Символічний обмін і смерть - Сторінка 70

Бенвеніст про це говорить і визнає оце, але тільки побіжно, тому що цю стадію наука вже подолала і залишила далеко позаду, — її цікавить лише лінґвістичний суб'єкт, суб'єкт мови, котрий водночас є суб'єктом знання, себто він сам, Бенвеніст. Однак у чомусь має слушність й інший, той, хто говорить без розділення знака і світу, з цілковитою "забобонністю", — щоправда, про головне він знає більше, а з ним і кожен з нас, в тім числі, й Бенвеніст, теж знає більше про це, ніж Бенвеніст-лінґвіст. Адже методолоґія розмежування позначника і значеника важить не більше, ніж методолоґія розмежування поміж душею й тілом. І тут, і там те саме уявлюване. В першому випадку, психоаналіз(*) уже з'ясував нам усе, в другому, це з'ясовує для нас поезія. По суті, для цього ніколи й не було потреби ні в психоаналізі, ні в поезії: ніхто ніколи в це не вірив, хіба що самі вчені та лінґвісти, — так само, як ніхто ніколи не вірив ув остатній економічний детермінізм, окрім, хіба що, сцієнтистів од економіки та їхніх марксистських критиків.

====

*Слід застерегти: все це стосується й самого психоаналізу. Він так само живе контрастом первинних і вторинних процесів і вмирає разом із завершенням цієї розмежованости. Справді, психоаналіз має "науковий" і "революційний характер, адже він досліджує все поле людської поведінки, виходячи із цього розділу (з підсвідомого). Але одного дня може виявитися, що реальна, тотальна, безпосередня практика не улягає цьому постулатові, цій моделі аналітичної симуляції, що символічна практика від початку перебуває потойбіч розрізнення первинних/вторинних процесів. Й тоді підсвідоме і суб'єкт підсвідомого, психоаналіз і суб'єкт знання (психоаналітичного) стануть непотрібними, аналітичне поле щезне як таке, в тій розмежованості, котру воно теж запроваджує, — і щезне воно, поступившись місцем символічному полю; деякі ознаки свідчать, що це вже відбувається.

====

Висловлюючись у віртуальному, але водночас і в буквальному сенсі, лінґвістичного суб'єкта ніколи й не було, навіть і ми не є цим суб'єктом у той момент, коли говоримо, а не просто міркуємо над цим лінґвістичним кодом. Так само ніколи не існувало й суб'єкта економіки, homo oeconomicus — просто ця фікція вписувалася в код. Так само ніколи не було і суб'єкта свідомости, а з ним і суб'єкта підсвідомости. В найпростішій практиці завжди існує таке, що пронизує ці моделі симуляції, котрі всі є раціональними моделями, — в ній існує радикальність, котра відсутня в усіх цих кодах, у всіх цих "об'єктивних" раціоналізаціях, котрі, по суті, розчищали місце для єдиного велетенського суб'єкта, — суб'єкта знання, форму якого відсьогодні, відтепер зруйнувало неподільне мовлення(*). По суті, будь-яка особа розуміється на цьому більше, ніж Декарт, Соссюр, Маркс і Фройд.

====

*Це мовлення не має нічого спільного з лінґвістичним розумінням терміну "мовлення", — останній входить в опозицію "мова/мовлення", де він подпорядкований мові. Неподільне (символічне) мовлення саме заперечує розмежування мова/мовлення, так само, як неподільна соціяльна практика заперечує розмежування теорія/практика. Тільки "лінґвістичне" мовлення мовить про те, про що воно мовить, — одначе таке мовлення ніколи й не існувало, хіба що в діялозі небіжчиків. Конкретне, актуальне мовлення мовить про те, що воно мовить, а заразом і про все інше. Воно не дотримується закону дискретности знака, розділення інстанцій, воно мовить на всіх рівнях водночас чи, радше, руйнує рівні мови, а отже, й саму лінґвістику. Вона ж, навпаки, силкується нав'язати мовлення, котре було б усього-навсього виконанням мови, себто дискурсу влади.

====

WITZ, АБО Ж ФАНТАЗМ ЕКОНОМІКИ У ФРОЙДА

Чи існує подібність між поезією й психоаналізом? Якщо взяти за основу, що поетична форма (розпилення, оберненість, жорстка обмеженість корпусу) геть не узгоджується з лінґвістичною (еквівалентність позначника/значеника, лінійність позначника, нескінченність корпусу), то може здаватися, що вона частково збігається з психоаналітичною формою (первісні процеси: зміщення, згущення тощо). В маренні, в ляпсусові, в симптомі, в дотепі — повсюдно, де працює підсвідоме, можна услід за Фройдом прочитати спотвореність відношення позначника/значеника, лінійности позначника, дискретности знака, спотворення дискурсу під впливом первісного процесу, мовний ексцес і трансґресія, де розігрується фантазм і позначається втіха. А що ж відбувається з бажанням і підсвідомим у поезії, і до якої міри її можна пояснити через лібідову економіку?

Поезія і психоаналіз не збігаються. Символічний режим аж ніяк не є режимом роботи підсвідомого. Досліджувати поезію за Фройдом означає досліджувати психоаналіз, відштовхуючись від символічного, — тут знову ж таки відбувається зворотній аналіз, і він єдиний дає змогу, завдяки цій оберненості, уникнути теорії як сутнісної операції влади.

