Символічний обмін і смерть - Сторінка 72

Звичайно, все це означає поразку всякої лінґвістики, котра живе завдяки межі еквівалентности поміж казанням і розумінням, але це водночас і кінець психоаналізу, що так само живе завдяки межі витіснення поміж казанням і замовчуванням, витісненням, запереченням, фантазмуванням, нескінченним повторенням того, що мислиться лише в режимі заперечення, — смерти. Коли у якій-небудь соціяльній чи мовній формації смерть промовляє, висловлюється чи обмінюється в межах символічного механізму, то психоаналізу тут вже немає чого сказати. Коли Рембо говорить ("Весна в пеклі"): "Це правильно буквально й у всіх смислах", то це також означає, що нема ніякого прихованого, таємного смислу, ніякого витіснення, ніякої потаємности, ніякого психоаналізу. Завдяки цьому і стають можливими "всі смисли".

"Лінґвістика народилася з межі, котру вона встановила поміж позначником і значеником, і ризикує померти від їхнього об'єднання" (О. Манноні). Психоаналіз теж народився з межі, котру він встановив поміж законом кастрації і витісненням, поміж казанням і замовчуванням (або "між галюцинаторною реальністю та об'єктом-підміною" — Леклер, Psychanalyser, p.65), і теж ризикує загинути від їхнього об'єднання.

Брак залишку означає не лише те, що вже немає позначника і значеника, значеника за позначником, або ж те, що вони вже не стоять по той і цей бік структурної межі, котра їх поділяє, — це означає також і те, що, як у психоаналітичній інтерпретації, немає більше й інстанції, котра витісняється, під інстанцією, котра витісняє, немає прихованого й очевидного, первинних процесів, що граються в піжмурки зі вторинними процесами. Немає ніякого позначника, що виробляється віршем, немає також і "мрійних думок", що ховаються за поетичним текстом, ані знакової формули (Леклер), ані лібідо чи якогось енерґетичного потенціялу, котрі тим чи іншим чином прокрадалися б через первинні процеси і засвідчували б наявність продуктивної економіки підсвідомого. Не існує лібідової економіки, ані політичної економії — і, звичайно ж, лінґвістичної економіки, себто політичної економії мови. Тому що економіка, де б вона не перебувала, базується на залишкові (лише залишок уможливлює продукування й репродукування (*), — чи це те, що не поділилося у символічному обміні, а тому залучається до ринкового обміну й еквівалентного обігу товарів, чи те, що не вичерпалося в анаґраматичній циркуляції вірша, а тому залучається до обігу сиґніфікації, або ж просто фантазм, себто те, що не розрішилося в амбівалентному обміні й смерті, а тому розрішається у вигляді осаду підсвідомої індивідуальної цінности, нагромадженого резерву сцен або репрезентацій, що продукується і репродукується в безнастанному ритмі нав'язливого повторювання.

====

*Пор.: Charles Malamoud, "Sur la notion du reste dans le brahmanisme", Wiener Zietschrift fur die Kunde Sudasiens, vol. XVI , 1972.

====

Товарна вартість, значущий смисл, витіснена/підсвідома цінність — все це постає із залишку, із осаду решток символічної операції, й саме ці рештки повсюдно накопичуються і живлять собою всілякі економіки, що заправляють нашим життям. Подолати економіку (а якщо намагання змінити життя і має якийсь сенс, то його слід розуміти лише таким чином), — це виполонити рештки в усіх областях, і моделлю цього виполонення є поезія, котра оперує без еквівалентности, без нагромадження і залишку.

Чи не можна припустити, — знову повертаючись до теми нашого дискурсу, себто до Witz, — що втіха не може бути ні ефектом "економії", виграшу в потенціялі завдяки "еліптичності психічної дистанції", ні вторгненням первинного процесу в порядок дискурсу, смислу під смисл, ні отією більш глибинною реальністю, що передбачає гадану двоїстість психічних інстанцій, себто цільової настановлености на "іншу сцену", котра настане завдяки спотворенню реальної сцени, цільової настановлености на витіснене, що постане як психічна цінність в самому розмежуванні інстанцій (топічна гіпотеза) — і неухильного результату зв'язування/розв'язування енерґій, звідки у певний момент випливає лібідова додаткова вартість, що іменується втіхою (економічна гіпотеза)?

Чи не можна припустити, що, навпаки, втіха постає з кінцем розмежування на ці окремі поля, із того, що стоїть попереду самої дискримінації інстанцій, а отже, і розрізняльної гри інвестицій, себто перед психоаналізом і його лоґічним порядком?

Може, це ефект вибуху, короткого замикання (Kurtzschluss), взаємопроникнення відмежованих одне від одного полів (фонем, слів, ролей, інституцій), що досі мали смисл лише внаслідок своєї відмежованости й утрачають свій смисл у цьому брутальному зближенні та взаємообміні? Чи не в тому й полягає дотеп, ефект утіхи, в котрому втрачається і окремий суб'єкт, причому не лише на рефлексивній дистанції свідомости, але й по відношенню до інстанції підсвідомого? Відміна в цей момент супер-еґо, зусиль, котрі витрачаються для підтримання дисципліни принципу реальности й раціональности смислу, означає не лише стирання витісняльної інстанції на користь витісненої, але й одночасне стирання обох цих інстанцій. В цьому й полягає поетика дотепности і комічности, і вона перебуває потойбіч нав'язливого воскресіння фантазму й утілення бажань.

