Пес іде в світ - Сторінка 11

А тоді загаласувала: —Та чого це я тут з вами, шахраями, панькаюся! — Вона зачинила двері й повернула ключ у замку — Нехай з вами, злодіями, краще поліція марудиться,— пробурмотіла наостанок і збігла сходами вниз.

Водій вийшов з-за простирадл і засміявся.

— От карга сварлива! — вилаявся він.

— Вам це здається смішним? — спитав пес. Голос у нього трішки тремтів.

— Та вже ж,— хихотів водій.— Нехай хоч зараз приходить поліція. Я нічим себе не зганьбив, нічого протиправного не скоїв.

— Але я себе зганьбив і скоїв останнім часом багато чого протиправного. Тож нічого доброго не очікую від зустрічі з поліцією.

Пес ухопив торбину з бляшанками, попрямував до слухового вікна, відчинив його й поліз на дах.

— Що ви взяли собі в голову, дорогий пане? — запитав водій.

— Котячих дітей нагодувати, ось що я взяв собі в голову,— відповів пес— Зрештою, задля цього я тут.

Вже на даху пес став і роззирнувся довкола. Позад нього було слухове вікно. Перед ним — жолобчаста ринва. Праворуч, у кінці даху, височіла протипожежна стіна. Ліворуч, у кінці даху, починався той дах, під яким мешкали котячі діти.

— Аби лишень у голові мені не паморочилося,— промурмотів пес сам до себе. Він узяв у пащу вушко торбини й, заплющивши очі, почалапав на всіх чотирьох ліворуч.

— А я подивлюся,— почув він позад себе голос. Пес хотів сказати водієві, щоб той залишався на горищі, щоб не ліз на дах, бо це занадто небезпечно. Пес роззявив пащу, вушко торбини вислизнуло з його зубів, торбина гримнула на дах, бляшанки викотилися з неї, погуркотіли до жолобчастої ринви, перелетіли через неї й попадали в прірву.

— Що це ви там виробляєте? — почув пес чийсь гучний голос з вулиці.— Божевільні якісь угорі, чи що?

Пес розплющив очі. Оскільки йому паморочилось у голові, він побачив, що дах неймовірно швидко обертається навколо нього. Червоний черепичний дах зі слуховим вікном, з якого стриміла водієва голова. Псові здалося, що він сидить на каруселі. Тільки тепер йому не було так весело, як колись під час катання на каруселі.

"Не втрачай самовладання, не розпускай нерви,— заспокоював він себе — Старий пес із життєвим досвідом не дасть так легко себе здолати!" Пес заплющився, тричі вдихнув на повні груди і знову розплющив очі. Дах більше не обертався навколо нього, а лише трохи похитувався під ногами, і пес побачив, що дах, під яким мешкали котенята, вже близько. Звідси до нього було якихось два метри.

"Зараз або ніколи",— суворо наказав собі пес, сторчма напружив хвоста й зробив могутній стрибок. Черепиця під його лапами затріщала й розлетілася шматочками навсібіч, залущали лати, й пес крізь велику дірку в сусідньому даху бухнувся на горище.

Спочатку він узагалі нічого не побачив у пилюці, що знялася й оповила його всього. Та хмара пилу поволі прозорішала, й пес помітив, що приземлився просто на стару тахту. І враз він побачив своїх дітей — котенят, яких мав доглядати. Збившись докупи, вони причаїлися в кутку горища. Котяча купа тремтіла.

— Любі котячі дітки,— мовив пес,— годі тремтіти, повірте, я вам лиха не заподію. Мене послав ваш любий тато. Згодом я поясню вам, чому він не прийшов сам. А зараз нам треба забиратися звідси. Бо ви опинитеся в котячому притулку, а я — у в'язниці.

