Скляний ключ - Сторінка 25

Це вона підбурила проти тебе Опаль. Сьогодні вранці вона прийшла до мене і сама розповіла про це. Вона намагалася і мене підбурити проти тебе. Вона ...

– Годі, – сказав Медвіг. Він випрямився. Його блакитні очі дивилися холодно і вороже. – В чому справа, Нед? Ти що, вирішив приударити за нею, ж... – Він не скінчив фрази і зверхньо поглянув на Неда. – Втім, це не міняє справи. – Він недбало вказав на двері. – Забирайся звідси, падлюка. Іуда ти! Це твій прощальний поцілунок, ми розстаємося.

– Я піду, коли закінчу говорити.

– Ти підеш, коли тобі велять. Я не вірю жодному твоєму слову. Я не вірю нічому з того, що ти сказав. І ніколи не повірю.

– Як знаєш, – відповів Нед.

Він підібрав своє пальто та капелюх і вийшов з кімнати.

2

Нед Бомонт повернувся додому блідий і понурий. Він упав у плюшеве крісло, до віскі, котре стояло поряд на столику, він і не приторкнувся. Понуро втупившись на свої чорні ботинки, він гриз нігті. Задзеленчав телефон. Він не рушився з місця. Присмерки поступово витіснили з кімнати денне світло. Було вже зовсім темно, коли він встав, підійшов до телефону і назвав номер.

– Хелло, попросіть, будь ласка, міс Генрі.

Чекаючи відповіді, він тихо щось насвистував.

– Це міс Генрі? Так... Я щойно повернувся після розмови з Полем. Так, про це ... І про вас також... Так, ви мали рацію. Він зробив саме так, як ви розраховували. – Нед розсміявся. – Не сперечайтесь, ви розраховували на це. Ви знали, що він назове мене брехуном, відмовиться зі мною розмовляти і вижене мене... Так він і зробив. Ні, ні, це ж мало коли-небудь статися. Ні, правда... думаю, що назавжди. Того, що було сказано, назад не повернеш. Так, весь вечір... Це буде чудово... Бувайте.

Він наповнив склянку віскі і залпом випив його. Потім він пройшов у спальню, поставив будильник на восьму годину і, не роздягаючись, ліг на ліжко. Якийсь час він лежав, глядячи на стелю, потім заснув і проспав доти, поки його не розбудив дзвінок будильника. Сонний, він пройшов у ванну, вмикаючи по ходу світло, умився, пристебнув свіжий комірець і затопив камін у вітальні. Коли прийшла Дженет Генрі, він сидів у кріслі і читав газету.

Дженет просто розпирало від радості. Хоча вона відразу ж заходилася запевняти Неда, ніби їй і в голову не приходило, що її вранішній візит до нього може мати такі наслідки, і що вона ніяк не розраховувала на це, в її очах скакали радісні вогники, а губи, вимовляючі слова вибачень, раз за разом розпливалися в усмішці.

– Все це неважливо, – мовив Нед. – Я б зробив так само, навіть знаючи все наперед. Мабуть, в глибині душі я це передчував. Тут вже нічого не поробиш. Якби ви мені сказали, що цим може закінчитися, я би прийняв ваші слова за виклик і вже напевне зробив би це.

Вона простягла йому обидві руки.

– Я дуже рада, – зізналася вона, – і не буду прикидатися, що засмучена вашим розривом.

– А ось мені сумно, – заперечив він, забираючи її руки у свої, – проте, я б і пальцем не ворухнув, щоб уникнути того, що відбулося.

– І тепер ви знаєте, що я мала рацію. Це він убив Тейлора. – Вона допитливо дивилася йому в обличчя.

– Так він сказав, – кивнув Нед.

– І ви допоможете мені? – вона стисла його руки і підійшла зовсім близько.

Нед коливався. Він бачив її нетерпіння, і це сердило його.

– Це був нещасний випадок, самооборона, – повільно промовив він. – Я не можу...

