Пес іде в світ - Сторінка 10

—1 підвівся з ліжка. — Де ти мешкаєш? — спитав він.

Ют перестав ридати.

— Але мої діти бояться псів,— сказав він.

4 — 5-2095

49

— Цього пережитку вони швидко позбудуться,— заспокоїв його пес— Я певен!

Він висловив це дуже переконливо, хоч сам аж ніяк не почувався цілковито впевненим. Досі молоді коти завжди кидалися від нього навтікача.

Кіт знов витер сльози.

— Я мешкаю по вулиці Лучників, сім,— сказав він.— На четвертому поверсі. Власне, на самісінькому горищі.

— Дай мені ключа від квартири,— звелів пес.

— Ключа, на жаль, у мене нема,— мовив кіт.— Я свою квартиру насправді не винаймав, я просто вселився в неї — Він видавив на вустах усміх — Захопив горище — це так, здається, називається.

— Отже, двері на горище не замкнені? — спитав пес.

— Ні, друже мій,— відповів кіт — Тобі треба вийти крізь вікно на сходах третього поверху. Воно майже поряд з балконом на кухню. Ти плигнеш на балкон. А звідти плигнеш на ринву й по ній видряпаєшся на дах і опинишся якраз біля слухового вікна. Я певен, тобі зробити це буде завиграшки.

Пес від ляку мало не втратив мови, проте він мужньо всміхнувся до кота, подав йому на прощання лапу й подумав: "Якось уже впораюся!"

— Заздалегідь щиро дякую,— мовив розчулений кіт — Ти й справді найдобріший у світі пес.

— Та ні, це звичайнісінька для мене справа,— промимрив пес і попрямував до дверей. Він не любив, коли його хвалили. Це його бентежило.

Біля дверей пес ще озирнувся.

— Коте, а скільки в тебе дітей? — запитав він.

— Тридцятеро,— відповів той.

Пес застиг наче вкопаний. Під шерстю він аж поблід.

— Тридцятеро? — перепитав і дуже сподівався, що не розчув.

-Я ж сказав тобі,— відповів кіт.— По п'ятеро дітей від шести кішок. Для звичайного кота у розквіті літ це середня кількість на сезон. А особливо шалені парубійки здатні народити сто дітей навесні і сто восени.

Найліпше для пса було повернутися і знову лягти в ліжко, але справжній порядний пес завжди виконує те, що обіцяє!

— Може, я зараз швиденько напишу тобі імена моїх дітей, щоб ти міг їх розрізняти? — спитав кіт.

— Дякую, не треба,— відповів пес. Він відчинив двері й визирнув у коридор — спочатку ліворуч, потім праворуч. Він виглядав сіамську кішку.

Не хотів потрапити їй на очі.

"Кішка,— подумки сказав пес,— зняла б галас. Переконувала б мене, що "ми" ще хворі й мусимо чекати на фахівця з головного мозку! А потім погукала б трьох лікарів, а ті знову доводили б мені, що я повинен повертатися в ліжко! І поки я їм розтовкмачив би, що мене вже ніщо, геть ніщо не може затримати в лікарні, то вже й звечоріє, а тридцятеро котенят від страху, самотності й голоду можуть дуба дати".

Сіамської кішки в коридорі не було. Тільки старий осел у смугастому халаті дибуляв на милицях до туалету.

— До скорої зустрічі,— сказав пес котові й подріботів коридором до сходів, потім сходами наниз, через велику залу, повз будку сторожа до лікарняного саду.

— Стій! Ані руш! — гукнув сторож йому навздогін. Оскільки пес був у самій нічній сорочці, сторож здогадався, що пацієнт хоче втекти.

Пес не зреагував на крик сторожа. Він дременув посиланою жорствою доріжкою, звернув на іншу доріжку й подріботів до невеличкої хатинки віддалік. Хатинку цю пес запримітив ще зі своєї палати. Щоранку він спостерігав з вікна, як чоловік у сірому костюмі й рожевій сорочці йшов до хатинки, щезав усередині й через кілька хвилин виходив звідти. На ньому був зелений комбінезон, а під рукою він ніс сапу та шуфлю.

