Смерть — діло самотнє - Сторінка 37

Дзвонити Крамлі марно. Corpus delicti немає. Тільки клаптики паперу, що їх я сховав у кишені куртки. Легенькі на дотик, мов крильця нічних метеликів, а проте отруйні.

Можна переплавити всі рушниці, подумав я, потрощити всі ножі, спалити гільйотини – та зловмисна воля й далі водитиме чиїмось пером, пишучи отакі смертоносні листи.

Поруч із телефонним апаратом я побачив флакончик одеколону й забрав його, згадавши про Сліпого Генрі та про його дивовижний нюх і пам'ять на запахи.

Унизу все так само німотно крутилася карусель, і коні скакали через невидимі бар'єри до фінішу, ніколи не досягаючи його.

Я позирнув на п'яного хазяїна в його схожій на труну будці, здригнувся й без будь-якого музичного супроводу дременув звідти під три вітри.

Чудо сталося невдовзі по обіді.

Я отримав рекомендованого листа від "Американського Меркурія" з пропозицією продати їм одне з моїх оповідань. Якщо я не проти, мені негайно надішлють чек на триста доларів.

– Проти?! – закричав я. – Проти! Милий боже, та вони там, мабуть, несповна розуму!

Я вистромив голову з вікна на безлюдну вулицю й загукав до будинків, до неба, до морського берега:

– Я продав оповідання в "Американський Меркурій"! За три сотні доларів! Я розбагатів!

Тоді, похитуючись від радості, перейшов вулицю і показав листа з "Меркурія" блискучим скляним очам у невеличкій вітрині.

– Ось! – крикнув я. – Як вам це? Дивіться.

– Розбагатів! – задихано белькотав я, біжучи до винареньки, щоб тицьнути свого листа під ніс господареві. – Погляньте! – Я помахав листом перед павільйоном на трамвайній станції. – Гей!..

І раптом став як укопаний. Бо збагнув, що, сам того не помітивши, забіг у банк, так наче мав при собі справжнього чека, і вже хотів був подати у віконечко той бісів лист.

– Розбагатів… – Я спаленів і повернув назад.

І аж удома згадав про свій недавній нічний кошмар.

Про оте чудисько, що сунуло з-за лісу схопити і зжерти мене.

Дурень! Ідіот! Кричав "доброго рису", коли слід було кричати "поганого".

Тієї ночі, вперше за довгий час, невеличка злива не намочила мату біля мого порога. Ніхто не приходив, і на світанку я не знайшов за дверима водоростей.

Якимсь дивом моя щирість, мій простодушний лемент відстрашили лихого гостя.

Цікаво, подумав я, і що далі, то цікавіше.

Тіла не було, отож не було й похорону, а тільки заупокійна відправа, що її, як видно, влаштувала орава фанатичних збирачів автографів та портретів кінозірок, отож наступного дня на піску перед арабською фортецею Констанс Реттіген з'юрмилася величезна масовка.

Я стояв поодаль від того стовписька й спостерігав, як кілька підтоптаних матросів з рятувальної станції перли по піску переносний орган; як хтось забув приставити до нього стілець і недолуга дама-органістка з росинками поту на лобі мусила грати навстоячки й водночас сіпати головою, керуючи жалобним хором; як до натовпу злетілися на розвідку зграї чайок і, не виявивши жодної поживи, полетіли геть; як схожий на статиста священик дзявкав і скавучав, наче пудель, так що сполохані кулики поквапно розбіглися геть, а піщані краби загреблися глибше в пісок. Я стояв і скреготав зубами, насилу стримуючи чи то лють, чи то гіркий демонічний сміх, а тим часом якісь гротескові постаті, що ніби зійшли з опівнічного екрана кінотеатру містера Шейпшейда чи вилізли з-під повитого мороком помосту, одна по одній чалапали до води й кидали в хвилі прибою зів'ялі квіткові гірлянди та вінки.

