Перший учитель - Сторінка 9

Досі лунає в мене у вухах цей крик, що вихопився із самого серця, з самої глибини душі...

Поїзд проминув тунель, вийшов на пряму путь і, набираючи швидкості, поніс мене по рівнинах казахського степу до нового життя...

Прощай, учителю, прощай, моя перша школо, прощай, дитинство, прощай, моя перша, нікому не висказана любов...

Так, я вчилася у великому місті, про яке мріяв Дюйшен, у великих школах з великими вікнами, що про них розповідав він. Потім закінчила робітфак, і мене послали до Москви — в інститут.

Скільки труднощів довелося мені зазнати за довгі роки навчання, скільки разів я була у відчаї, здавалося, ні, не подолаю я премудростей— науки, і кожного разу в найтяжчі хвилини я в думці давала звіт моєму першому вчителеві і не сміла відступати. Те, що іншим давалося одразу, я осягала з величезними труднощами. Бо мені довелося починати все з азів.

Коли я вчилася на робітфаці, я написала вчителеві листа і призналася, що люблю його й чекаю. Він не відповів. На тому й урвалося наше листування. Я гадаю, що відмовив він мені і собі через те, що не хотів заважати мені вчитися. Моя"ливо, він і мав рацію... А може, були якісь інші причини? Скільки я перестраждала й передумала в ту пору...

Свою першу дисертацію я захистила в Москві. Для мене це було великою, серйозною перемогою. 3 а всі ці роки я не змогла побувати в аїлі. А потім почалася війна. Пізньої осені, евакую-ючись з Москви до Фрунзе, я вийшла з поїзда на тій самій станції, з якої проводжав мене мій учитель. Моні пощастило: я одразу знайшла попутну бричку, якою парубчак-візник їхав до радгоспу через наш аїл.

0 рідний край, у тяжкий для нас час, в час війни, довелося мені навідатися до тебе. Хоч як раділа я, дивлячись на перетворену землю, — повиростали нові аїли, зорано багато полів, побудовано нові дороги й мости, — але війна затьмарила цю зустріч.

Наближаючись до аїлу, я хвилювалась. Я придивлялася здалеку до нових, незнайомих вулиць, до нових будинків і садів, а потім глянула на той бугор, де стояла наша школа, і дух у мене перехопило — на бугрі рядком стояли дві великі тополі. Вопи погойдувалися на вітрі. І вперше я назвала людину, яку все життя називала "вчителем", просто на ім'я.

— Дюйшен! — прошепотіла я. — Спасибі тобі, Дюйшене, за все, що ти для мене зробив! Не забув, значить, думав... Як це схоже на тебе!..

Побачивши сльози на моєму обличчі, хлопчина-візник стурбувався:

— Що з вами?

— Та так, нічого. Ти знаєш кого-небудь з цього колгоспу?

— Знаю, звісно. Всі тут свої.

— А Дюйшена знаєш, ну того, що вчителем був?

— Дюйшена? Та він же до армії пішов. Я його сам з колгоспу на оцій бричці до військкомату возив.

Біля в'їзду в аїл я попросила хлопчину спинитись і встала З брички. Встала і трохи задумалася. Йти зараз по домівках у такий тривояший час шукати знайомих, питати, чи пам'ятаєте ви мене, я, мовляв, ваша землячка, я не наважилася. А Дюйшен був уже в армії. І ще: я поклялася ніколи не бувати там, де живуть мої тітка й дядько. Людям багато що мояша простити, але такого лиходійства, я гадаю, ніхто нікому не простить. Я навіть не хотіла, щоб вони знали, що я приїжджала в аїл. Я звернула З дороги і пішла до тополь, па бугор.

