що стягували її зокола, і почав знімати кошми. Це була мовчазна чорна жінка.

Значить, аїл готувався кудись перекочувати. Я зараз же згадала, що вчора краєм вуха чула розмову про те, що зранку мають знятися з місця, відкочувати спершу до перевалу, на нове стійбище, а потім на все літо у глиб гір за перевал. І ще тяжче стало у мене на душі — тікати звідти в сто разів важче.

Як сиділа я біля підкопаного місця, так і залишилася сидіти,

13*

195

навіть не відсунулася. А що мені було ховати і навіщо... Чорна жінка все одно побачила, що землю під юртою розрито, і нічого не сказала, мовчки робила далі своє діло. Та й взагалі вона поводилася так, ніби її нічого не стосувалося, мовби ніщо в житті не викликало в ній ніяких почуттів. Вона навіть не розбудила чоловіка, не посміла попросити його, щоб допоміг їй збиратися в дорогу. Він хропів, мов той ведмідь, під ковдрами та шубами.

Всі кошми були згорнуті, юрта залишилася роздягненою, і я сиділа в ній, наче в клітці, й бачила, що недалеко за річкою люди нав'ючують волів та коней. Потім я побачила, як до тих людей звідкись збоку під'їхали три вершники і, щось спитавши у них, попрямували в наш бік. Спершу я подумала, що вони їдуть збирати людей у дорогу, а потім придивилася й сторопіла. Це був Дюйшен, а двоє інших — в міліцейських кашкетах, з червоними петлицями на шинелях.

Я сиділа ні жива ні мертва, я не могла навіть скрикнути. Радість охопила мене — живий мій учитель! — і разом з тим порожнеча зяяла в душі: я пропаща, зганьблена...

У Дюйшена була забинтована голова і рука висіла на перев'язі. Він зіскочив з коня. Вибив ударом ноги двері, вбіг у юрту і зірвав ковдри з червонопикого.

— Ану вставай! — крикнув він грізно.

Той підвів голову, протер очі і кинувся був на Дюйшена, та одразу ж знітився, побачивши спрямовані на нього міліцейські нагани. Дюйшен схопив його за комір, струсонув і ривком підтягнув його голову до себе.

— Сволота! — прошепотів він побілілими губами. — Тепер потрапиш куди слід! Ходім!

Червонопикий покірливо рушив, але Дюйшен знову рвонув його за плече і, дивлячись у вічі йому, промовив зривистим голосом:

— Ти гадаєш, що стоптав її, як траву, загубив її?.. Брешеш, минулися твої часи, тепер її час, а тобі на цьому кінець!..

Червонопикому дали взути чоботи, зв'язали йому руки й навалили на коня. Один з міліціонерів повів коня за повід, другий їхав слідом. Я сіла на Дюйшенового коня, сам Дюйшен ішов поряд.

Коли ми рушили, позаду пролунав дикий, нелюдський зойк. Це бігла за нами чорна жінка. Вона, мов божевільна, підскочила до чоловіка і каменем збила його лисячу шапку.

— За кров мою випиту, душогубе! — репетувала вона нестямним голосом. — За чорні дні мої, душогубе! Не відпущу тебе живим!

Мабуть, років сорок не підводила вона голови. А тепер прорвалося все, що накопилось, все, що накипіло у неї на душі. її пронизливий крик бентежно лунав у скелях міжгір'я. Вона забігала то з одного боку, то з другого, кидала в чоловіка, боязко зіщуленого, кізяком, камінням, грудками глини, всім, що потрапляло їй під руку, і викрикувала прокльони:

— Щоб трава не росла там, де ступить нога твоя! Нехай кістки твої залишаться в полі, щоб ворон виклював тобі очі. Не приведи господи побачити тебе ще раз! Згинь 3 моїх очей, згинь, потворо, згинь, згинь, згинь! — прокричала вона, потім замовкла, а далі, знову заголосивши, кинулася геть. Здавалося, вона тікала від свого волосся, що розвівалося на вітрі.

Якраз наспіли сусіди, вони кинулися на конях доганяти її.

Як після жахливого сну, гуділо у мене в голові. Приголомшена, пригнічена, їхала я на коні. Дюйшен ішов трохи попереду, тримаючи в руці повід. Він мовчав, низько похиливши забинтовану голову.

Минуло чимало часу, перш ніж злощасне мія"гір'я залишилося позаду. Міліціонери заїхали вже далеко вперед. Дюйшен спинив коня і вперше подивився на мене змученими очима.

— Алтинай, я не зумів уберегти тебе, прости мене, — сказів він. А потім взяв мою руку і підніс до своєї щоки. — Та коли ти навіть простиш мене, я сам ніколи не прощу собі цього...

Я заридала й припала до гриви коня. А Дюйшен стояв поряд, мовчки гладив моє волосся і чекав, поки я наплачуся.

— Заспокойся, Алтинай, поїдемо, — сказав він нарешті. — Слухай, що я тобі розкажу. Позавчора був я у волості. Ти поїдеш до міста вчитися. Чуєш?

