Скляний ключ - Сторінка 26

Спроби придати собі загрозливий вид тільки підкреслював його розгубленість.

– Якщо ти боїшся, – кричала Лі, – я сама йому вріжу!

Нед усміхнувся.

– Як поживаєш, Лі? Зустрічала Берні відтоді, як його випустили?

Лі вилаялась і ступила до нього. Юнак простягнув руку і зупинив її.

– Зараз я розправлюся з цим покидьком.

Він поправив комірець, обсмикнув піджак і закрокував через танцмайданчик до стойки.

– Хто дозволив вам, – заревів він на Неда, – так розмовляти з порядною дівчиною?

Не відриваючи посуворівшого погляду від юнака, Нед простягнув праву руку і поклав її на стойку долонею догори.

– Дай мені чим його тріснути, Джіммі, – попросив він, – я сьогодні не схильний битися навкулачки.

Рука бармена зникла під стойкою. Він витяг маленький кистень і вклав його в розкриту долоню Неда. Не прибираючи руки зі стойки, Нед сказав:

– Порядна дівчина! І як її тільки не обзивають! Останній хлопець, з котрим я її бачив, називав її безглуздою дурепою.

Юначок витягся в струнку, очі його забігали з боку на бік.

– Гаразд, – буркнув він, – я тебе запам'ятаю. Ми з тобою ще зустрінемося там, де нам ніхто не завадить. – Він повернувся до Лі. – Ходімо, плюнемо на цю діру.

– Валяй, плюй, – відповіла вона дошкульно. – Тільки розбий мене Господь, якщо я піду з тобою. Мене нудить від тебе.

До них підійшов маленький товстий чоловічок.

– Мотайте звідси обоє, – гаркнув він, відкриваючи повен рот золотих зубів, – та пожвавіше!

– Коркі, – весело крикнув йому Нед, – ця... порядна дівчина – зі мною.

– Гаразд! – Коркі повернувся до юнака. – Провалюй, приятель!

Юнак вийшов.

Лі Уілшир повернулася до свого столика. Вона сиділа, підперши щоки долонями, і не відривала погляду від скатерті. Нед усівся навпроти і підкликав офіціанта.

– У Джіммі лишився мій манхеттен. І крім того, я хочу їсти. Лі, будеш вечеряти?

– Ні, – відповіла вона, не піднімаючи очей. – Я хочу шипучки.

– Відмінно, – сказав Нед, – а я хочу біфштекс з грибами і овочами, якщо тільки у Тоні знайдуться свіжі овочі – не з банок. Потім зелений салат, помідори під соусом рокфор і каву.

– Усі мужчини – негідники, – з гіркотою сказала Лі, коли офіціант відійшов від них, – усі до одного. Така здорова дилда – і боягуз. – Вона беззвучно заплакала.

– А може, ти не вмієш вибирати? – припустив Нед.

– Ви би вже мовчали, – відповіла вона зі злістю. – Особливо після того, як викинули зі мною цей фокус.

– Не викидав я з тобою ніяких фокусів, – запротестував Нед. – Якщо Берні довелося збути твої камінці, щоб розплатитися зі мною, при чому тут я?

Знову заграв оркестр.

– Мужчини ніколи ні в чому не винні. – Лі витерла очі. – Ходімо танцювати.

– Ну що ж, – погодився Нед без особливого бажання.

Коли вони повернулися назад, на столику вже стояли шампанське і коктейль.

– Що поробляє Берні? – запитав Нед, припиваючи з келиха.

– Поняття не маю. Я його ще не бачила після того, як він вийшов, і бачити не хочу. Ще один герой! Ох, і везло ж мені на чоловіків весь цей рік. Він, та Тейлор, та ще цей покидьок.

– Тейлор Генрі? – перепитав Нед.

– Так, але тільки я майже не бувала з ним, – пояснила вона скоромовкою, – адже я тоді жила з Берні.

Нед задумливо допив коктейль.

– Так ти одна з тих дівиць, котрі бігали до нього на Чартер-стріт?

– Так, – вона сторожко поглянула на нього.

