Перший учитель - Сторінка 7

Вона кинула на мене сердитий і разом з тим жалісливий погляд і мовчки пішла. А мені стало якось не по собі. Чого вона так подивилася на мене, чим я їй не догодила?

Другого дня в школі я одразу помітила, що Дюйшен похмурий і чимсь стурбований, хоч і намагався не виказувати нам цього. І ще я помітила, що він чомусь не дивиться в мій бік. Після уроків, коли ми всі юрбою вийшли з школи, Дюйшен гукнув на мене:

— А підожди-но, Алтинай.— Учитель підійшов до мене, пильно подивився мені у вічі і поклав руку на плече.— Ти додому не йди. Ти зрозуміла мене, Алтинай?

Я аж обмерла від страху. Тільки тепер я збагнула, що збиралася зробити зі мною тітка.

— Я сам за тебе відповім,— сказав Дюйшен.— А житимеш ти поки що у нас. І далеко од мене не ходи.

Мабуть, на мені лиця не було. Дюйшен взяв мене за підборіддя і, дивлячись у вічі, усміхнувся, як завжди.

— Та ти, Алтинай, не бійся! — засміявся він.— Коли я з тобою, нікого не бійся. Вчися, ходи до школи, як і досі ходила, і ні про що не думай... А то я ж знаю, яка ти боягузка... Та, до речі, давно збирався розповісти тобі.— Мабуть, згадавши щось чудне, він знову засміявся.— Пам'ятаєш, того разу Караке встав спозаранку і кудись зник. Дивлюся, приводить — кого б ти думала? — знахарку, Джайнакову стару. "Навіщо?" — питаю. "Не-хай5— каже,— пошаманить, а то в Алтинай серце зрушилося з місця від страху". А я й кажу: "Женіть її з двору, від неї інакше як однією вівцею не відкараскаєшся. А ми не такі багаті. Коня подарувати теж не можемо: вовкам віддали..." А ти ще спала. Так я й випровадив її. А Караке потім цілий тиждень не розмовляв зі мною, образився. "Ти,— каже,— підвів мене, старого". І все-таки хороші вони старики, виняткової доброти люди. Ну, тепер ходімо додому, ходім, Алтинай...

Як не намагалася я тримати себе в руках, щоб марно не завдавати прикрості вчителеві, неспокійні думки вже не покидали мене. Адже в будь-яку годину сюди могла несподівано з'явитися тітка і силоміць забрати мене. А там вони зроблять зі мною, що захочуть, і ніхто в аїлі не заборонить їм цього. Я всю ніч не спала, чекаючи біди.

Дюйшен, звичайно, розумів мій стан. І, може, для того, щоб якось відвернути мене од похмурих думок, він приніс на другий день в школу два деревця. А після уроків узяв мене за руку і відвів убік.

— Зараз ми з тобою, Алтинай, зробимо одно діло, — сказав він, загадково усміхаючись. — Оці топольки я приніс для тебе. Ми з тобою їх посадимо. І поки вони виростуть, поки вберуться в силу, ти теж виростеш і будеш хорошою людиною. У тебе душа гарна < і розум допитливий. Мені завжди здається, що ти будеш ученою людиною. Я в це вірю, от побачиш, тобі так судилося. Ти зараз молоденька, мов та лозинка, така ж, як оці тополеньки. То давай посадимо їх, Алтинай, своїми руками. І нехай твоє щастя буде в навчанні, зіронько ти моя ясна...

Деревця були на зріст з мене, молоденькі сизостовбурні топольки. І коли ми їх посадили недалеко від школи, з передгір'я повіяв вітерець і вперше торкнувся їх зовсім ще маленьких листочків, наче життя вдихнув у них. Затремтіли листочки, ворухнулися топольки, захиталися...

— Дивися, як гарно! — засміявся Дюйшен, відступаючи назад. — А тепер прокопаємо сюди арик від отого джерела. І потім побачиш, які це будуть гарні тополі! Вони стоятимуть тут, на бугрі, рядочком, як дві сестри. І завжди вони будуть на виду, і добрі люди будуть їм радуватись. Тоді, Алтинай, і життя настане інше. Все краще попереду...