Коли ми зупинилися біля дзвінкої прозорої річечки, Дюйшен сказав:

— Здізь з коня, Алтинай, та вмийся. — Він витяг з кишені кусочок мила. — На, Алтинай, не жалій. А хочеш, я одійду вбік, попасу коня, а ти роздягнися, викупайся в річці. І забудь про все, що було, та ніколи не згадуй про це. Викупайся, Алтинай, легше стане. Гаразд?

Я кивнула головою. І коли Дюйшен відійшов убік, я роздяглася й обережно ступила у воду. Білі, сині, зелені, червоні камінці глянули на мене з дна. Бистрий голубий потік закипів з булько-тінням біля кісточок. Я зачерпнула пригорщами води і плеснула собі на груди. Холодні струмочки побігли по тілу, і я мимоволі засміялася, вперше за ці дні. Як приємно було сміятись! Ще й ще раз я обдала себе водою, а потім кинулася в глибінь потоку. Течія стрімголов виносила мене на обмілину, а я вставала й знову кидалася в бурунистий, вируючий потік.

— Понеси, вода, геть з собою весь бруд і всю погань цих днів! Зроби мене, вода, такою ж чистою, як ти сама! — шепотіла я і сміялася, сама не знаючи чого.

Чому сліди людські не залишаються навіки на дорогих людям, пам'ятних місцях? Коли б зараз я знайшла ту стежку, якою ми з Дюйшеном поверталися з гір, я припала б до землі і поцілувала вчителеві сліди. Стежка ця для мене — всім шляхам шлях. Хай будуть благословенні той день, та стежка, та путь, якою повернулася я до життя, до нової віри в себе, до нових надій та світла... Спасибі тому сонцю, спасибі землі тієї пори...

А через два дні Дюйшен повіз мене на станцію.

Залишатися в аїлі після всього, що скоїлося, я не хотіла. Нове життя треба буде починати на новому місці. Та й люди визнали моє рішення правильним. Проводжали мене Сайкал і Караке, вони метушилися, плакали, як малі діти, совали мені мішечки та вузлики на дорогу. Прийшли попрощатися зі мною й інші сусіди, навіть суперечник Сатимкул.

— Ну, з богом, дитинко, — сказав він, — ясної путі тобі. Не бійся, живи за наказом учителя Дюйшена — то й не пропадеш. Що вже там казати, ми теж дещо розуміти стали.

Учні з нашої школи довго бігли за бричкою і довго махали мені вслід...

Я їхала разом з кількома дітьми, котрих теж посилали до ташкентського дитбудинку. На станції нас чекала жінка-росіянка в шкіряній куртці.

Скільки разів потім проїжджала я мимо цієї затіненої тополями маленької станції в горах. Мені здається, що половину серця свого я назавжди залишила там.

В бузковому хисткому світлі весняного вечора було щось таке сумне й щемляче, мовби сам присмерк знав про наше розставання. Дюйшен намагався не показати, як боляче йому, як тяжко у нього на душі, та я ж знала: такий же біль клубком підступав у мене до горла. Дюйшен пильно дивився мені у вічі, руки його гладили моє волосся, моє лице, навіть ґудзики на моєму платті.

— Я б тебе, Алтинай, ніколи й на крок не відпустив од се-

бе, — сказав він. — Але не маю права заважати тобі. Ти повинна впитися. А я ж не дуже-то грамотний. їдь, там краще буде... Може, ти станеш справжнім учителем і тоді згадаєш нашу школу, може й посмієшся... Нехай буде так, хай буде так...

Вдалині загудів паровоз, сповнюючи луною станційну ущелину, замерехтіли вогні поїзда. Народ на станції заворушився.

— Ну от, зараз ти поїдеш, — затремтілим голосом промовив Дюйшен, стискаючи мені руку.— Будь щаслива, Алтинай. І головне — вчися, вчись...

Я нічого не могла відповісти: сльози душили мене.

— Не плач, Алтинай. — Дюйшен втер мені очі. І раптом згадав: — А ті топольки, що ми з тобою посадили, я сам вирощуватиму. І коли ти повернешся великою людиною, то побачиш, які вони будуть гарні.

В цей час підійшов поїзд. Вагони зупинилися з шумом і брязкотом.

— Ну, давай попрощаємося! — Дюйшен обійняв мене і міцно поцілував у лоб. — Будь здорова, щасливої дороги, прощай, рідна... Не бійся, йди сміливіше.

Я скочила на підніжку і обернулася через плече. Ніколи не забути мені, як стояв Дюйшен з рукою на пов'язці і дивився на

мене затуманеними очима, а потім потягнувся, наче хотів доторкнутися до мене, і в цю хвилину поїзд рушив.

— Прощай, Алтинай! Прощай, вогник мій! — крикнув він.

— Прощайте, вчителю! Прощайте, любий мій вчителю! Дюйшен побіг рядом з вагоном, потім відстав, потім враз рвонувся і крикнув:

— Алти-на-а-ай!

Він крикнув так, ніби забув сказати мені щось важливе і згадав, хоч і знав, що було вже пізно...