Плавучий острів - Сторінка 19

Це третій по порядку острів; на північний захід від нього знаходиться Ніїгау з його великими пасовищами для худоби і Кауаї. Оаху —не найбільший з Сандвічевих островів, його площа складає лише тисяча шістсот вісімдесят квадратних кілометрів, тоді як площа Гаваїв дорівнює приблизно сімнадцяти тисячам. Що стосується інших островів архіпелагу, то їх загальна площа — лише три тисячі вісімсот дванадцять квадратних кілометрів.

Само собою зрозуміло, що з самого початку плавання паризькі артисти завели дружні відносини з посадовими особами Стандарт-Айленда. Всі вони — і губернатор, і комодор Сімкоо, і полковник Стьюарт, і головні інженери Уотсон і Сомуа — виявляють до музикантів щиру приязнь. Артисти часто відвідують обсерваторію і з задоволенням проводять цілі години на майданчику вежі. Не дивно, що і в цей день Івернес і Пеншіна, самі цікаві члени квартету, опинилися близько десяти годин ранку в обсерваторії і на ліфті піднялися на "верхівку щогли", як каже "Його високість".

Там вже знаходився комодор Етель Сімкоо. Подаючи друзям підзорну трубу, він радить їм гарненько вдивлятися в якусь точку на південно —заході затуманеного горизонту.

— Це Мауна-Лоа, — говорить він, — і Мауна-Кеа. Ці два потужних гавайських вулкана в тисяча вісімсот п’ятдесят другому і тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятому роках залили острів потоками лави на площі в сімсот квадратних кілометрів, а в тисяча вісімсот вісімдесятому році вивергнули сімсот мільйонів кубічних метрів вулканічних порід.

— Здорово! — вигукує Івернес. — Як ви вважаєте, комодор, чи вдасться нам побачити подібне видовище ?..

— Поняття не маю, пан Івернес, — відповідає Етель Сімкоо. — Вулканам не накажеш...

— Ну хоч разок, вже як-небудь, за протекцією!.. — додає Пеншіна. — Будь я так багатий, як пани Танкердон і Коверлі, я б замовляв собі виверження, коли мені заманеться.

— Г аразд, ми з ними про це поговоримо, — відповідає, усміхаючись, комодор, — і я не сумніваюся, що вони зроблять навіть неможливе заради того, щоб доставити вам задоволення.

Пеншіна цікавиться кількістю населення на Сандвічевих островах. Комодор повідомляє йому, що якщо на початку XIX століття воно досягало двохсот тисяч душ, то зараз налічує ледь половину.

— Нічого, пане Сімкоо, сто тисяч дикунів, якщо тільки вони залишилися людожерами і не втратили свого хорошого апетиту, — цього цілком достатньо, щоб відразу покінчити з усіма мільярдцями Стандарт-Айленда.

Плавучий острів не в перший раз пристає до Гавайського архіпелагу. У минулому році він теж плавав тут, — його приваблює здоровий клімат цих місць. Сюди приїжджають хворі з Америки, і можна очікувати, що і лікарі Європи почнуть посилати своїх пацієнтів дихати тут повітрям Тихого океану. Чому б і ні? Гонолулу тепер всього лише за двадцять п’ять днів плавання від Парижа, але ж тут видається можливість просочити легкі таким киснем, якого більше ніде не знайдеш...

Вранці 9 липня Стандарт-Айленд з’являється на виду архіпелагу. Оаху вимальовується в п’яти милях на північний захід. На схід над ним височіє Даймонд-Хед, згаслий вулкан, який панує над рейдом. Його добре видно з корми плавучого острова, так само як і інший конус, який англійці прозвали "Пуншевою чашею". Тут комодор не забув зауважити, що, якщо б ця гігантська миска була наповнена бренді або джином, Джон Буль не посоромився б осушити її до дна.

Стандарт-Айленд проходить між Оаху і Молокаї. Як судно, яке слухається керма, він маневрує, пускаючи в хід гвинти то правого, то лівого борту. Обігнувши південно-східний мис Оаху, Стандарт-Айленд з-за своєї величезної водотоннажності змушений зупинитися в десяти кабельтових від берега. Для того щоб плавучий острів міг зберегти своє нормальне обертання на якорі, його треба тримати на достатній відстані від землі, і тому він не "віддавав якорів" у власному розумінні цього слова, бо якоря, як такі, тут не застосовувалися. Це неможливо при глибині моря в сто метрів і навіть більше. Ні! За допомогою машин, які направляють його поперемінно то в тому, то в іншому напрямку, Стандарт-Айленд утримується на своєму місці так само непорушно, як якщо б він був одним з островів Г авайського архіпелагу.

Перед поглядами наших музикантів все виразніше вимальовуються гірські вершини. З моря можна розглянути густі зарості, гаї апельсинових дерев і інших розкішних представників флори субтропіків. На захід, крізь вузький прохід між рифами, видніється невеличка лагуна, Перлове озеро, щось на кшталт дзеркальної рівнини, утвореної кратерами древніх вулканів.

Загальний вид Оаху — досить привітний, і людожерам, про які мріє Пеншіна, нічого скаржитися на арену своїх подвигів. Тільки б вони залишалися ще вірні своїм канібальським інстинктам, і "Його високості" більше нічого буде бажати...

Але ось він раптово вигукує:

— Боже мій, що це там таке?

— А що ?.. — запитує Фрасколен.

— Так там... Дзвіниці...

— Так... і башти... і фасади палаців!.. — відповідає Івернес.

— Невже тут з’їли капітана Кука?