"Під три чорти їх, Констанс, – подумки промовляв я, – ну припливи зараз же назад! Поклади край цьому балагану!" Та мої заклинання були марні. До берега припливли тільки оті вінки, викинуті хвилею, яка не хотіла їх приймати. Кілька чоловік пробували пожбурити їх далі в море, але вони, кляті, вперто поверталися назад. Тим часом пішов дощ. Усі заходилися гарячково шукати газет, щоб накрити голови, а рятувальники з бурчанням поперли назад орган, і невдовзі я лишився сам-один під дощем, з газетою на голові, і над очима в мене був перевернутий догори ногами заголовок:

ТАЄМНИЧЕ ЗНИКНЕННЯ ЗІРКИ НІМОГО КІНО

Я підійшов до води й почав відкидати ногами гірлянди та вінки. Цього разу вони не поверталися назад. Роздягшись до плавок, я схопив оберемок квітів і заплив з ними якомога далі, а тоді пустив на хвилі.

Повертаючись до берега, я заплутався ногою в одному з тих вінків і мало не втопився.

– Крамлі… – прошепотів я.

І сам не знав, чи його ім'я злетіло в мене з уст як прокляття, чи як благання.

Крамлі відчинив мені двері. Обличчя його було радісно збуджене, але не від пива. Сталося щось інше.

– Гей! – гукнув детектив. – Де ви пропадаєте? А я дзвоню вам, дзвоню. Ану йдіть погляньте, що тут має цей старий.

Він метнувсь поперед мене до своєї робочої кімнати й театральним жестом показав на стіл, де лежав заввишки з палець стосик рудуватих аркушів, заповнених словами.

– Ну, ви й старий сучий син! – мовив я і аж присвиснув.

– Атож, я і є! С. С. С. Крамлі. Крамлі С. С. С. Ну як, хлопче? – Він витяг з машинки аркуш. – Хочете почитати?

– Немає потреби, – засміявся я. – Добре йде, еге?

– Рятуйся, хто може, – засміявся й Крамлі. – Греблю прорвало.

Я сів, аж порохкуючи з радості за нього.

– Коли ж це сталося?

– Дві ночі тому, чи то опівночі, чи о першій годині, чи о другій – не знаю. Я лежав тут як дурень, утупивши очі в стелю, не читав книжки, не слухав радіо, не пив пива, а надворі бурхав вітер, стрясалися дерева, і раптом, геть зненацька, в моїй голові затіпались ідеї, мов черви на гарячій плиті. Я враз підхопивсь, кинувся до столу й уже за мить клацав на машинці, клацав, як ошалілий, і все не міг спинитись, так що на світанку в мене на столі громадилася ціла гора, чи нехай кротова купа, надрукованих аркушів, а я й сміявся й плакав з радості. Ти диви, що утнув! І коли десь о шостій влігся в ліжко, то не міг заснути: все дивився на ту купу паперу й сміявся, сміявся, і так мені було хороше, наче я оце щойно провів ніч із найпершою красунею світу.

– А таки провели, – тихо мовив я.

– Дивна річ, – сказав Крамлі. – Що мене все-таки підштовхнуло? Може, вітер, що розгулявся надворі? Чи отой тип, який приходив ночами й залишав під дверима замість візитних карток жмутки водоростей? І що ж старий детектив Крамлі? Вискочив надвір, почав стріляти, кричати "Стій!"? Ні, чорт забирай! Ніякого крику, ніякої стрілянини. Він сів до машинки й зчинив такий стук-грюк, як ото буває під Новий рік чи під Усіх святих. І знаєте, що сталося далі? Не здогадуєтесь?

Я вмить увесь похолов. Ціле військо крижаних дрижаків протупотіло в мене по спині.

– Вітер ущух, – сказав я. – І вмовкли звуки ходи за дверима.

– Звідки ви знаєте? – вражено спитав Крамлі.

– І більш не стали з'являтися водорості. І той тип, хоч би хто він був, відтоді не приходив.