Пес зайшов до хатинки. Сірий костюм і рожева сорочка лікарняного садівника висіли на гачку з того боку дверей. Пес зачинив за собою двері, скинув із себе нічну сорочку і вдягнувся в рожеву сорочку та сірий костюм. Першого ґудзика згори на сорочці він, на жаль, не зміг застебнути. Надто товста була його шия. І живота довелося втягнути, щоб якомога вище підтягти штани. Але решта одежин лікарняного садівника лежали на ньому бездоганно. Пес залишив хатинку. Проте, він не повернувся назад до лікарні, бо подумав: "Може, сторож уже повідомив сіамській кішці. Може, сіамська кішка вже стоїть біля воріт лікарні й виглядає мене!"

Пес рвонув просто через газон у кінець лікарняного саду й перескочив огорожу. Попід огорожею тяглася вузька стежечка. Пес щодуху помчав нею, дістався ширшої стежечки. Побіг нею і незабаром вибіг на широку дорогу.

Пес сперся на металеву жердину з табличкою "Автобусна зупинка" й перевів подих. Потім поглянув у бік лікарні. Крізь крони дерев великого лікарняного саду він побачив дах лікарні.

"Час у лікарні був загалом не такий уже й поганий. Але відтепер починається новий відтинок життя". Пес зітхнув і промурмотів сам до себе тихо: "На жаль!"

Йому було страшно, що доведеться бути за батька-опікуна тридцяти котенят.

Розділ п'ятий ПЕС-ОПІКУН

Пес стояв на розі вулиці під табличкою "Автобусна зупинка". Він почувався геть безпорадним. Не лише тому, що боявся обов'язків опікуна, — він не мав найменшого уявлення, в який бік іти. Адже він зовсім не знав міста. Може, слід іти вулицею по праву лапу? А може, по ліву? До нього наближалася курка, що несла торбинку з покупками. Пес спитався у неї:

— Люба пані, чи ви знаєте, де вулиця Лучників?

— Аякже, знаю,— відповіла курка — У центрі міста.

— А де центр міста? — розпитував далі пес— Там чи там? Пес показував лапою то в один бік вулиці, то в другий. —Там,— курка показала в бік лікарні — За лікарнею ще добрий

шмат дороги.

— Я нетутешній,— пояснив пес.

— Та це дуже просто,— мовила курка — Стійте тут і чекайте, поки прибуде автобус, тоді сідайте в нього та їдьте одну, дві, три, чотири, п'ять, шість зупинок. Потім вийдете й повернете за ріг вулиці, а тоді за другий, третій і четвертий, і вже там — вулиця Лучників.

Курка кивнула псові головою й пішла собі.

На автобус, подумав пес, потрібні гроші. Він попорпався в кишенях садівникового костюма, сподіваючись знайти хоч мідяка. Але знайшов там дещо більше. Знайшов посвідчення на ім'я Отто Отер-мана, в'язку ключів, запальничку, рахунок за електроенергію і гаманець з пакою грошей. "Ви — мій справжній шанс,— мовив пес до грошових папірців — Я вас позичаю. Я зможу зараз же купити харч для моїх вихованців".

Пес побіг вулицею вгору й натрапив на супермаркет. Там він придбав п'ятнадцять бляшанок котячого харчу та консервного ножа.

Вийшовши із супермаркету, хотів був повернутись до автобусної зупинки, але вгледів двох поліцаїв, що стояли на розі, і таксі на іншому розі вулиці.

Пес подріботів туди, де стояло таксі, вскочив у машину й гукнув до водія:

— Центр міста, вулиця Лучників, сім!

Водій кивнув головою й рушив. "Як далеко я зайшов,— подумав пес— Недозволена ночівля в школі, незаконна підміна вчителя, неправдиве свідчення про бурчання в голові і наостанок крадіжка садівникового одягу й садівникових грошей!"

Пес глибоко зітхнув. Такого повороту в своєму житті він аж ніяк не міг прийняти.

Вулиця Лучників виявилася вузенькою вуличкою в центрі старого міста. У будинку під номером сім ніхто не жив. Це пес помітив по вікнах. Чимало шибок було розбито. А ті, що вціліли, були страшенно брудні.