— Ех, тополі, тополі! Скільки я; води збігло відтоді, коли ви були молоденькими сизостовбурними деревцями! Все, про що мріяла, все, що передрікала людина, яка посадила і виростила вас, збулося. Чого" ж ви так журно шумите, за чим сумуєте? Чи я;алієтеся, що зима наближається, що холодні вітри обривають ваше листя? Чи біль і скорбота народна гуляють у ваших стовбурах?

Еге ж, буде ще зима, і холоднеча буде, і люті бурани, але прийде й весна...

Я довго стояла, прислухаючись до шуму осіннього листя. Арик біля обніжжя дерев хтось недавно розчистив: на землі ще збереглися глибокі, майже свіжі сліди кетменя. Устояна, прозора вода в повному арику ледь брижилася, і на ній коливалося жовте листя тополь.

З бугра мені видно було фарбований дах нової школи, а нашої вже й сліду не лишилося.

Потім я зійшла до дороги, зустріла попутну бричку і поїхала на станцію.

Була війна, потім прийшла перемога. Скільки гіркого щастя зазнав народ: дітвора бігала до школи з польовими сумками батьків, до праці повернулися чоловічі руки, солдатки повиплакували всі очі і мовчки примирилися зі своєю вдовиною долею. А були й такі, що все ще ясдали своїх близьких. Адже не всі одразу повернулися додому.

Не знала і я, що сталося з Дюйшеном. Мої земляки, приїжджаючи до міста, казали, що він пропав безвісти, бумагу таку одержала сільрада.

— А може й загинув, — гадали вони, — час же минає, а про нього ані слуху ні духу.

"Значить, не повернеться вже мій учитель, — думала я часом. — Так і не довелося нам побачитися від того пам'яткого дня, коли ми попрощалися на станції..."

Згадуючи інколи про минуле, я, виходить, і не підозрювала, скільки горя набралося в душі моїй.

В сорок шостому році пізньої осені я їхала до Томського університету в наукову командировку. їхала я по Сибіру вперше. Суворим і похмурим був Сибір в ту передзимову пору. Темною стіною проносилися за вікнами вікові ліси. В перелісках мелькали чорні покрівлі сіл з білими струмками із димарів. На холодних полях осідав перший сніг, літала понад ними наїжена галич. Небо завжди хмурилося.

Але мені в поїзді було весело. Сусід у купе — колишній фронтовик, інвалід на милицях — смішив нас забавними історіями й анекдотами з воєнного життя. Я була вражена невичерпністю його вигадки, за простацтвом якої і необразливим, здавалося б, сміхом Завжди відчувалась суща правда. Він дуже сподобався всім у вагоні. Так от, десь за Новосибірськом наш поїзд затримався на хвилину на якомусь маленькому роз'їзді. Я стояла біля вікна і, дивлячись у нього, сміялася з чергового жарту мого сусіда.

Поїзд рушив, прискорюючи хід; за вікном проплив самотній станційний будиночок, і на стрілці я відсахнулася од вікна й знову припала до шибки. Там був він, Дюйшен! Він стояв коло будки з колійним прапорцем в руці. Не знаю, що зі мною сталося.

— Стійте! — крикнула я на весь вагон і кинулася до виходу, сама не знаючи, що робити, але раитом побачила стоп крап І ;і усієї сили зірвала його з пломби.

Вагони зштовхнулися, поїзд різко загальмував і так само різко подав назад. З гуркотом попадали речі з полиць, покотиксл посуд, заголосили діти й жінки. Хтось крикнув не своїм голосом:

— Людина під поїздом!

А я була вже на східцях, сплигнула, не бачачи під собою землі, як у безодню, і так само наосліп, нічого не розуміючи, кинулася бігти до будки стрілочника, до Дюйшена. Позаду лунали свистки кондукторів. З вагонів виплигували пасажири і бігли за мною.

Одним духом промчала я вздовж поїзда, а Дюйшен біг уже назустріч.