Провідною ниткою тут може слугувати фройдівський аналіз дотепу, бо в інших працях Фройда більш ніде не зустрічається теоретичне розрізнення поміж власне симптоматичною площиною і площиною твору, себто "художньої творчости" (концепт "сублімації", як відомо, відзначається нечіткістю і спадковим ідеалізмом). Це вже важливо: адже якщо вірші не є ні ляпсусом, ні навіть дотепом, то виходить, що для їх пояснення в теорії підсвідомого чогось бракує.

На противагу Соссюрові, котрий не ставив перед собою питання, з чого ж постає поетична втіха, і взагалі не замислювався над причиною чи цільовою причинністю того, про що він писав, фройдівський аналіз має функційний характер, це не що інше, як теорія втіхи. Праця над позначником тут ввесь час співвідноситься з втіленням бажання. І ця теорія втіхи має економічний характер. Witz, себто дотеп, змагає до мети висловлювання швидше, навпрямки, через коротке замикання, і мовить він про такі речі, "вивільнює" такі значення, котрі в інших випадках могли б виголошуватися лише ціною значної інтелектуальної напруги свідомости, — цей психічно-дистанційний еліпс і є джерелом утіхи. Можна висловитися й інкаше: знімаючи цензуру, обходячи її манівцями, дотеп "вивільняє" потуги, пов'язані з супер-еґо і процесом витіснення. "Розкріпачення" афектів, дезінвестування під— або досвідомих уявлень, дезінвестування психічної інстанції витіснення, — так чи інакше, а тут утіха постає із певного залишку, із приросту, із певної кількости розрізняльної потуги, котра надходить у розпорядження рецепієнта через операцію Witz.

В цьому сенсі, стислість, повторне використання в різних модальностях того самого матеріялу є засадничими характеристиками дотепу, й це знову ж таки економія зусиль — на базі одного позначника створюється значення з багатьма рівнями, з мінімуму позначника вичавлюється максимум значень (часом навіть і суперечливих). Було б зайвим проводити аналоґії із поетичним режимом: повторне використання того ж самого матеріялу викликає асоціяції з соссюрівською анаґрамою і парністю, необхідним обмеженням корпусу і тим "максимумом енерґії знаків", про що писав Ніцше. Фройд теж говорить про поета, що "поліфонічне оркестрування дає йому змогу виробляти повідомлення у трьох планах, себто в плані ясної свідомости, підсвідомому плані й несвідомому". І скрізь тут відбувається "економія" енерґії порівняно з ординарною системою розподілу інвестицій. В силовому поліґоні, яким є психічний апарат, втіха виступає рівнодійною зразка "навпростець" чи, радше, рівнодійною поперечности дотепу, котра, по діяґоналі перетинаючи різні пласти психічного апарату, досягає своєї мети з меншими витратами і навіть осягає без особливих зусиль непередбачувані цілі, а отже, залишає якийсь енерґетичний приріст, "премію" у вигляді втіхи, "бенефіс" у вигляді задоволення.

Цей енерґетичний розрахунок пахне ароматом капіталу, ароматом економіки накопичення (Фройд постійно використовує цей термін), де втіха постає лише внаслідок операції віднімання, за нестачею, з певного залишку інвестування або з надлишку, але в жодному разі не з надміру, — це знову ж таки означало б, що вона постає геть ні з чого: зі зворотнього процесу витрачання, з відміни енерґій і цільових настановлень. Слід зазначити, що ми не говоримо про "роботу", навіть і не про "позначник", тому що у Фройда цей рівень не стоїть на першому місці. Його лібідова економіка базується на існуванні підсвідомих змістів (афектів та уявлень), на їхньому витісненні й від-творенні витісненого, на розрахунку інвестувань, котрий реґулює це продукування задля рівноваги (розв'язання напруг), на пов'язуванні/розв'язуванні енерґій. Фройдівська втіха утворюється і характеризується в термінах сил і кількости потуги. В дотепі чи в маренні гра позначників ніколи не виступає сама по собі артикуляцією втіхи: вона всього лиш торує дорогу для фантазматичних або витіснених змістів. Це "медія", що ніколи сама по собі ніколи не стане "повідомленням", оскільки потрібно щось таке, як бажання, — звичайно, в межах строго топічної чи економічної теорії, — котре могло б говорити її голосом, якесь мовне "воно". Гра позначника є всього лиш розмитим контуром бажання. Саме тут, доокруж цього "способу виробництва" підсвідомого (і способу його репрезентації) і ставиться вся проблема лібідової економіки та її критики, причому під кутом утіхи, що не має нічого спільного з економікою.

У "Психопатолоґії повсякденного життя" Фройд пише про ляпсус: "Бажання читача спотворює текст, воно вносить у нього те, чим він цікавиться і переймається... При цьому достатньо, аби поміж словом тексту і словом, що ставиться на його місце, існувала подібність, котру читач міг би трансформувати в тому сенсі, котрого він бажає". Тут ідеться про латентний, витіснений зміст, що чекає нагоди виявити себе і "використовує" будь-який виверт, шпарку, слабкі місця в лоґічному дискурсі, щоб вирватися назовні. На рівні дискурсу це те самісіньке, що відбувається на рівні тіла у концепті кріплення: бажання "використовує" задоволення фізіолоґічної потреби, щоб лібідно інвестувати ту чи ту зону тіла, — воно спрямовує просту функцію (орґанічну лоґіку) в напрямку виконання бажання. Так, але річ якраз у тому, що членування потреби й бажання так і не з'ясовано.