Пес роззирнувся довкола й сам себе запитав, як їм порятуватися з такого препаскудного становища. Він міркував: "Якщо я з моїми вихованцями переберуся по даху на сусіднє горище, нас чекає там стара карга з сікачем. А якщо я виламаю двері з цього горища й спускатимуся сходами, то вони піді мною розсиплються! А якщо лишатись тут, не забаряться прийти поліцаї. Вони викличуть пожежну машину, а пожежна машина приїде з довжелезною драбиною, і поліцаї видеруться по драбині на горище й заарештують мене!"

Пес почувався зовсім безпорадним. Його охопив відчай. Такої безвиході він ще зроду не зазнав. Ще й тремтяча котяча купа враз почала скімлити, нявчати й жалібно стогнати. З того нявчання й скімлення псові виразно вчувалося слово "голод".

— Любі дітки,— мовив пес, силкуючись надати своєму голосові бадьорості,— ми мусимо подолати кілька невеличких перешкод, перш ніж ви отримаєте сніданок. Треба, щоб ви допомогли мені подумати.

Із котячої купи виліз білий котик, продріботів кілька кроків до пса і пронявчав:

— Моєму таткові думати допомагав завжди я. Мабуть, я серед нас найрозумніший.

— Чудово,— похвалив пес— Річ у тім, що ми мусимо звідси піти. Але сходами йти не можна, бо я надто важкий. Треба знайти іншу дорогу донизу!

Білий котик кивнув головою. Він примружив очі й замислився. Тоді з котячої купи виліз чорний котик, продріботів кілька кроків до пса й пронявчав:

— Він зовсім не розумний. Він лише вдає розумного! Це татків пестунчик. Насправді розумний тут я. І я знаю іншу дорогу донизу-Чорний котик підскочив ближче й поклав лапку на дверцята димаря.— Спуститися вниз можна сюдою. Але, на жаль, тут немає сходів.

— Ти справді розумний котик! — вигукнув пес. Він підвівся з тахти й повернув до димаря. Дверцята на димарі були дуже малі. Пес не зміг би просунути в них навіть голову.

— Тут стане в пригоді лише груба сила,— промурмотів він, зірвав дверцята з завісів і заходився човгати задньою лапою по стінках димаря довкола отвору доти, поки тиньк піддався й рясно посипався в димохід; нарешті в димарі утворилася діра, в яку міг улізти пес.

Потім він узяв стару мотузку для білизни, яка лежала коло димаря. Одним її кінцем він оперезав димар, наче паском, і міцно його зав'язав. Другий кінець мотузки опустив у димохід. Щонайменше шість метрів мотузки погойдувалося у чорній шахті димаря.

— Ось що, любі дітки,— мовив пес, завершивши цю роботу,— зараз я спущуся по мотузці вниз, а як буду там, то погукаю вас, і ви спуститеся слідом за мною. Ви ж умієте дертися по мотузці?

— Вмію,— сказав білий котик.

— Вмію,— сказав чорний котик.

— Вміємо,— занявчала котяча купа.

Пес заліз у димар. Чорна як смола темінь облягла його. Димар усе-таки був доволі тісний. Пес спускався по мотузці вниз. У ніс і пащу набилося багато сажі. Він кашляв, чхав. Нарешті відчув під ногами опору. Передніми лапами обмацав стінки димаря й на шорсткому тиньку намацав гладенький клапоть бляхи.

"Десь тут мають бути й нижні дверцята димаря",— подумав пес. Він підняв задню лапу й щосили ляснув нею по блясі. Так він бив разів із десять, аж поки бляха не витримала. Дверцята димаря вилетіли, й на пса впала смужка світла.

Пес, так само як на горищі, заходився човгати задньою лапою по стінці довкола дверного отвору, одначе тиньк тут був значно товщий і значно міцніший. Тоді пес розвернувся і, впершись задніми лапами в стінку, щосили натиснув сідницями на дверний отвір, та так, що аж спітнів увесь, а на очі набігли сльози. І таки домігся свого. Зі стінки вивалилася цегла, довкола пса повиднішало, він перекинувся через голову й опинився на підлозі в просторій кімнаті.