– Ні, це було вбивство! – закричала вона. – Звісно, тепер він буде стверджувати, що захищався. Та хай навіть так, хіба він не мусить, як порядна людина, явитися в суд і довести свою невинність?

– Він надто довго чекав. Тепер цей місяць буде служити доказом проти нього.

– А хто в цьому винний? Невже ви думаєте, що він тягнув би так довго, якби це була дійсно самооборона?

– Він зволікав заради вас. Він вас любить, – повільно проговорив Нед з особливим наголосом на останньому слові. – Він не хотів, щоб ви вважали його вбивцею вашого брата.

– Але я з самого початку знала, що він убивця! – вигукнула вона. – А тепер все місто довідається про це.

Нед понуро знизав плечами.

– Ви не хочете допомогти мені?

– Ні.

– Але чому? Ви ж порвали з ним.

– Я повірив його розповіді. Я розумію, що суд тепер не повірить йому. Надто пізно. Між нами все скінчено, це правда, але я не зраджу його. – Нед облизнув пересохлі губи. – Дайте йому спокій. Схоже, що до нього доберуться і без вашої допомоги.

– Ніколи, ніколи я не залишу його в спокої, поки він не понесе заслужену кару. – Вона задихнулася, її очі потемніли від гніву. – Якщо ви дійсно вірите йому, ви можете, нічим не ризикуючи, взятися за розслідування цієї справи. Чи ви боїтеся знайти докази того, що він збрехав вам?

– Що ви маєте на увазі? – обережно запитав Нед.

– Хочете допомогти мені з'ясувати істину? Хочете дізнатись, збрехав він вам чи ні? Адже мають же бути десь докази його вини! Якщо ви дійсно йому повірили, чому ви так боїтеся допомогти мені?

Уважно поглянувши на неї, Нед запитав:

– А якщо я погоджуся вам допомогти і ми дізнаємося істину, ви обіцяєте її прийняти, якою б гіркою вона не була?

– Обіцяю, – з готовністю відповіла вона, – якщо і ви пообіцяєте мені те ж саме.

– І ви будете тримати язика на прив'язі, доки ми не довідаємося всю правду.

– Обіцяю.

– Домовилися, – сказав він.

Дженет щасливо схлипнула, сльози радості навернулися їй на очі.

– Сідайте, – сухо мовив Нед. – Нам необхідно виробити план дій. Ви ще не розмовляли з Полем після нашої сварки?

– Ні.

– Отже, ми не знаємо, як він тепер до вас ставиться. А раптом він подумав і вирішив, що я все ж правий. В моїх з ним стосунках це вже нічого не міняє – між нами все скінчено, – але дізнатися про це необхідно, і чим скоріше, тим краще. – Звичним рухом Нед розгладив нігтем свої вусики. Доведеться почекати, поки він сам прийде до вас. Якщо він вагається, ваш дзвінок може тільки насторожити його. Наскільки ви певні в його почуттях до вас?

– Настільки, наскільки жінка може бути впевнена в чоловікові. – Вона сором'язливо розсміялася. – Я розумію, що звучить надто самовпевнено... але я дійсно певна, містере Бомонт.

– Тоді нам, очевидно, нічого побоюватися з цього боку, – кивнув Нед. – Втім, до завтрішнього дня вам слід з'ясувати це цілком виразно. Ви ніколи не пробували його промацати?

– Ні, я все чекала ...

– Ну, тепер це відпадає. Як би ви не були в ньому певні, вам зараз необхідно поводитися вкрай обережно. Може, ви згадали ще які-небудь обставини?

Дженет покачала головою.

– Я гадки не мала, як приступити до цієї справи. Ось чому мені була так потрібна ваша допомога.

– А вам не приходило в голову найняти приватного детектива?

– Приходило, але я боялась нарватися на такого, котрий продав би мене Полю. Я не знала, кому довіритися.