Фройд цитує Канта: ""Das Komische ist eine in nichts zergangene Erwartung" ("Комічне — це очікування, що розв'язується в ніщо, розпилюється в нічому"). Інакше кажучи, там, де було щось, не залишилося нічого, — навіть підсвідомого. Там, де було якесь цільове настановлення (навіть підсвідоме), якась цінність (навіть витіснена), немає більш нічого. Втіха — це кровотеча цінности, розчленування коду, репресивного лоґосу. В комічному знімається моральний імператив інституційних кодів (ситуацій, ролей, соціяльних персонажів), — в дотепі ж знищується моральний імператив принципу ідентичности самих слів. І це задля нічого. Не для того, щоб "виразити" якесь "підсвідоме". Визначення ножа (не-ножа) в Ліхтенберґа, — глибоко поетичний дотеп, — засвідчує цей вибух смислу без жодної задньої думки. Ніж існує тою мірою, якою існують окремо і можуть прозиватися окремо, клинок і колодка. І якщо зняти розмежованість поміж ними (а поєднати клинок і колодку можна лише за умови їхнього зникнення, що й відбувається в дотепі Ліхтенберґа), то, власне, й не зостанеться більше нічого, — крім утіхи. "Очікування" ножа, як сказав би Кант, практичне очікування, але разом з тим і фантазматичне (адже відомо, що може "означати" ніж) розрішається в ніщо. І це не первинний процес (зміщення, згущення), ніщо не вторгається з-за клинка чи колодки, нічого не стоїть за цим нічим. Кінець розмежованости, кінець кастрації, кінець витіснення, кінець підсвідомого. Цілковите розрішання, тотальна утіха.

Приклад з Ліхтенберґа не можна вважати окремим випадком. Якщо гарно придивитися, то всі приклади лоґічного абсурду (котрі є скрайніми випадками дотепу, де втіха надзвичайно гостра), що їх наводить Фройд, — дірявий казан, тістечко, лосось у майонезі, котяча шкура з дірами на очах, змога для новонародженої дитини знайти собі матір, котра про неї піклувалася б, — все це можна аналізувати однаковим чином, як подвоєння ідентичности чи раціональности, що звертається сама на себе, аби зруйнуватися і знищитися, як розчинення позначника в самому собі без найменшої ознаки смислу.

"Eifersucht ist eine Leidenschaft, die mit Eifer sucht, was Leiden schaft" (як дотеп не перекладається, дослівно : "Ревнощі — це пристрасть, яка ревно дошукується того, що приносить страждання"). Повторне використання матеріялу, а значить, утіха од віднімання енерґії? Але ж сам Фройд визнає, що повторно використовувати той же матеріял дуже важко — найпростіше було б висловити дві різні думки за допомогою різних позначників. Різниця в тім, що ці дві думки висловлюються одночасно. Але тоді головне — це скасування часу розгортання позначника, його послідовности, втіха постає не з додавання значеників під тим самим позначником (економічне тлумачення), а з анулювання лоґічного часу виголошення, що рівнозначно анулюванню самого позначника (антиекономічне тлумачення). Крім того, дотеп "Eifersucht ist..." утворює щось на зразок соссюрівської парности: вона реалізує на рівні фрази і "антифрази" те саме, що Соссюр говорив про голосні та анти-голосні у вірші. Правило діє тут на рівні цілої синтаґми, тоді як у Соссюра воно дійсне лише для незначущих елементів (фонем або ж дифонів), однак це те ж саме правило звернення позначника на самого себе, внаслідок чого і викрешується іскра задоволення, дотеп або поезія. Тут мало важить "багатство" смислу чи його множинність. Навпаки, саме значеник часто призводить до того, що втіха від дотепу виявляється порівняно вбогою, саме значеники задля порятунку смислу кладуть кінець грі. Тоді як на нікчемно мізерному відрізкові часу, впродовж якого позначник звертається сам на себе, під час його усунення, існує нескінченна кількість смислів, можливостей для нескінченних підмін, для карколомних, божевільних витрат, блискавичних коротких замикань усіх повідомлень, але в жодному разі не значеників. Смисл не фіксується — він залишається у стані циркуляції, доцентрового руху, "кружеляння", як і матеріяльні блага в символічному обміні: нескінченно даруючись і віддаровуючись, вони ніколи не потрапляють під оруду цінности.

*

Фройд повсюдно говорить про "техніку" дотепу, котру він відмежовує від фундаментального процесу таким чином: "Техніка дотепу полягає у використанні того ж самого слова подвійним чином, першого разу цілісно, другого ж — поділивши на склади, як у шараді", — однак це всього-навсього "техніка". Те саме і з повторним використанням того самого матеріялу: всі ці техніки підбиваються в єдиній катеґорії — згущенні: "Конденсація є такою катеґорією, котрій підпорядковуються всі інші. Всіма цими техніками заправляє тенденція до ущільнення чи, радше, ощаджування. Це так, начебто все питання, як сказав Гамлет, в економії..." Фройд не завважує, що "техніки" дотепу й самі по собі виступають джерелом задоволення. Він сам це і стверджує (Le mots d'esprit et ses rapports avec l'inconscent, coll. Idees, p.180), але відразу ж додає (стор.