Він з радістю посидів би там трохи, щоб відсапнутися, проте схопився на ноги, почвалав до димаря й загукав у димохід угору:

— Тепер спускайтеся, дітки, але жвавенько, одне за одним. Тільки не налягайте одне на одного!

Не минуло й хвилини, як тридцятеро чорнющих котенят збилося навколо пса. Всі вони тепер були чорні як смола: і рябенькі, й білі, і смугасті.

Кімната була з вікном у двір.

— За мною! — вигукнув пес і вистрибнув з вікна. Тридцятеро котенят кинулися вслід од вікна навпростець через

двір, через урни зі сміттям, через мур до сусіднього двору, далі коридором будинку, провулком і крізь відчинене підвальне вікно вскочили у підвал з вугіллям. Украй знеможені, пес і котенята впали на велику купу вугілля.

— Всіх полічити,— звелів пес— Чи ви не вмієте лічити до тридцяти?

— Тільки до десяти,— нявкнув котик, що дав добру пораду про димар.

— Тоді полічіть тричі по десять,— наказав пес.

Котенята полічили себе тричі по десять. Жоден котик не загубився.

— А зараз трохи поспимо,— розпорядився пес,— адже всі ми дуже знесилені.

— Ми страшенно голодні,— нявкнув котик, що був татковим пестунчиком— Коли я голодний, то не можу заснути.

Інший котик занявкав:

— Піймай нам хоч кілька мишок. Коли в тата немає грошей, він завжди ловить нам мишок.

— Так, так, піймай нам мишок! — закричали хором котенята.

— Ви з глузду з'їхали! — вигукнув пес— Я поважний, статечний пес. Такі старезні звичаї мені чужі.

Тоді всі тридцятеро котенят заридали. Та ще й так жалібно, що й кам'яне серце зворушили б.

— О'кей! — промурмотів пес— Я зараз спробую.

Він зіскочив з купи вугілля й, принюхуючись, подріботів підвалом. Мишами тут ніде й не пахло. Не видно було жодної мишачої нори. Зате пес виявив дещо краще від мишачої нори. Він виявив полицю з пляшками й консервними бляшанками та мішок картоплі. Біля полиці стояли мішок з цибулею і ящик з яйцями.

Пес витяг з кишені піджака консервного ножа й узяв з полиці три бляшанки консервованої солонини. Котенята почали жваво принюхуватись. Пес відкрив бляшанки. Солонину було поглинуто вмить.

Пес приніс три бляшанки з яловичиною і відкрив. Яловичину також було поглинуто умить. Пес приніс три бляшанки з печінковим паштетом і відкрив їх. Печінковий паштет також було поглинуто умить. Пес відкрив котенятам ще й три бляшанки з копченим оселедцем і три бляшанки з тунцем в овочах. Потім розбив їм ще тридцятеро яєць, і коли вони їх вилизали, сказав:

— Наразі досить!

Котенята погодились. З напханими животиками вони вистрибнули на купу вугілля й поснули. Пес і собі трохи задрімав. Коли він прокинувся, за вікном підвалу було вже темно. Котенята ще спали. Пес позіхнув, спроквола потюпав до полиці, узяв мішок з картоплею і спорожнив його, узяв мішок з цибулею і також спорожнив, потюпав назад до купи вугілля й досить дбайливо та лагідно поклав п'ятнадцятеро котенят в один мішок, п'ятнадцятеро — в другий. Він перекладав їх так обережно, що жодне навіть не прокинулося. Потім завдав обидва мішки собі на плечі й по купі вугілля виліз із підвалу. Ішов, скрадаючись вуличкою, попід стінами будинків. Аж ось він дістався майдану з церквою. "Церкву цю я вже одного разу бачив,-подумав пес— Ми проїжджали повз неї, як їхали з ведмедем до вдови Ольги! А потім ми повернули ліворуч".

Пес повернув ліворуч і вийшов на просторий майдан.