– Я знаю одного, котрий може нам придатися. – Нед провів рукою по волоссю. – А тепер мені треба, щоб ви розвідали для мене дві речі. По-перше, чи всі капелюхи вашого брата вдома? Поль запевняє, що Тейлор був у капелюсі. Однак, коли я його знайшов, капелюха на ньому не було. Так от дізнайтеся, скільки капелюхів було у вашого брата і чи всі вони на місці. – Нед криво усміхнувся, – не рахуючи того, що я взяв напрокат.

Дженет навіть не звернула на це уваги. Покачавши головою, вона гірко розвела руками.

– Це неможливо, – промовила вона. – Ми віддали всі його речі, та й потім ніхто, крім Тейлора, не знав, що у нього було.

– Ну що ж, – знизав плечами Нед. – Я особливо й не розраховував на це. Тепер друге. Чи не пропадав у вашого брата – або вашого батька – ціпок? Мене особливо цікавить один з них: масивний сучкуватий ціпок коричневого кольору.

– У тата є в точності такий, – жваво відізвалась Дженет. – Гадаю, він удома.

– Перевірте це. Ну й досить з вас до завтра; втім, якщо вдасться, можете ще з'ясувати, як до вас ставиться Поль.

– А до чого тут ціпок? – запитала вона і встала.

– Поль стверджує, що ваш брат накинувся на нього з цим самим ціпком і він, намагаючись відняти його, ненавмисно вдарив Тейлора по голові. А потім, нібито, Поль відніс ціпок і спалив його.

– Я цілком певна, що всі татові ціпки вдома. – Її лице поблідло, очі округлилися.

– А у Тейлора був ціпок?

– Тільки чорний з серебреним набалдашником. – Вона доторкнулася до його руки. – Але коли усі ціпки на місці, означає...

– Що-небудь це та означає, – сказав Нед, стиснувши її руку. – Тільки без фокусів, – багатозначно попередив він.

– Обіцяю! – вигукнула вона. – Якби ви тільки знали, як мені була потрібна ваша допомога і яка я щаслива тепер, отримавши її – ви б зрозуміли, що можете мені довіряти.

– Сподіваюся, що можу, – мовив Нед, відпускаючи її руку.

3

Після того, як Дженет вже пішла, Нед Бомонт не міг знайти собі місця. Він був блідий, але очі його сяяли. Коли він, нарешті, поглянув на годинника, було вже за двадцять хвилин десята. Нед вдягнув пальто і відправився в "Мажестік." Йому сказали, що Гаррі Слосса немає в номері. На вулиці він зупинив таксі.

– Вест Роуд, – велів він водію, сідаючи в машину.

Таверна "Вест Роуд" стояла осторонь від шосе, в трьох милях за міською межею. Укрита деревами біла квадратна будівля вночі здавалася сірою. Вікна першого поверху були яскраво освітлені. Біля під'їзду стояло п'ять чи шість автомобілів. Обриси інших невиразно виднілися під довгим темним навісом.

Недбало кивнувши швейцару, Нед зайшов до великої зали, де під екстравагантну музику маленького оркестрика із трьох чоловік танцювало кілька пар. Він пройшов поміж столиками, оминув майданчик для танців і зупинився біля стойки у кутку. Окрім товстого бармена з прищуватим носом, там нікого не було.

– Привіт, Нед! – вигукнув бармен. —— Давненько ми вас не бачили.

– Привіт, Джіммі. Намагався виправитися. Зроби-но мені манхеттен.

Бармен заходився змішувати коктейль. Музика змовкла. Запавшу тишу прорізав верескливий жіночий голос.

– Я не бажаю лишатися тут разом з цим покидьком Бомонтом.

Нед повернувся і обіперся ліктем на стойку. Бармен застиг з келихом у руках.

В центрі танцмайданчика стояла Лі Уілшир і понуро дивилася на Неда. Вона тримала під руку здоровенного юнака, вдягненого в синій, надто тісний для нього костюм. Хлопець тупо витріщав очі.

– Я іду звідси, – гучно повторила Лі, – якщо ти не виставиш он того покидька.

Зала насторожено мовчала.

Юнак болісно почервонів.