Смерть — діло самотнє - Сторінка 35

Може, й був там колись уночі. – Він кивнув головою в той бік пляжу. – А може, й ні.

Його посмішкою цілком можна було перерізати вени.

Він пожбурив у мене рушником. Я зловив його.

– Чи не витрете мені спину?

Я жбурнув рушника назад. Він упав Гопвудові на голову й закрив йому обличчя. На мить Жахливий Гунн зник з очей. Лишився тільки Сонячний Аполлон, з осяйними, наче господні яблука, крижами.

З-під рушника долинув його незворушний голос:

– Розмову закінчено.

– А чи було її розпочато? – спитав я.

Тоді спустився вниз, назустріч схожій на драконячі потуги музиці механічного органа.

На рекламному щиті над входом до кінотеатру "Венеція" не було ніяких написів. І взагалі жодної літери.

Я разів п'ять повів очима по тій порожнечі, відчуваючи, як у грудях у мене щось перевертається й умирає.

Потім заходився торгати всі двері, але вони стояли замкнені; заглянув у касу – там теж нікого не було; позирнув на великі стенди, з яких ще кілька вечорів тому всміхались обличчя Баррімора, Чані й Норми Шірер. І там – анічогісінько.

Я відступив і знов повів очима по щиту, повільно читаючи рекламу, якої там не було.

– Ну, то й як вам сьогоднішня велика програма? – запитав чийсь голос позаду.

Я обернувся. То був містер Шейпшейд із широкою усмішкою на обличчі. Він подав мені великий сувій кіноафіш. Я знав, що воно таке. Мої дипломи про закінчення інституту Носферату,[34] школи Квазімодо й курсів д'Артаньяна та Робіна Гуда.

– Містере Шейпшейд, я не можу їх узяти.

– Ви ж романтична душа, правда?

– Та звісно, але ж…

– Беріть, беріть. І до побачення, прощавайте. Але нас чекає ще одне прощання. Приходьте в кінець помосту!

Він залишив дипломи у мене в руках і потюпав далі.

Я знайшов його в кінці помосту. Він показував униз, а коли я перехилився через поруччя й поглянув туди, допитливо зазирнув мені в обличчя.

Там унизу були рушниці з тиру, що вперше за багато років замовкли. Вони лежали на дні, на глибині метрів чотири з половиною, але вода була прозора, бо саме з'явилося сонце.

Я налічив не менш як десяток довгих холодних сизуватих стволів, над якими плавала дрібна риба.

– Теж прощання, еге? – Шейпшейд і собі поглянув туди, куди дивився я. – Кидала одну по одній. Одну по одній. Сьогодні рано-вранці. Я прибіг, кричу: "Що це ви робите?!" А вона мені: "Хіба не бачите? – І одну по одній через поруччя та й у воду. – Вас уже зачинили, а сьогодні по обіді зачиняють і мене, то якого ж біса…" Та й одну по одній у воду.

– А вона не… – почав був я і замовк, видивляючись у воду коло помосту й далі. – Вона не…

– Чи не шубовснула й сама за ними? Ні, ні. Ще довго стояла тут зі мною й дивилася на океан. "Вони не довго там лежатимуть, – сказала потім. – Ну, може, з тиждень. Знайдуться дурні, які пірнатимуть і витягатимуть їх з води, правда ж?" Що я міг їй відповісти? Правда.

– Вона сказала щось на прощання?

Я все не міг відірвати очей від довгих рушниць, що полискували під припливною хвилею.

– Сказала, поїде кудись і доїтиме там корів. Тільки не бугаїв, мовляв, ніяких бугаїв. Доїтиме корів і колотитиме масло – оце було останнє, що я від неї почув.

– Сподіваюся, так вона й зробить, – мовив я.

Раптом над рушницями закипіла риб'яча дрібнота, неначе збіглася побачити, що воно таке. Але пострілів не чути було.

– Добре, коли вони мовчать, еге ж? – сказав Шейпшейд.

Я кивнув головою.

– Не забудьте афіші, – нагадав мені Шейпшейд.

