Символічний обмін і смерть - Сторінка 69

Друге членування не грає в ній проти першого (*). Поезія є відміною аналітичного розрізнення цих членувань, на котрому базується дискурсивність мови, відміною операційної автономії мови як засобу вираження (і як предмету лінґвістики). Чому ж це фонематичний рівень більш "матеріялістичний", ніж рівень лексичного концепту чи фрази? І фонема, й атом, одколи їх стали розглядати як мінімальні субстанції, зробилися референціями ідеалізму. Зі створенням атомної фізики наука всього лиш поглибила свою позитивістську раціональність. Вона нітрохи не наблизилася до іншого способу бачення, що передбачало б обопільне знищення позицій об'єкта і суб'єкта науки. Може, сьогодні вона й підходить до цієї межі, а заразом і до тотальної теоретичної кризи матеріялізму, однак вона не може стрибнути вище себе: навіть у вищій точці наукової кризи не існує "діялектичного" переходу від науки до того, що лежить потойбіч неї й від чого вона безнадійно відірвана, бо якраз на відмаганні від цього (не діялектичному запереченні, а саме на відмаганні, себто небажанні визнати) вона, власне, і базується. Навіть найсуворіший матеріялізм ніколи не зможе подолати ціннісний принцип раціональности.

*

Аналітики журналу "Тель Кель" заходять ще далі в деконструкції знаку, аж до до цілковитого "вивільнення" позначника. Геть гіпотеку значеника і повідомлення, "полісемії" не існує, множинним є позначник. Ніякої "амбівалентности" повідомлення, одна лиш інтертекстуальність позначника, який продукується і шикується в ланцюг за своєю суто "матеріяльною" лоґікою. Нескінченний текст параґрами, означування становить рівень істинної продуктивности мови, продуктивности, що лежить потойбіч смислової цінности, котра суперечить значенню продуктивного знака.

В статті "Поезія і неґативність" (Semeiotike, p. 246 sq) Юлія Крістева найближче підходить до розпізнання форми поезії, навіть якщо забобонна віра в "матеріялістичне виробництво" смислу змушує її переводити поетичне в площину семіотичного порядку і цензурувати його як радикальну альтернативу.

Вона стверджує амбівалентність (а не просто неоднозначність) поетичного значеника: він заразом конкретний і загальний, він включає в себе водночас і тверження (лоґічне), і заперечення, він висловлює одночасність можливого й неможливого, — далекий від постулювання "конкретне versus загальне", він висаджує в повітря цю розділеність концепту: бівалентна лоґіка (0/1) скасовується через амбівалентну лоґіку. Звідси ж випливає особлива неґативність поезії. Бівалентна лоґіка, лоґіка дискурсу, базується на запереченні у внутрішній площині судження, вона виступає основою концепту і його еквівалентности самому собі (значеник є тим, чим він є). Поетична неґативність є радикальною неґативністю, котра обіймає саму лоґіку судження. Тут щось і "є", і не є собою: утопія (в буквальному сенсі) значеника. Вивітрюється еквівалентність речі самій собі (а також, звичайно, і суб'єкта). Отож, поетичний значеник становить той простір, де "Не-буття переплітається з Буттям, і таким чином, що це геть збиває з пантелику". Однак існує небезпека, — і її видно в статті самої ж Крістевої, — прийняти цей "простір" за ще одну топіку і це "переплетіння" за ще одну діялектику. Небезпека заповнити цей простір всіма фіґурами підміни: "Метафора, метонімія і всі тропи загалом вписуються в простір, який окреслюється цією подвійною семантичною структурою". Небезпека метафори, себто знову ж таки її позитивної економіки. У прикладі, що його наводить Крістева ("любострасні меблі" в Бодлера), поетичний ефект постає не з доданого еротичного смислу, не з гри додаткових фантазмів, ані з якоїсь метафоричної чи метонімічної "цінности". Вона випливає з того, що в короткому замиканні цих двох слів меблі вже перестають бути меблями, а любострастя любострастям, меблі стають любострасними, а любострастя — мобільним, себто нічого не залишається від розділености цих двох полів смислової цінности. Жодне з цих слів саме по собі не відзначається поетичністю, а їхній синтез тим більше, — й тільки розчинившись одне в другому, вони набувають поетичности. Немає ніякого відношення поміж втіхою (поетичною) і любострастям як таким. В любовному задоволенні любострастя є всього лиш любострастям, а розчиняючись у меблях воно стає втіхою. Те ж саме відбувається і з меблями, що анулюються через любострастя: тут спостерігається те ж таки обернення, що усуває властиві позиції кожного з елементів. Саме в цьому сенсі й належить розуміти формулу Рембо: "Це правильно буквально й у всіх смислах".

Метафора є всього лиш перенесенням з одного поля смислової цінности в інше, аж до "поглинення в повідомленні множинности текстів (смислів)". Поетичне ж передбачає оберненість одного поля в інше, а отже, й анулювання відповідних смислових цінностей. Тоді як в метафорі смислові цінності змішуються, взаємно накладаються, інтертекстуалізуються під час "гармонічної" гри ("таємних акордів мови"), то за поетичної утіхи вони анулюються — радикальна амбівалентність є не-валентністю.

