Перший учитель - Сторінка 4

Я боялася, що він не дійде до нашого двору. І хоч я знала, що тітка не пустить мене до школи, все-таки мені хотілося, щоб Дюйшен прийшов сюди, щоб він хоч би побачив, де я живу. І я в думці благала вчителя, щоб він не повернув назад, не дійшовши до нас. '

— Зд°Ровенькі були, хазяйко, хай ПОМОЯІЄ вам бог! А як бог не допоможе, то ми всі гуртом поможемо, дивіться, скільки нас!— жартом привітав тітку Дюйшен, ведучи за собою майбутніх учнів.

Вона щось промимрила у відповідь, а дядько, той навіть голови не підвів з ями.

Це не збентежило Дюйшена. Він діловито сів на колоду, що лежала посеред двору, дістав олівець і аркуш паперу:

— Сьогодні ми починаємо навчання в школі. Скільки років вашій дочці?

Нічого не відповівши, тітка зі злістю ввігнала товкача в ступу. Вона аж ніяк не збиралася вести розмову. Я внутрішньо вся Зіщулилася: що ж буде тепер? Дюйшен глянув на мене і усміхнувся. У мене, як і того разу, потепліло на серці.

— Алтинай, скільки тобі років? — спитав він. Я не посміла відповісти.

— А навіщо тобі знати, що ти за перевірник такий! — роздратовано озвалася тітка.— їй не до навчання. Не такі безрідні, а й ті, що з батьком і матір'ю, та й то не вчаться. Ти он набрав собі цілу юрму, то й жени їх до школи, а тут тобі нема чого робити.

Дюйшен схопився з місця.

— Подумайте лишень, що ви кажете! Хіба ж вона винна в своєму сирітстві? Чи є такий закон, щоб сироти не вчилися?

— А мені діла нема до твоїх законів. У мене свої закони, і ти мені не вказуй!

— Закони У нас одні. І коли ця дівчинка вам не потрібна, то вона потрібна нам, Радянській владі. А підете супроти нас, то й укажемо!

— Та звідки ти з'явився, начальник отакий! — визивно взялася в боки тітка.— Хто ж, по-твоєму, повинен розпоряджатися нею? Я її годую й пою чи ти, син бродяги і сам блукач?!

Хто знає, чим би все це скінчилося, коли б у цю мить не показався з ями голий по пояс дядько. Він терпіти не міг, коли жінка лізла не в своє діло, забуваючи, що в домі є чоловік, хазяїн. Він нещадно бив її за це. І цього разу, видно, закипіла в ньому злоба.

— Гей, бабо,— гримнув він, вилазячи з ями.— 3 якого це часу ти стала головою в домі, відколи це ти почала розпоряджатися? Менше базікай, більше роби. А ти, сину Таштанбека, забирай це дівчисько, хочеш навчай, хочеш засмаж її. Ану, забирайся собі з двору!

— Ах так, вона швендятиме по школах, а дома, а в хазяйстві хто? Все я? — заголосила була тітка.

Але чоловік цикнув на неї:

— Сказано — все!

Лихо не без добра. От як судилося мені піти вперше до школи.

Від того дня кожного ранку Дюйшен збирав нас по дворах.

Коли ми перший раз прийшли до школи, учитель посадовив нас на розстелену на підлозі солому і дав кожному по зошиту, олівцю та по дощечці.

— Дощечки покладіть на коліна, щоб зручніше було писати,— пояснив Дюйшен.

Потім він показав на портрет російської людини, приклеєний до стіни.

— Це Ленін! — сказав він.

На все життя запам'ятала я цей портрет. Потім я чомусь ніде більше не натрапляла на нього і в думці називаю його "дюйше-нівським". На тому портреті Ленін був у трохи бахматому військовому френчі, змарнілий, з відрослою бородою. Поранена рука його висіла на пов'язці, з-під кепки, зсунутої на потилицю, спокійно дивилися уважні очі. їх лагідний, теплий погляд, здавалося, казав нам: "Коли б ви знали, діти, яке прекрасне майбуття чекає вас!" Мені здавалося в ту тиху хвилину, що він і справді думав про моє майбутнє.