Поки я дивився на рушниці, сувій випав у мене з рук. Шейпшейд підняв його й знов подав мені ті дипломи за всі літа мого юного життя, коли я гасав сюди-туди всіяним хрусткою кукурудзою проходом у темному залі разом з Привидом Паризької опери та Горбанем собору Нотр-Дам.

Ідучи назад помостом, я побачив малого хлопчину, що стояв і дивився на рештки естакади "Крутих гірок", розкидані по березі, мов величезні кістки.

– Чого це той здохлий динозавр лежить отут на пляжі? – спитав він.

А я ж перший так подумав. І тепер відчув неприязнь до цього хлопчини, що ніби побачив зруйновану естакаду моїми очима – як мертве доісторичне чудисько у хвилях припливу.

"Ні!" – вигукнув я подумки.

А вголос лагідно сказав:

– Та хто ж його знає, синку.

Тоді одвернувся й стомлено побрів далі, несучи з помосту важкий оберемок невидимих рушниць.

Тієї ночі мені наснилося два сни.

У першому величезний і невситимий паровий екскаватор зруйнував дощенту А. Л. Шренків фрейдівсько-шопенгауерівський картковий будиночок, і відпливна хвиля понесла геть маркіза де Сада й Томаса де Квінсі, хворобливих дочок Марка Твена й пригніченого недоброю годиною Сартра, і вони поринали в темну глибочінь, ховаючи від очей лискучі рушниці з тиру.

У другому сні повторився бачений колись у кіно епізод розстрілу членів царської родини: вони стояли рядком на краю ями, а потім сіпалися й підскакували, як ото в німих фільмах, і, збиті з ніг, зметені з місця, одне по одному летіли в яму, наче корки з пляшок. А тобі аж дух перехоплювало від жаху та сміху водночас. Страшенна жорстокість. І страшенно смішно. Бабах!..

Та ось уже в яму летять Сем, Джіммі, П'єтро, жінка з канарками, Фанні, Кел, старий із лев'ячої клітки, Констанс, Шренк, Крамлі, Пег і я!

Бабах!..

Я підхопився на ліжку, обливаючись крижаним потом.

По той бік вулиці біля бензоколонки дзвонив телефон.

І враз замовк.

Я затамував віддих.

Телефон задзвонив знов – і замовк.

Я чекав.

Ще раз – і замовк.

Господи, подумав я, Пег не стане такого робити. Та й Крамлі не стане. Дати один дзвінок – і покласти трубку?..

Телефон продзвонив ще раз. Потім запала тиша.

То він. Містер Самотня Смерть. Дзвонить повідомити мене про щось таке, чого я не хочу знати.

Я сів на ліжку, і все волосся на мені стало дибом, так наче Кел провів своєю електричною машинкою по моїй потилиці й мене вдарило струмом просто в якийсь нерв.

Я одягся й вибіг на берег. Тоді глибоко зітхнув і звернув очі на південь.

Ген на узбережжі, в маврітанському форті Констанс Реттіген яскраво світились усі вікна.

"Констанс, – подумав я, – Фанні таке не сподобалося б".

Фанні?

І отоді я побіг по-справжньому.

Я вийшов з припливу, наче сама Смерть.

Усе, що могло світитись у будинку Констанс, світилося, і всі двері стояли відчинені навстіж, так ніби вона сама розчахнула їх, щоб пустити в свій дім чисте нічне повітря та свіжий морський вітер, поки її самої там немає.

А її там не було.

Я зрозумів це, навіть не заходячи до будинку, бо від межі припливу, де я стояв, аж до самої води тяглася довга вервечка слідів, а звідти їх не було.

