Символічний обмін і смерть - Сторінка 68

Або ж (М. Граммон "Трактат про фонетику", 1933): "Визнається, що поети, гідні цього звання, відзначаються тонким і проникливим відчуттям імпресивної цінности слів і звуків, з котрих вони складаються; щоб передати цю цінність своїм читачам вони часто репрезентують довкруг головного слова характерні для нього фонеми, так що це слово в результаті стає джерелом вірша, в якому воно фіґурує".

В усьому цьому "праця" позначника постає щоразу як позитивна самоорґанізація, що паралельна праці значеника, — вони, як вважає Фонажі, то збігаються, то не збігаються, але так чи інакше все це закінчується "глибинним потоком сиґніфікації", й не може бути навіть мови про те, щоб вийти з площини дискурсивного існування. Що ж, інакше й бути не може, якщо поезія розглядається лише як автономізація одної з функційних катеґорій дискурсивного порядку.

Той же ілюзіонізм і в іншій якобсонівській формулі: поетична функція проектує принцип еквівалентности з осі селекції на вісь комбінації. Еквівалентність підноситься до розряду конститутивного принципу всієї послідовности. "В поезії кожен склад ставиться у відношення еквівалентности до всіх інших складів тої ж послідовности; будь-який словесний наголос прирівнюється до будь-якого іншого словесного наголосу; відсутність наголосу так само прирівнюється до відсутности наголосу; довжина (просодійна) прирівнюється до довжини, а короткість до короткости тощо". Звичайно, це членування відрізняється від звичайного синтаксису, однак тут ідеться про певну конструктивну архітектуру, — вважається, що до гри просодії не може вступити щось інше, ніж скандування еквівалентностей. Якобсон задовольняється тим, що замість амбівалентности позначника висуває неоднозначність значеника.

Саме неоднозначність характеризує поезію й відрізняє її від звичайного дискурсу: "Неоднозначність — це внутрішньо присутня, невід'ємна властивість будь-якого повідомлення, що що спрямовується саме на себе, одне слово, це сутнісна особливість поезії". Емпсон: "Маніпулювання з неоднозначністю лежить у самій основі поезії". І знову Якобсон: "Вищість поетичної функції над функцією референтною не знищує референцію [денотацію], а надає їй неоднозначности. Подвійному смислу повідомлення відповідає роздвоєння відправника й отримувача інформації, а, поза тим, роздвоєння референції". Таким чином у поезії "починають грати" всі катеґорії дискурсивної комунікації (цікаво, що грають всі, крім коду, про котрого Якобсон і не згадує; але що ж усе-таки відбувається з кодом? Він теж набуває неоднозначности? Але чи в такому разі не стане це кінцем мови і лінґвістики?) Сама по собі неоднозначність не становить загрози. Вона нічого не міняє в принципі ідентичности й еквівалентности, в принципі смислу як цінности, просто вона робить цінності плинними, а ідентичності дифузними, вона ускладнює правила референтної гри, не усуваючи їх. Так, неоднозначність відправника й отримувача для Якобсона означає всього лиш відрив внутрішнього Я/ТИ в повідомленні од відношення автор/читач: позиції відповідних суб'єктів не втрачаються, вони, в певному сенсі, примножуються — суб'єкти стають рухомими в площині своєї суб'єктної позиції. Таким чином і повідомлення стає рухомим, амбівалентним у площині своєї дефініції, котра окреслює його як повідомлення — всі катеґорії (відправник, отримувач, повідомлення, референт) починають рухатися, починають грати кожна відповідно в площині своєї позиції, однак структурна мережа дискурсу залишається тією ж самою.

Отож, "маніпуляції з неоднозначністю" небагато міняють у формі дискурсу. Якобсон висуває сміливу формулу: "Поезія полягає не просто в додаванні до дискурсу риторичних оздоб — вона передбачає цілковиту переоцінку дискурсу і всіх його складників, якими б вони не були". Таки смілива й неоднозначна формула, позаяк складники мови (відправник/одержувач, повідомлення/код тощо) не перестають існувати у своїй розділеності, вони просто "переоцінюються". Загальна економіка залишається тією ж: це політична економія дискурсу. Ця думка ніколи не сягає до відміни розділених функцій, себто відміни суб'єкта комунікації (а отже, й розрізнення відправник/одержувач), — відміни повідомлення як такого (а отже, й усієї структурної автономії коду). Вся ця робота, що спричиняється до радикальности поетичного акту, спрощується тут до "неоднозначности", до певної плинности лінґвістичних катеґорій. "Дискурс усередині дискурсу", "повідомлення, що спрямовується саме на себе" — все це окреслює всього лиш риторику неоднозначности. А неоднозначний дискурс, той, що зизить сам на себе (зизоокість смислу), як завше, є дискурсом позитивности, дискурсом знака як цінности.

В поезії ж, навпаки, мова звертається сама на себе, щоб знищитися. Вона не "спрямовується" сама на себе, вона роззосереджується по відношенню до самої себе. Вона руйнує ввесь процес лоґічної конструктивности повідомлення, розв'язує всю оту внутрішню дзеркальність, котра робить знак власне знаком, — повним, віддзеркаленим, спрямованим на самого себе і, в цьому сенсі, й направду неоднозначним. Поезія — це втрата цієї дзеркальної замкнености знака й повідомлення.