– Треба випити з цього приводу, – проказав Нед.

Він підкликав офіціанта, і Лі, заспокоївшись, взялася пудрити ніс.

4

Неда Бомонта розбудив дверний дзвінок. Ще несповна проснувшись, він встав з ліжка, прокашлявся, надів халат і капці, і пішов відкривати. Будильник показував початок десятої.

Розсипаючись у вибаченнях, увійшла Дженет Генрі.

– Я знаю, що ще безбожно рано, але я просто не могла більше чекати жодної хвилини. Я вчора ввечері ніяк не могла вам додзвонитися, а потім всю ніч через це не спала. Всі татові ціпки вдома. Тепер ви бачите, що Поль збрехав.

– А серед них є масивний сучкуватий ціпок коричневого кольору?

– Є. Це той, що майор Собрідж привіз татові в подарунок із Шотландії. Тато ніколи з ним не ходить. Він удома. – Дженет тріумфально всміхнулася.

Нед знову поморгав і провів рукою по скуйовдженому волоссю.

– Виходить, що збрехав, – погодився він.

– А крім того, – весело провадила Дженет, – він чекав мене, коли я вчора ввечері повернулася додому.

– Поль?

– Авжеж. Він мені освідчився.

Сонливість Неда як рукою зняло.

– Він розповів вам про нашу сутичку?

– Жодного слова.

– Що ж ви йому відповіли?

– Я сказала, що минуло ще надто мало часу після смерті Тейлора, і що мені поки негоже навіть думати про заручини, але я не стала йому прямо відмовляти. Здається, він вирішив, що в принципі, я не проти.

Нед допитливо поглянув на неї.

Під його поглядом Дженет зніяковіла. Її обличчя втратило веселу жвавість. Вона боязко доторкнулася до його руки і сказала другим голосом:

– Будь ласка, не думайте, що я така вже безсердечна, але я... Я так хочу довести те, що ми задумали, до кінця, що все решта вже не має для мене значення.

Нед облизнув губи і м'яко зазначив:

– Ото повезло б Полю, якби ви його любили так же міцно, як зараз ненавидите. – В його голосі звучав смуток.

Дженет сердито тупнула ногою.

– Не смійте! Ніколи більше не смійте так говорити!

Нед спохмурнів і роздратовано стиснув губи.

– Будь ласка, – з розкаянням додала вона, – я не можу цього чути.

– Пробачте, – сказав Нед. – Ви вже снідали?

– Ні, я поспішала поділитися з вами моїми звістками.

– Чудово. Тоді – поснідаємо разом. Чого б ви хотіли? – запитав він, направляючись до телефону.

Замовивши сніданок, Нед пройшов до ванної кімнати, почистив зуби, умився і розчесав волосся. Коли він повернувся до вітальні, Дженет вже зняла капелюшок і пальто, і стояла біля каміна, палячи сигарету. Вона хотіла щось сказати йому, але враз пролунав телефонний дзвінок. Нед зняв трубку.

– Хелло... Так, Гаррі, я забігав до тебе вчора ввечері, тебе не було. Я хотів запитати тебе про... ну, ти знаєш, про того чоловіка, який розмовляв з Полем під деревами. На ньому був капелюх?.. Був? Це точно? А ціпок?.. Гаразд... Ні, Гаррі, я не зміг нічого добитися у Поля. Тобі краще самому попросити його. Атож. Бувай...

Коли він поклав слухавку, Дженет запитливо підняла брови.

– Хлопець, який зараз дзвонив, стверджує, що вони з дружком бачили, як Поль у той самий вечір розмовляв з вашим братом. Він говорить, що ваш брат був у капелюсі, але без ціпка. Втім було зовсім темно, а вони їхали в машині. Не думаю, щоб вони могли толком що-небудь розгледіти.

– Чому вас так цікавить капелюх? З ним пов'язане щось важливе?

– Не знаю, – знизав плечами Нед, – я ж не професійний детектив, але мені здається, що це може так чи інакше виявитися суттєвим.

– Вам вдалося про що-небудь дізнатися з учорашнього дня?

