Перший учитель - Сторінка 10

Прийде людина, розшукає те здичавіле місце, розсуне зарості й стиха ахне: давно ніким не скаламучена, прохолодна вода, надзвичайно чиста, вразить її своїм спокоєм і глибиною своєю. І побачить та людина в тому джерелі і себе, й сонце, і небо, й гори... І подумає вона, що гріх не знати такі місця, треба й товаришам розказати про них. Подумає так і забуде до наступного разу.

Отак інколи і в житті буває. Але на те воно, мабуть, і є життя...

Я згадала про такі джерела недавно, після того як побувала в аїлі.

Ви, звичайно, дивувалися тоді, чому я так несподівано поїхала з Куркуреу. Хіба не можна було розповісти людям про все, що я зараз повідала вам, там, на місці? Ні. Я була така засмучена, мені було так соромно, я соромилася сама себе, тому й вирішила одразу ж поїхати. Я зрозуміла, що не зможу зустрітися з Дюйшеном, не зможу подивитися йому прямо у вічі. Мені треба було заспокоїтись, зібратися з думками, подумати в дорозі про все, що я хотіла б сказати не тільки нашим землякам, а й багатьом іншим людям.

Я почувала себе винуватою ще й тому, що не треба було віддавати мені всіляку шану, не мені слід було сидіти на почесному місці при відкритті нової школи. Таке право мав/передусім наш перший учитель, перший комуніст нашого аїлу — старий Дюйшен. А вийшло навпаки. Ми сиділи за святковим столом, а ця золота людина квапилася розвезти пошту, поспішала доставити до відкриття школи вітальні телеграми її колишніх випускників.

Це ж не єдиний випадок. Я не раз спостерігала це. І тому я ставлю собі таке запитання: коли ми втратили здатність по-справжньому поважати просту людину,, як поважав її Ленін?.. І хвалити бога, що ми говоримо тепер про подібні речі без святенництва і лицемірства. Дуже добре, що ми і в цьому ще більше наблизилися до Леніна.

Молодь не знає, яким учителем був Дюйшен свого часу. А серед старшого покоління багатьох уже нема. Чимало Дюйшенових учнів загинуло на війні, вони були справжніми радянськими воїнами. Я зобов'язана була повідати молоді про свого вчителя Дюйшена. Кожен на моєму місці повинен був би це зробити. Але я не бувала в аїлі, не знала нічого про Дюйшена, і згодом його образ перетворився для мене мовби на дорогу реліквію, яку зберігають в музейній тиші.

Я ще приїду до свого вчителя і буду відповідати перед ним. Попрошу простити мене.

Коли повернуся з Москви, я хочу поїхати до Куркуреу і запропонувати там людям назвати нову школу-інтернат "школою Дюйшена". Так, ім'ям цього простого колгоспника, нині листоноші. Сподіваюся, що й ви, як земляк, підтримаєте цю пропозицію. Я прошу вас про це.

В Москві зараз друга година ночі. Я стою на балконі готелю, дивлюся на безліч московських вогнів і думаю про те, як приїду в аїл, зустрінуся з учителем і поцілую його в сиву бороду...

* * *

Я розчиняю навстіж вікна. В кімнату вливається струменем свіже повітря. В ясніючих блакитнуватих сутінках я вдивляюся в етюди й ескізи картини, яку я почав. їх чимало, я багато разів починав усе заново. Але про картину в цілому судити поки що рано. Я не знайшов ще головного... Я ходжу в досвітній тиші і все думаю, думаю, думаю. І так кожпого разу. ї щоразу я переконуюся в тому, що моя картина — ще тільки задум.

І все-таки я хочу поговорити з вами про свою ще не намальовану річ. Хочу порадитися. Ви, звичайно, догадуєтесь, що картина моя буде присвячена першому вчителеві нашого аїлу, першому комуністу — старому Дюйшену.

Але я ще не уявляю собі, чи зумію виразити фарбами це складне життя, сповнене боротьби, ці різноманітні долі та пристрасті людські. Як зробити, щоб не розплескати цю чашу, щоб я зумів донести її до вас, мої сучасники, як зробити, щоб мій задум не просто дійшов до вас, а став би нашим спільним творінням?

Я не можу не написати цієї картини, але скільки роздумів і тривог охоплює мене! Іноді мені здається, що у мене нічого не вийде. І тоді я думаю: навіщо, долі забаглося покласти мені в руки пензель? Що це за мученицьке ЯЇИТТЯ! А інколи я почуваю себе таким могутнім, що гори зрушити ладен. І тоді я думаю: дивися, вивчай, відбирай. Намалюй тополі Дюйшена і Алтинай, ті самі тополі, які дали тобі в дитинстві стільки радісних хвилин, хоч ти й не знав їх історії. Намалюй босоногого засмаглого хлопчака. Він видерся високо-високо і сидить собі на гілці тополі і дивиться зачарованими очима в невідому далину.

Або намалюй картину і назви її "Перший учитель". Це може бути той момент, коли Дюйшен переносить па руках дітлахів через річку, а мимо на ситих конях проїждясають, глумлячись з нього, тупі люди в червоних лисячих малахаях...

А то намалюй, як учитель проводжає Алтинай до міста. Пам'ятаєш, як крикнув він в останній раз! Намалюіі таку картину, щоб вона, як Дюйшенів крик, який досі чує Алтинай, озвалася в серці кожної людини.

Це я кажу сам собі. Я багато що собі кая;у, та не завжди все виходить. І зараз я не знаю, яку ще намалюю картину. Але зате я твердо знаю одно: я буду шукати.