*

З доби романтизму теорією мистецької форми заправляє, по суті, та ж сама метафізика — буржуазна метафізика тотальности. Згідно з нею, характерна особливість мистецтва полягає у "властивості бути цілістю, належати до іще більшої цілости, що включає в себе геть усе і становить собою не що інше, як всесвіт , в котрому ми живемо". Умберто Еко засвоїв цю космолоґію й перекодував у лінґвістичні терміни: ця тоталізація смислу для нього здійснюється через "ланцюгову реакцію й нескінченну демультиплікацію позначників"("Відкритий твір"). "В матеріялі постає ідентифікація позначника і значеника — естетичний знак не вичерпується відсиланням до денотату, а збагачується у кожен момент гри тим неповторним чином, завдяки якому він набуває одного цілого з матеріялом, що надає йому структуру, — сиґніфікація постійно звертається до знака й отак збагачується новими відлуннями..." Таким чином виходить схема первинної референтної фази (денотативної), а відтак схема вторинної фази "гармонійної" референції, де грає "теоретично необмежена" ланцюгова реакція, — звідси й походить космічна термінолоґія.

Ця теорія служить базовою ідеолоґією для всього, що говорилося досі про поезію (цього не зміг уникнути навіть психоаналіз): неоднозначність, полісемія, полівалентність, смислова поліфонія, — у всіх цих випадках ідеться про випромінювання значеника, про одночасний характер різних значень.

Фонажі: "Лінійний характер дискурсу таїть у собі багату поліфонію, гармонійний концерт різних повідомлень" (Diogene, n° 51, р. 104). Семантична щільність мови, багатство інформації тощо — поет "вивільняє" все розмаїття смислових можливостей (з боку читача теж спостерігається отака диференційна герменевтика: кожне "прочитання" збагачує текст особистими гармоніками). Увесь цей міт грає на "дикій", доконцептуальній попередності, на незайманості смислу: "Поет відкидає звичний вираз, що властивий концепту, котрий становить собою всього лиш скелет попередніх досвідів, він опиняється віч на віч із неприборканою, незайманою реальністю" — "щоразу слово потрібно творити на основі інтенсивного особистого досвіду, зодягати в плоть скелет речі в собі, для того, щоб надати їй конкретної реальности речі для мене" (ibid., p.97) — незрозуміло, чи роздягати треба концепт, чи одягати його, щоб віднайти цю поетичну незайманість! Так чи так, а йдеться про те, щоб відкрити "таємні відповідності, що існують поміж речами".

Виступаючи попервах у вигляді романтичної теорії "ґенія", сьогодні ця візія парадоксальним чином переосмислюється в термінах теорії інформації. Поліфонічне "багатство" може переосмислюватися в термінах "приросту інформації". На рівні значеника: поезія Петрарки становить величезний капітал інформації про кохання (Умберто Еко). На рівні позначника: певні типи безладу, розриву, заперечення звичного й передбачуваного порядку мови призводять до зростання показника інформативности повідомлення. В поезії утворюється "діялектична напруга" поміж елементами безладу і ладом, на фоні котрого вони виступають. Тоді як найбільш імовірне застосування лінґвістичної системи не дало б нічого, то несподіваність поезії, відносна її малоймовірність визначають максимальність показника інформації. Знову ж таки, поезія і в цьому випадку дає вам більше.

Отак в уявлюваному семіолоґії романтична поліфонія пречудово узгоджується із квантовим аналізом. "Структура поезії найточніше може описуватися й тлумачитися в термінах ряду імовірностей". "Нагромадження фонем певного класу, що перевищує їхню середню частоту, або ж контрастне поєднання двох протилежних класів відіграють в звуковій текстурі вірша, строфи чи поеми ролю "глибинного потоку значення".

"Форма в мові має очевидно ґранулярну структуру і улягає квантовому опису" (Якобсон). З цим можна зблизити й думки Крістевої (Semeiotike, "Poesie et Negativite", p.246): "Слова не є неподільними сутностями, що поєднуються своїм смислом, а поєднаннями атомів позначника, звуковими й писаними, що перелітають зі слова в слово, утворюючи таким чином непередбачувані, несвідомі відношення поміж елементами дискурсу, — й така співвіднесеність елементів позначника утворює знакову інфраструктуру мови". Всі ці формули поєднує ідея про те, що в мові існує стадія "броунівського руху", емульсійна стадія позначника, що гомолоґічна молекулярному стану фізичної матерії, — де смислові "гармоніки" постають само, як і під час розщеплення чи злиття молекул постають нові молекулярні відношення. Все це мислиться як "інфраструктура", "глибинний потік", себто як лоґічно більш рання чи структурно елементарніша стадія дискурсу чи матерії. Сцієнтистська, "матеріялістична" візія дискурсу, де атом і молекула безспосередньо уподібнюються другому членуванню мови. Молекулярна ж стадія уподібнюється стадії поетичній, себто первинній стадії, що передує диференційованим смисловим орґанізаціям. Втім, Крістева не боїться своєї метафори: вона стверджує, що новітня наука так само розкладає тіла на прості елементи, як і лінґвістика (поетика) дезартикулює значення на атоми позначника.

Саме тут, поруч із метафізикою першого членування (метафізикою значеників, пов'язаних із грою значущих одиниць), утворюється те, що можна було б назвати метафізикою другого членування, себто метафізика ефекту знакової інфраструктури, пов'язана з грою розрізняльних одиниць, мінімальних елементів дискурсу, — однак вони знову ж таки розглядаються тут як позитивні валентності (так само, як і атоми та молекули, що мають елементарну валентність), як звукова матеріяльність, котра орґанізовується в термінах рядів та ймовірностей.

Насправді ж поезія не базується ні на автономному членуванні фонематичного рівня, ні на словесному чи синтаксичному членуванні.