Я й зараз не можу знайти слів, щоб хоч скільки-небудь виразити, яка я була зворушена благородством Дюйшена. А тоді я просто стояла і дивилася на нього. Я дивилась так, немов уперше побачила, скільки світлої краси в його обличчі, скільки ніжності й добра в його очах, ніби ніколи раніше не знала я, які міцні і вправні його руки в роботі, яка чиста його ясна усмішка, що зогріває серце. І гарячою хвилею здійнялося в моїх грудях нове, незнайоме почуття з невідомого ще мені світу. І я в душі кинулася до Дюйшена, щоб сказати йому: "Учителю, спасибі вам за те, що ви народилися таким... Я хочу обняти й поцілувати вас!.." Та я не посміла, посоромилася вимовити ці слова. А може й треба було...

Але тоді ми стояли на бугрі під ясним небом серед зеленіючих весняних передгір'їв, кожен мріючи про свое. І в ту годину я зовсім забула про загрозу, яка нависла надо мною. І не подумала я, що чекає мене завтра, і не помислила, чому ось уя"е другий день тітка не шукає мене. Може, вони забули про мене, а може, вирішили дати спокій мені? Але Дюйшен, як виявилося, думав про це.

— Ти не дуже сумуй, Алтинай, знайдемо вихід, — сказав він, коли ми поверталися в аїл. — Післязавтра я поїду у волость. Буду говорити там про тебе. Можливо, доб'юся, щоб тебе послали в місто вчитись. Хочеш поїхати?

— Як скажете, вчителю, так і буде, — відповіла я.

Хоч я і не уявляла собі, яке воно, оте місто, але для мене було досить того, що сказав Дюйшен, щоб уже мріяти про міське життя. То я лякалася всього невідомого, що чекало мене в чужих краях, то знову вирішувала вирядитись у дорогу — одним словом, місто тепер не сходило у мене з думки.

І на другий день в школі я думала про те ж саме: як і в кого житиму в місті. Коли хтось дасть притулок, буду дрова колоти, воду носити, прати, буду робити все, що накажуть. Міркувала я так, сидячи па уроці, і від несподіванки здригнулася, коли за стінами нашої старої школи почувся дрібний туніт копит. Це було так раптово, і коні мчали так навально, ніби от-от розтопчуть нашу школу. Ми всі насторожилися, завмерли.

— Не відривайтеся од своєї справи, робіть далі її, — швидко промовив Дюйшен.

Але в цю мить двері з шумом розчинилися, і на порозі ми побачили мою тітку. Вона стояла із зловтішною, задирливою усмішкою на обличчі. Дюйшен підійшов до дверей:

— Ви в якій справі?

— А в такій, що тебе не стосується. Дівку свою заміж виряджатиму. Ей, ти, бездомна! — Тітка кинулася до мене, але Дюйшен заступив їй дорогу.

— Тут тільки школярки, і заміж віддавати ще нікого! — твердо й спокійно мовив Дюйшен.

— Це ми ще побачимо. Гей, мужики, беріть її, тягніть, сучку! Тітка поманила рукою одного з вершників. Це був той самий

червонопикий в лисячій шапці. За ним спішилися ще двоє з здоровенними кілками в руках. Учитель не рушив з місця.

— Ти чого це, безрідний собако, розпоряджаєшся чужими дівками, як своїми жінками? Ану, геть!

І червонопикий ведмедем посунув на Дюйшена.

— Би не маєте права заходити сюди, це школа! — сказав Дюйшен, міцно тримаючись за одвірки.

— Я ж казала! — вискнула тітка. — Він сам давно влсе з нею знюхався. Привабив сучку задарма!

— Плювати мені на твою школу! — заревів червонопикий, за-махуючись камчою.

Але Дюйшен випередив його. Він щосили копнув його в живіт ногою, і той, ойкнувши, впав. У ту ж хвилину двоє з кілками напалися на вчителя. Діти з плачем кинулись до мене. Від ударів двері розлетілися на тріски. Я метнулася до тих, хто бився, тягнучи за собою малюків, що вчепилися за мене.