Отож, у Крістевої спостерігається накладання радикальної теорії амбівалентности на теорію інтертекстуальности і "множинности кодів". Поетичне при цьому відрізняється від дискурсу лише "нескінченністю свого коду" — це "множинний" дискурс, а дискурс як такий становить собою всього лиш скрайній випадок монолоґічного дискурсу, себто дискурсу єдиного коду. В загальній семіотиці є місце для обох типів дискурсу: "Семіотична практика слова [дискурс] є всього лиш одною з можливих семіотичних практик" (Semeiotike, p.276). Семаналіз має враховувати їх усіх без винятку, себто брати до уваги нередуктивність поезії, а водночас і не зводити до неї лоґіку знака. Він повинен утворювати "нередуктивну типолоґію множинности семіотичних практик". Спостерігається нерозривне злиття різних лоґік смислу: "Функціювання слова просякнуто параґраматизмом, так само, як функціювання поетичної мови обмежено законами слова" (Ibid., p.275).

Тут спостерігається така ж двозначність, як і в Старобінскі, коли він пише про Соссюра: обопільна толерантність поетичного і дискурсивного во ім'я універсальних правил мови (в даному випадку во ім'я "істинно матеріялістичної" науки, що зветься семіотикою). Насправді ж це редуктивна, репресивна позиція. Адже між поетичним і дискурсивним існує не лише відмінність двох артикуляцій смислу, — між ними існує радикальний антаґонізм. Поетичне — це не "знакова інфраструктура" (порівняно з ним дискурс, напевне, мав би бути "суперструктурою"?) А дискурс, лоґос є не просто окремим випадком у нескінченній кількості кодів — це його величність код, що кладе край нескінченності, це дискурс замикання, що кладе край поетичному, пара— й анаґраматичному. І навпаки, через його руйнування і розбивання мова знову набуває можливости бути "нескінченною". Насправді ж, термін "нескінченність кодів" дуже кепський: саме він дає змогу накладати одне на одне єдине і нескінченне в "математиці" тексту і розподіляти його в тому самому ланцюгу. В термінах несумісности й антаґонізму слід було б сказати: саме під час деструкції цього дискурсу мова знову набуває можливости амбівалентности — це і є революція поезії по відношенню до дискурсу, й одне може бути лише смертю іншого.

Семіотика — це всього-навсього більш витончений спосіб нейтралізувати радикальність поезії і порятувати геґемонію лінґвістики (яку охрестили "семіотикою"), причому не просто анексуючи поезію, а ховаючись за ідеолоґією "множинности".

*

Руйнація лінґвістики через поезію на цьому не зупиняється — вона ставить питання про те, чи важать що-небудь правила мови навіть у тій площині, на котру вони поширюються, себто в панівній сфері комунікації (так само поразка політичної економії у її спробах описати минулі суспільства рикошетом призводить до запитання, чи важать що-небудь її принципи для нас). Справді, безпосередня практика мови в чомусь суперечить раціональній абстрактності лінґвістики. Про це добре пише О. Манноні в своїй праці "Еліпсис і межа" (розділ "Ключ до уявлюваного", стор. 35): "Лінґвістика народилася з межі, яку вона провела поміж позначником і значеником, і виходить на те, що вона ризикує загинути від їх об'єднання, — котре й повертає нас до повсякденних житейських балачок". Саме ця соссюрівська межа і дала змогу здійснити докорінне оновлення лінґвістичної теорії. Таким же чином, на основі концепту матеріяльного базису, що протиставляється "надбудові", побудував свій "об'єктивний" і революційний аналіз суспільства й марксизм. В основі науки лежить контраст. Так само з розрізнення поміж теорією і практикою постала "наука" й раціоналізація практики — орґанізація. Будь-яка наука, будь-яка практика триває доти, доки триває цей контраст. Діялектика всього лиш формально впорядковує його, однак розв'язати не може. Діялектизувати базис і надбудову, теорію і практику або ж позначник й значеник, мову і мовлення — все це марні спроби тоталізації, адже наука живе їхньою розділеністю (контрастом) і з нею вмирає.

Ось чому поточна, ненаукова практика, причому, як мовна, так і соціяльна, в певному розумінні, є революційною, тому що вона не проводить отаких розмежувань. Так само вона ніколи не проводила розмежування поміж душею й тілом, тоді як будь-яка панівна філософія й реліґія тільки ним і живуть, так само й соціяльна, безпосередня, "стихійна" практика, яку здійснюємо ми і здійснюють усі, не проводить розмежування поміж теорією і практикою, базисом і надбудовою — вона сама по собі, не замислюючись над цим, суперечить будь-якій раціональності, буржуазній чи марксистській, заходячи потойбіч всякої раціональности, якою б та не була. Теорія, "правильна" марксистська теорія, ніколи не аналізує цю реальну соціяльну практику, вона аналізує об'єкт, котрий сама для себе і створила шляхом розмежування цієї практики на базис і надбудову, або ж аналізує соціяльний простір, котрий сама ж для себе і витворила через розмежування теорії і практики. Вона ніколи не приєднається до цієї "практики", бо живе лише завдяки її вівісекції, — слава богу, ця практика вже сама починає до неї приєднуватися і випереджати її. Але тоді це означає не що інше, як кінець історичного й діялектичного матеріялізму.

Так само й безпосередня повсякденна лінґвістична практика, практика мовлення і "мовця-суб'єкта", не звертає уваги на розмежування поміж знаком і світом (ані поміж позначником і значеником, ні на довільність знака тощо).