– Ні, я провів більшу частину вечора, напуваючи одну дівицю, котра крутила з Тейлором, та це нічого не дало.

– Я її знаю?

Він покачав головою, потім пильно поглянув на неї і сказав:

– Це не Опаль, не думайте.

– А вам не здається, що ми могли б що-небудь дізнатися від неї?

– Ні. Опаль вважає, що її батько вбив Тейлора через неї. Вона прийшла до такого висновку не тому, що їй були відомі якісь факти. На неї вплинули ваші листи, статейки в "Обсервері" і тому подібна маячня.

Дженет кивнула, проте, Неду було ясно, що його слова не переконали її.

Їм принесли сніданок. Вони сиділи за столом, коли знову задзеленчав телефон. Нед встав і зняв слухавку.

– Хелло... Так, ма... Що?! – кілька секунд він слухав, насупившись, потім сказав: – Нічого не поробиш, доведеться їх впустити. Я думаю, від цього шкоди не буде. Ні, я не знаю, де він... Думаю, що не побачу. Не переймайтеся, ма, все обійдеться. Звісно... До побачення.

Усміхаючись, Нед повернувся до столу.

-— Фарру прийшла до голови та ж думка, що й вам, – сказав він, всідаючись. – Дзвонила мати Поля. До них прийшов слідчий із прокуратури, щоб допитати Опаль. – Очі його заблищали. – Нічого цікавого вони від неї не дізнаються, проте це означає, що кільце навколо Поля змикається.

– Чому вона подзвонила вам? – запитала Дженет.

– Поля немає вдома, і вона не може знайти його.

– А хіба вона не знає про ваш розрив?

– Як видно, ні. – Нед поклав виделку. – Послухайте, ви твердо впевнені, що хочете довести цю справу до кінця?

– Більше всього на світі хочу, – відповіла вона.

– А знаєте, Поль відповів мені тими ж словами, коли я запитав його, чи так вже він хоче одружитися з вами, – з гіркою посмішкою мовив Нед.

Дженет здригнулася, обличчя її стало суворим, чужим.

– Я ж абсолютно не знаю вас, – провадив Нед. – Чому я маю вам вірити? Я бачив сон, який мені не сподобався.

Вона насмішкувато усміхнулася.

– Невже ви вірите у сни?

– Ні в що я не вірю, – без усмішки відповів Нед. – Але я гравець, і такі речі на мене діють.

– Так що ж це був за сон, після якого ви перестали мені довіряти? – з нарочито серйозним видом запитала вона... – Адже я теж бачила сон про вас. Розкажіть мені ваш сон, а я розкажу вам свій.

– Мені снилося, що я ловлю рибу, – сказав Нед, – і раптом на крючок попалася величезна райдужна форель, зовсім неймовірних розмірів, і ви сказали, що хочете подивитися, яка вона, а самі взяли і кинули її назад у воду, раніше, ніж я встиг вас зупинити.

– І що ж ви тоді зробили? – дзвінко розсміялася вона.

– Прокинувся. От і все.

– Неправда, – проговорила вона. – Не стала б я викидати вашу рибу. А тепер я розповім вам свій сон. Мені снилось... – Раптом вона широко відкрила очі. – А коли ви бачили цей сон? Тієї ночі, коли обідали у нас?

– Ні, сьогодні вночі.

– Як шкода! Було б куди багатозначніше, якби наші сни приснились нам тієї ж ночі, і навіть, тієї ж самої години і хвилини. Мій сон приснився мені тієї ночі , коли ви були у нас. Ми з вами – це вже було у сні – заблукали в глухому лісі. Ми бродили по цьому лісі стомлені і голодні поки, нарешті, не набрели на маленьку хижу. Ми постукали в двері, але ніхто не відізвався. Ми спробували їх відчинити. Вони були зачинені. Тоді ми заглянули у віконце. Там стояв великий стіл, а на ньому була маса всяких смачних речей, та ми не могли туди залізти, тому що на вікні була залізна решітка. Ми повернулися до дверей і довго-довго стукали. В хижі далі царювало мовчання. І тут ми подумали, що люди часто ховають ключі під килимок біля дверей.