— Бажаєте придбати собі на старість халупу? — спитав пса водій.

— Колись тут мешкав мій мудрий предок,— заперечив пес— Мені ж вона ні до чого! Я тут повинен лише доглянути дітей одного кота. Вони мешкають там на горищі і навіть не здогадуються, що їхньому татові вирізали жовчного міхура й він лежить у лікарні — Пес подав водієві банкноту.

— Ліпше облиште цю справу, друзяко! — вигукнув водій. Він дав псові кілька монет здачі. Пес заховав їх. Колись, бувало, він давав таксистам щедрі чайові, тепер тринькати чужі гроші не міг собі дозволити.

— На жаль, облишити цю справу я не можу,— відповів пес— Я дав обіцянку.

Водій вказав на парадні двері будинку. На них біліло оголошення:

ЗАГРОЗА ОБВАЛУ! ЗАХОДИТИ СУВОРО ЗАБОРОНЕНО!

— Зрештою, кіт заходив і виходив у ці двері,— сказав пес.

— Але ж у кота, навіть добре вгодованого, вага супроти вашої, як у тієї мухи, дорогий мій пане,— застерігав його водій.

Пес зітхнув і промурмотів:

— Дав обіцянку — виконуй!

Він узяв під пахву торбину з бляшанками котячого харчу, вибрався з таксі і мужньо попрямував до дверей.

— Ану ж і я подивлюся! — вигукнув водій, заглушив двигуна, виліз із машини й пішов услід за псом.

Пес відчинив двері будинку. Вони гучно зарипіли, на пса посипався тиньк.

— Облиште цю справу,— знову сказав водій.

Пес похитав головою і потюпав уперед коридором. Водій крокував слідкома. Вони дійшли до гвинтових сходів. Пес обережно ступив на першу сходинку. Сходинка зарипіла. Пес ще обережніше став на другу. Сходинка затріщала. Пес підняв одну задню лапу й поставив на третю сходинку. Сходинка луснула.

— Ні, так не годиться,— мовив пес і позадкував.

— Я ж вас щойно попереджав! — вигукнув водій.

— Треба знайти інший шлях,— сказав пес. І, поміркувавши мить, вигукнув: — Придумав! Спробую дістатися всередину через дах сусіднього будинку!

— А я подивлюся,— сказав водій і подався слідом за псом із будинку на вулицю, а з вулиці до сусіднього будинку.

Сусідній будинок не був трухлявий. Пес вибіг сходами нагору, водій — слідом за ним. Коли вони опинилися коло входу на горище, у квартирі на нижньому поверсі відчинилися двері й гладка біла сука стала підніматися сходами. Вона вимахувала сікачем, який тримала в одній передній лапі, а в другій передній несла чавунну сковорідку.

— Нарешті я вас, шахраїв, спіймала! — зарепетувала вона — Ну, постривайте, зараз проб'є ваша остання година.

Пес дременув на горище, водій — слідом за ним. На горищі панувала темрява. Пес заховався за купою мотлоху. Водій причаївся за простирадлами на мотузці. Гладка біла сука зупинилась у дверях на горище.

— Я чатую на вас уже чотири тижні! — лютувала вона.

— Милостива пані, повірте, це помилка! — вигукнув пес із-за купи мотлоху — Клянусь вам! Ми насправді тут уперше!

— Дурниці мелеш! — лаялась біла гладка сука.— Кожної ночі ви навідуєтеся сюди й щось цупите у мене. Позавчора настінного годинника! Позапозавчора нічного горщика! А позапозапозавчора три подушечки з тахти. Тільки вчора вас тут не було!

— То були не ми, слово честі! — вигукнув пес. Він легко здогадався, кому знадобилося те старе дрантя. Безперечно, це кіт лазив через дах, щоб роздобути щось із речей задля свого господарювання.

— Злодійське слово честі не варте щербатого гроша! — не вгавала гладуха.

— А взагалі, милостива пані,— гукнув пес,— чого ви так бідкаєтесь?! Якщо ви повикидали усе оце на горище, то, виходить, вам цей мотлох ні на що не здався.

— Що — моє, те — моє,— не вгавала гладуха.