Судячи з усього, у Дюйшена давно зберігався цей портрет, надрукований на простому плакатному папері,— він потерся на Згинах, пружки у нього обтріпалися. Але, крім цього портрета, більше нічого в чотирьох стінах школи не було.

— Я навчу вас, діти, читати і рахувати, покажу, як пишуть літери й цифри,— казав Дюйшен.— Навчатиму вас усього, що знаю сам...

І справді, він навчав нас всього, що сам знав, виявляючи при цьому дивовижне терпіння. Схиляючись над кожним учнем, він показував, як треба тримати олівець, а потім захоплено поясняв нам незрозумілі слова.

Думаю я зараз про це і дивом дивуюся: як цей малописьменний хлопчина, котрий сам ледве читав по складах, до того ж не мав під рукою жодного підручника, навіть звичайнісінького букваря, як міг він наважитися на таке справді велике діло. Легко сказати — навчати дітей, чиї діди й прадіди до сьомого коліна були неграмотні. І звісно ж, Дюйшен не мав найменшого уявлення про програму та методику викладання. Найпевніше, він і не підозрював про їх існування.

Дюйшен навчав нас, як умів, як міг, як здавалося йому потрібним, так би мовити, з натхнення. Але я більш ніж переконана, що його щиросердий ентузіазм, з яким він взявся за справу, не пропав марно.

Сам того не відаючи, він зробив подвиг. Так, це був подвиг, бо в ті дні нам, киргизьким дітям, які ніде не бували за межами аїлу, в школі, якщо можна так назвати ту саму мазанку з зяючими щілинами, крізь які завжди було видно снігові верховини гір, раптом відкрився новий, нечуваний і небачений раніше світ.

Саме тоді ми дізналися, що місто Москва, де живе Ленін, в багато-багато разів більше, ніж Ауліеата, ніж навіть Ташкент, і що є на світі моря, великі-великі, як Таласька долина, і що по тих морях плавають кораблі, величезні, як гори. Ми дізналися про те, що гас, який привозять з базару, добувають з-під землі. І ми вже тоді твердо вірили, що, коли народ заживе багатше, наша школа міститиметься у великому білому будинку з великими вікнами і що учні там будуть сидіти за столами.

Так-сяк осягнувши ази, ще не вміючи написати "мама", "тато", ми вже вивели на папері: "Ленін". Наш політичний словник складався з таких понять, як "бай", "батрак", "Ради". А через рік Дюйшен обіцяв навчити нас писати "революція".

Слухаючи Дюйшена, ми в думці билися разом з ним на фронтах з білими. А про Леніна він розповідав так схвильовано, наче бачив його на власні очі. Багато з того, що він розповідав, як я тепер розумію, були складені в народі оповіді про великого вождя, але для нас, Дюйшенових учнів, все це здавалося такою ж істиною, як і те, що молоко біле.

Якось без усякої прихованої думки ми спитали:

— Вчителю, а ви з Леніним за руку здоровалися? І тоді наш вчитель з жалем похитав головою:

— Ні, діти, я ніколи не бачив Леніна.

Він винувато зітхнув — йому було ніяково перед нами.

В кінці кожного місяця Дюйшен ішов у своїх справах у волость. Він ходив туди пішки і повертався через два-три дні.

Ми по-справжньому нудьгували в ці дні. Був би у мене рідний брат, я і його не ждала б так нетерпляче, як ждала, коли повернеться Дюйшен. Потайки, щоб не помітила тітка, я раз у раз вибігала на задвірок і подовгу дивилася в степ на дорогу: коли ж з'явиться вчитель з торбиною за спиною, коли я" я побачу його усмішку, яка так зігріває серце, коли' ж почую його слова, що приносять нам знання.