Це мене не здивувало. А здивувало те, що я не здивувався з цього. Підійшовши до широко відчинених чільних дверей, я не став гукати – чи, власне, хотів був гукнути шофера й аж засміявся, що міг би втнути таку дурницю, – а просто ввійшов у дім, пильнуючи, щоб ні до чого не доторкнутись. В арабській вітальні грала радіола. Звучали танцювальні мелодії Рея Нобла, записані в Лондоні 1934 року. Хай собі грає. В кутку безглуздо крутилася порожня бобіна проектора, з якої змоталась уся плівка, і на білій стіні попереду яснів прямокутник світла. Я не завдав собі клопоту вимкнути апарат. Пляшка замороженого "Мое-Шандон" чекала господиню, неначе та вийшла на берег, щоб привести із собою якогось золотисто-смаглявого бога морських глибин. На примощеній на подушку тарілці лежали різні сири, а поряд брався крапельками вологи шейкер з мартіні.

"Дьюзенберг" стояв у гаражі, і вервечка слідів усе так само тяглася по піску тільки в один бік, до моря.

Я подзвонив Крамлі й, набираючи номер, подумки поздоровив себе з тим, що досі не заплакав, тільки відчував тупий біль.

– Крамлі? – мовив я в трубку. – Крамлі, Краме…

– А, дитя ночі, – озвався він. – Що, знов заклали не на того коня?

Я сказав йому, де я.

– Не можу як слід іти. – І раптом сів, стискаючи телефонну трубку. – Приїдьте заберіть мене.

Крамлі зустрів мене на березі.

Ми стояли, дивлячись на той яскраво освітлений арабський форт, що сяяв наче святковий намет серед пісків пустелі. Двері на море були, як і доти, широко відчинені, і з них линула музика, – здавалося, стіс платівок в автоматичній радіолі ніколи не скінчиться. "Час бузку" змінила "Діана", за нею залунала "Хіба вона не чарівна?", потім "Почуй мою пісню про Ніл" і нарешті "Індіанська любовна пісня". Так і здавалося, що ось-ось на берег вискочить Рамон Новарро з розмаяним довгим волоссям та дикими очима й пожене кудись по піску…

– Але тут тільки я і Крамлі.

– Що-що?

– Пробачте, я й не помітив, що думаю вголос, – похопився я.

Ми побрели до будинку.

– Ви нічого там не чіпали?

– Тільки телефон.

Коли ми підійшли до дверей, я пропустив Крамлі вперед. Він поникав по будинку й вернувся до мене.

– А де шофер?

– Є одна річ, про яку я вам не казав. У неї ніколи не було шофера.

– Що?

Я розповів йому про Констанс Реттіген і про її гру.

– Сама в усіх ролях, еге? Ну й ну. Грай гучніше й веселіше, як то кажуть.

Ми вийшли і стали на вітрі край тераси, дивлячись на сліди, що їх уже почало змітати з піску.

– Можна припустити самогубство, – мовив Крамлі.

– Констанс такого не вчинить.

– О боже, ви так з біса певні в людях! Час уже подорослішати. Коли вам хтось подобається, то це аж ніяк не означає, що він без вашого відома не може вкоротити собі віку.

– Хтось був тут на березі, чекав на неї.

– Докази!

Ми пішли по слідах Констанс до самої води.

– Отам він стояв, – показав я. – Дві ночі підряд. Я сам бачив.

– Чудово. По кісточки у воді. Отже, ніяких слідів убивці немає. Що ви ще мені покажете, синку?

– Годину тому хтось подзвонив по телефону, збудив мене й сказав, щоб я пройшовся пляжем. Той невідомий знав, що її будинок стоїть порожній або ось-ось спорожніє.

– Подзвонив по телефону, кажете? Знов-таки чудово. Тепер ви по кісточки у воді, і ніяких слідів. Оце й уся історія?

Певно, я почервонів. Крамлі збагнув, що я сказав йому не всю правду. Мені не хотілося зізнаватись, що я не знімав трубки, а сам помчав сюди, гнаний жахливим передчуттям.

– Добре хоч те, що ви людина цілісна, перодряпе. – Крамлі повів поглядом по білих гребенях хвиль, що розбивались об берег, по вервечці слідів на піску, тоді звів очі на будинок, білий, холодний і порожній серед ночі. – Ви знаєте, що означає цілісність? Сукупність чогось. Сума чисел.