— Ми не на Сандвічевих островах! — каже Себастьєн Цорн, знизуючи плечима. —Комодор збився зі шляху...

— Напевно! — відповідає Пеншіна.

Ні, комодор Сімкоо не заблукав! Це дійсно Оаху, а це місто, що займає чимало квадратних кілометрів, — дійсно Гонолулу.

Нічого не поробиш. Багато чого змінилося з тих пір, як великий англійський мореплавець відкрив цей архіпелаг! Місіонери всіх країн ревно змагалися тут один з одним. Методисти, англікани, католики боролися за вплив на тубільців, посилено впроваджуючи християнську цивілізацію, і врешті-решт покінчили з язичницькими віруваннями стародавніх канаків. Не тільки мова тубільців поступово вимирає і витісняється англійською, але і самий архіпелаг заполонений американцями та китайцями. Останні — здебільшого робітники, яких завозять сюди місцеві плантатори... і які поклали тут початок напівкитайскому племені хапа-паке. Нарешті чимало тут і португальців завдяки пароплавним сполученням між Сандвічевими островами і Європою. Тубільці, однак, ще є, і хоча серед них справила сильне спустошення завезена з Китаю проказа, їх все ж цілком достатньо, щоб задовольнити цікавість наших чотирьох артистів. Але аж ніяк не схожі вони на пожирачів чоловічини!

— О, місцевий колорит, — вигукує перша скрипка, — чия рука стерла тебе з сучасної палітри?

Так, час, цивілізація, прогрес, який є одним із законів природи, потроху стерли цю фарбу! Себастьєну Цорну і його товаришам не без деякого жалю доводиться визнати це, коли один з електричних яликів Стандарт-Айленда, обігнувши довгу лінію рифів, доставляє їх на берег.

Між двома естакадами, які з’єднуються під гострим кутом, відкривається гавань, укрита від вітрів амфітеатром гір. Мілини, які відгороджують її від океану, з 1794 року піднялися на один метр. І все ж гавань досить глибока, щоб судна з осадкою від вісімнадцяти до двадцяти футів могли причалювати до пристаней.

— Яке розчарування!.. — бурмоче Пеншіна. — Як шкода, що в дорозі доводиться втрачати стільки ілюзій...

— Краще було б сидіти вдома! — швидко вставляє віолончеліст, знизуючи плечима.

— Ні! — вигукує незмінно захоплений Івернес. — Яке це ні з чим не порівнянне видовище — сталевий острів, що приплив в гості до тихоокеанського архіпелагу!

Тим не менш, якщо, на превеликий жаль і незадоволення наших артистів, моральне обличчя населення Сандвічевих островів різко змінилося, то з кліматом нічого не трапилося. У цій частині Тихого океану клімат Г авайського архіпелагу —один з найбільш сприятливих для здоров’я, незважаючи на те, що архіпелаг розташований в місцях, яким присвоєно найменування Жаркого моря. Якщо термометр показує там дуже високу температуру в періоди, коли спадають північно-східні пасати, якщо противні їм південні вітри приносять найсильніші грози, що називаються в тих місцях "куа", все ж середня температура Гонолулу не перевищує двадцяти одного градуса за Цельсієм. У самих меж жаркого пояса на таку температуру не доводиться скаржитися. Місцеві жителі і не скаржаться, а хворі американці, як ми вже говорили, все в більшій і більшій кількості прибувають на ці острови.

У всякому разі, у міру того як квартет все глибше проникає в таємниці архіпелагу, ілюзії парижан падають... падають, немов листя глибокої осені. Вони вважають себе обдуреними, але нікого, крім самих себе, не можуть звинуватити в тому, що піддалися обману.

— Цей Калістус Менбар знову обвів нас навколо пальця, — стверджує Пеншіна, пригадуючи, що пан директор запевняв їх, ніби Сандвічеві острови — останній оплот тубільного дикунства на Тихому океані.

І коли вони обсипають його з цього приводу гіркими докорами, він відповідає, підморгуючи правим оком:

— Що поробиш, дорогі друзі! Все так змінилося з тих пір, як я тут був в останній раз, що я сам нічого не впізнаю.

— Жартівник! — вигукує Пеншіна, ляскаючи пана директора по животу.

Одне можна сказати з упевненістю: якщо зміни і відбулися, то дійсно з надзвичайною швидкістю. У 1837 році на Сандвічевих островах виникла конституційна монархія з двома палатами. В одну обирали тільки землевласників, у другу всіх громадян, які вміють читати і писати, перша обиралася на шість років, друга на два роки. У кожній було двадцять чотири члени, які спільно обговорювали справи в присутності кабінету, що складався з чотирьох королівських радників.

— Отже, — говорить Івернес, — замість мавпи в пір’ї у них був монарх, та ще й конституційний, яким іноземці смиренно приносили данину своєї поваги!..

— Я переконаний, — стверджує Пеншіна, — що у його величності не було навіть кільця в носі... і що він вставляв собі штучні зуби у найкращих дантистів Нового Світу.

— Ах, цивілізація, цивілізація! — твердить перша скрипка. — Канаки не потребували у вставних щелепах, коли поїдали своїх бранців!

Нехай проститься цим фантазерам такий погляд на речі! У Гонолулу і справді був свого часу король або принаймні королева — Ліліуокалані, яка в даний час втратила престол. Вона вела боротьбу за права свого сина, принца Адеі, проти домагань на гавайський трон якоїсь принцеси Каїулані. Словом, протягом тривалого періоду архіпелаг знаходився в станів революційного бродіння, зовсім як Сполучені Штати Америки або держави Європи, з якими він подібний навіть в цьому відношенні.