Серед учнів Дюйшена я була найстаршою. Можливо, через те я і вчилася краще за інших, хоч мені здається, не тільки через те. Кожне вчителеве слово, кожна літера, яку показував він,— все для мене було святе. І не було для мене нічого важливішого на світі, ніж осягнути те, чого навчав Дюйшен. Я берегла зошит, який він дав мені, і тому виводила літери вістрям серпа на землі, писала вуглиною на дувалах, прутиком на снігу і на дорожній пилюзі. І не було для мене на світі нікого вченішого й розумнішого за Дюйшена.

Йшлося до зими.

До перших снігів ми ходили в школу вбрід через кам'янисту річку, що шуміла під бугром. А потім ходити стало не під силу — крижана вода обпікала ноги. Найбільше страждали малюки, у них навіть сльози наверталися на очі. І тоді Дюйшен почав на руках переносити їх через річку. Він садовив одного на спину, другого брав на руки і так по черзі переправляв усіх учнів.

Зараз, коли я згадую про це, мені просто не віриться, що саме так усе й було. Але тоді чи то через неуцтво своє, чи з недоумства люди глузували з Дюйшена. Особливо багатії, що зимували в горах і приїжджали сюди тільки до млина. Скільки разів,, порівнявшись з нами коло броду, вирячували вони на Дюйшена очі, проїжджаючи мимо в своїх червоних лисячих малахаях і в багатих шубах з овечої шкури, на ситих диких конях. Хтось із них, пирскаючи зо сміху, підштовхував сусіда:

— А диви-но, одного таскає на спині, другого на руках! І тоді другий, підстьобуючи хропучого коня, додавав:

— Ех, щоб я провалився крізь землю, не знав раніше, от кого треба було взяти за другу жінку!

І, обдаючи нас бризками й грязюкою з-під копит, вони з реготом мчали далі.

Як хотілося мені тоді наздогнати цих тупоголових людей, схопити їхніх коней за, вуздечка і крикнути в їхні глумливі пики: "Не смійте казати отаке про нашого вчителя! Ви дурні, погані люди!"

Та хто б послухав сумирного дівчиська? І мені лишалося тільки ковтати пекучі сльози від такої кривди. А Дюйшен начебто й не помічав образ, мовби нічого такого й не чув. Вигадає, бувало, якусь жартівливу примовку і заставить нас сміятися, забувши про все.

Скільки не намагався Дюйшен, не вдавалося йому дістати лісу, щоб побудувати місток через річку. Якось, повертаючись із школи і переправивши малюків, ми залишилися з Дюйшеном на березі. Вирішили спорудити з каміння та дерну переуступки, щоб більше не мочити ніг.

Правду кажучи, коли б люди нашого аїлу зібралися та гуртом перекинули через потік дві-три колоди, дивись — і місток для школярів був би готовий. Та в тім-то й річ, що тоді люди через темряву свою ще не надавали значення навчанню, а Дюйшена вважали в ліпшому разі за дивака, який знічев'я возиться З дітлахами. Охота тобі — навчай, а ні — порозганяй усіх по домівках. Самі вони їздили верхи, і переправи не потрібні були їм. А все-таки слід би було, звісно, нашому народові хоч трохи подумати: заради чого цей молодий хлопчина, нічим не гірший і не дурніший за інших, заради чого він, терплячи труднощі й нестат-ки, зносячи глузування та образи, навчає їхніх дітей, та ще з такою надзвичайною впертістю, з такою нелюдською наполегливістю?

Того дня, коли ми клали каміння через потік, на землі вже лежав сніг і вода була така холодна, що аж дух перехоплювало. Не уявляю собі, як терпів Дюйшен, він же працював босий без перепочинку. Я ледве ступала по дну, що, здавалося, було всипане пекучими жаринками.