— Відпустіть учителя! Не бийте! Ось я, беріть мене, не бийте вчителя!

Дюйшен оглянувся. Він був весь в крові, страшний і розлючений. Підхопивши з землі дошку і розмахуючи нею, він закричав:

— Біжіть, діти, біжіть в аїл! Тікай, Алтинай! — і захлинувся криком.

Йому перебили руку. Притискуючи її до грудей. Дюйшен позадкував, а ті, ревучи, мов скажені бики, почали бити його, тепер уже беззахисного.

— Бий! Бий! Гати по голові! Бий на смерть!

До мене підскочила розлючена тітка разом з червонопиким. Вони накинули мені на шию косу і потягли в двір. Я рвонулася З усієї сили і на мить побачила заціпенілих від крику дітей, а біля стіни, забризканої темною кров'ю, Дюйшена.

— Учителю!

Але Дюйшен нічим не міг допомогти мені. Він ще тримався на ногах; хитаючись наче п'яний під ударами недолюдків, він намагався підвести голову, що безсило моталася, а ті все били й били його. Мене повалили на землю і зв'язали руки. В цей час Дюйшен покотився по землі.

— Учителю!

Але мені затиснули рота і перекинули поперек сідла. Червонопикий був уже на коні і придавив мене руками та

13 Ч. Айтматов

193

грудьми. Ті двоє, що били Дюйшена, теж повскакували в сідла, а тітка бігла поряд і лупцювала мене по голові.

— Дочекалася, дочекалась! Ось як, ось як я випровадила тебе! І вчителеві твоєму кінець...

Та це був ще не кінець. Ззаду долинув раптом розпачливий крик:

— Алти-на-а-ай!

Я насилу підвела повислу з коня голову і глянула. За нами біг Дюйшен. Побитий мало не до смерті, закривавлений, він біг З каменюкою в руці. А за ним слідом — з плачем і криком увесь наш клас.

— Стійте, звірі! Стійте! Відпустіть її, відпустіть! Алтинай! — кричав він, наздоганяючи нас.

Насильники припинилися, і ті двоє закрутились на конях довкола Дюйшена. Схопивши зубами рукав, щоб не заважала перебита рука, Дюйшен націлився й кинув камінь, але не влучив. І тоді ті двоє звалили його в калюжу двома ударами кілків. В очах у мене помутилося, я тільки встигла ще помітити, як діти наші підбігли до вчителя і зо страху зупинилися над ним.

Не пам'ятаю, як і куди мене привезли. Прийшла до пам'яті я в юрті. У відкритий купол заглядали ранні зірки, спокійні, нічим не потурбовані. Десь поряд шуміла річка і чути було співи нічних півнів, що стерегли отари. Біля погаслого вогнища сиділа похмура, висхла, мов корч, стара жінка. Обличчя у неї було темне, як земля. Я повернула голову в інший бік... 0, коли б я могла вбити його поглядом!

— Чорнухо, підніми її, — наказав червонопикий.

Чорна жінка підійшла до мене і труснула за плече твердою, корявою рукою.

— Втихомир свою напарницю, втовкмач їй. А ні — все одно: розмова з нею буде коротка.

Він вийшов з юрти. А чорна жінка навіть не зрушилася з місця й не вимовила ні слова. Може, вона була німа? її погаслі, подібно до холодного попелу, очі дивилися, нічого не виражаючи. Бувають собаки, забиті ще з щенячого віку. Зді люди б'ють їх чим попало* по голові, і ті поволі до цього звикають. Але в їх погляді виникає така безпросвітна порожня глухота, що страх бере. Я дивилася в мертві очі чорної жінки, і мені здавалося, що сама я вясе не яшву, що я в могилі. Я ладна була повірити в це, коли б не шум річки. Вода з плескотом і гулом неслася по перепадах — вона була вільна...

Тітко, чорна твоя душа, будь же ти проклята на віки вічні!

Захлинися в моїх сльозах і крові моїй!..