— Дюйшене, вчителю! — крикнула я, кидаючись до нього. Стрілочник зупинився, дивлячись на мене й не розуміючи, в

чому річ. Це був він, Дюйшен, його обличчя, його очі, тільки вуса він раніше не носив і трохи постарів.

— Що з вами, сестрице, чого ви? — співчутливо спитав він по-казахськи. — Ви, мабуть, помилилися, я стрілочник Джангазін, мене звуть Бейнеу.

— Бейнеу?

І не знаю, як я встигла заціпити рота, щоб не закричати з горя, від болю, від сорому. Що я наробила?.. Я затулила лице руками і похнюпила голову. Чом не розверзлася земля під ногами? Мені треба було попросити пробачення у стрілочника, попросити народ, щоб простив мене, а я все мовчки стояла мов камінь. Юрба пасажирів, що збіглися до мене, теж чомусь мовчала. Я ждала, що зараз почнуть гримати на мене, облають. Але ніхто ні слова. І в цій моторошній тиші схлипнула якась жінка:

— Нещасна, чоловіка чи брата признала, та виявилося — не він, помилилась.

Люди заворушилися.

— І треба ж бути отакому, — пробасив хтось.

— Та чого не буває, чого тільки не пережили ми у війну... — відповів зривистий жіночий голос.

Стрілочник відняв мої руки од лиця і сказав:

— Ходімо, я проведу вас до вагона, холодно.

Він взяв мене під руку. З другого боку мене взяв під руку якийсь офіцер.

— Ходімо, громадянко, ми все розуміємо, — сказав він. Люди розступилися, і мене повели, наче на похороні. Ми повільно йшли попереду, а за нами всі інші. Зустрічні пасажири теж мовчки приєднувалися до юрби. Хтось накинув мені на плечі пухову хустку. Мій сусід по купе шкутильгав на своїх милицях збоку. Він трохи забігав наперед, дивився мені у вічі. Весельчак, балакун, добра й мужня людина, він чомусь ішов, скинувши шапку, і, здається, плакав. І я плакала. І в цьому повільному ході вздовж поїзда, в посвисті й гудінні вітру в телеграфних проводах мені вчувалися звуки похоронного маршу. "Ні, не побачу я його ніколи".

Коло вагона нас зупинив начальник поїзда. Він щось кричав, сварячись па мене пальцем, щось казав про судову відповідальність, про штраф. Але я нічого не відповідала. Мені все було байдуже. Він ткнув мені протокол, зажадав, щоб я розписалася, та у мене не було сили взяти в руки олівець.

І тоді мій сусід по купе вихопив у нього цю бумагу і, насуваючись на нього на своїх милицях, закричав йому в лице:

— Дай їй спокій! Я розпишуся, це я зірвав стоп-кран і відповідатиму!..

По сибірській землі, по російському споконвіку краю поспішав трохи запізнілий поїзд. Сумовито дзвеніла вночі гітара мого сусіда. Як протяжливу пісню російських вдів несла я в своєму серці скорботний відгук од зустрічі з відгримілою війною.

Минали роки. Відходило минуле, завжди кликало майбутнє з його великими й малими турботами. Замілї я вийшла пізно. Але зустріла хорошу людину. У нас діти, сім'я, яшвемо ми в злагоді. Я тепер доктор філософських наук. Часто доводиться їздити. Побувала в багатьох країнах... А от в аїлі більше не була. На те були, звісно, причини, і багато їх, та я не збираюся виправдуватися. Те, що я порвала зв'язок з земляками, — це погано, пе-простимо. Але так уже склалася доля моя. Я не те що забула про минуле, ні, не могла цього забути, я віддалилася якось од нього.

Бувають такі джерела в горах: проляже нова дорога, стежку до них забувають, все рідше завертають туди подорожани напитися води, і джерела потроху заростають м'ятою та ояшною. А потім і не помітиш їх збоку. І рідко хто згадає про таке джерело й заверне до нього з битого шляху в жаркий день, щоб утолити спрагу.