– Як ви здогадалися? – Крамлі аж рота роззявив.

– Здогадався. Ви, самі того не знаючи, зробили дуже слушну річ. Достоту як і я. Я зчинив лемент, і той тип одчепився й од мене. Ох боже ж ти мій…

Я розповів Крамлі про лист від "Меркурія", про те, як я, мов навіжений, гасав вулицями, горлаючи в білий світ, і що після цього під моїми дверима вже не було невеличкої нічної зливи і, певно, ніколи більш не буде.

Крамлі так і сів, наче я дав йому в руки ковадло.

– Ми оточуємо його, Елмо, – сказав я. – Поки що ми його відігнали, хоча й не мали такого наміру. Що далі він одступатиме, то більше ми про нього знатимемо. Принаймні так я гадаю. Ми знаємо вже бодай те, що він тікає від галасливих дурнів і від сміху ошалілих детективів, що гвалтують друкарські машинки о п'ятій годині ранку. Друкуйте і далі, Крамлі. Цим ви збережете себе від небезпеки.

– Марення сивої кобили, – мовив Крамлі. Але й сам засміявся.

Його веселий настрій додав мені сміливості. Я покопався в кишенях і видобув на світ отруйного листа, що змусив Гопвуда до втечі, та теплу любовну записку на ясно-жовтому папері, яка раніше принадила його на берег до будинку Констанс Реттіген.

Крамлі поморочився з тими клаптиками й клаптями і знов накинув на себе звичну тогу скептика.

– Листи надруковано на різних машинках. Жоден не підписаний. Чорт забирай, їх міг надрукувати хто завгодно. І якщо старий Гопвуд справді сексуальний маніяк, за якого ми його маємо, то, прочитавши це жовте послання, цілком міг повірити, що його написала Реттіген, а отже, хай йому чорт, бігати туди на берег і чекати, як слухняний хлопчик, поки вона вийде і обхопить його за крижі. Але ми з вами знаємо, що Реттіген зроду не писала нікому таких листів. Це особа залізна, не жінка, а десятитонний самоскид. Вона ніколи не принижувалась – ні перед великими голлівудськими босами, ні на вулицях, ні тут на узбережжі. То що ж ми маємо? Вона плаває в морі коли їй тільки заманеться. Я задля зарядки роблю пробіжки берегом, тож бачу це день крізь день. І поки вона десь за двісті метрів у затоці грається з акулами, кожен, навіть і я, міг би непомітно прослизнути до неї у вітальню, скористатись її машинкою та іменним папером, а потім так само непомітно вислизнути, відіслати поштою цю грайливу любовну цидулку сучому синові Гопвуду й чекати фейєрверку.

– А далі? – спитав я.

– А далі, – сказав Крамлі, – все могло піти шкереберть. Реттіген, побачивши, як той бевзь маячить на березі, з переляку запливла від нього надто далеко й попала на мертву хвилю. А Гопвуд чекав-чекав, тоді зрозумів, що вона вже не випливе, та й накивав п'ятами. Назавтра він отримує другого листа, і то для нього справжній кінець світу. Тепер він знає, що хтось бачив його на березі й може показати на нього пальцем як на вбивцю Констанс Реттіген. Отож…

– Він уже чкурнув з містечка, – докинув я.

– Все правильно. А ми залишилися за десять миль від берега в човні без весел. Що ж ми в біса маємо, аби пливти далі?

– Якогось типа, що дзвонить по телефону перукареві Келу, викрадає голову Скотта Джопліна зі старої фотографії і змушує Кела втекти світ за очі.

– Припустімо.

– Якогось типа, що стоїть ночами в коридорі, підпоює того старого й запихає в лев'ячу клітку, а може, й забирає в нього з кишені жменю квиткового конфетті.

– Припустімо.

– Якогось типа, що лякає до смерті жінку з канарками й викрадає з її пташиних кліток клапті старих газет із заголовками.