Смерть — діло самотнє - Сторінка 33

Мене ніхто не запросив сказати слово, та й з якої б то речі? Але з десятеро інших людей хто по хвилині, хто по три говорили про 1920 рік у Чікаго чи середину двадцятих у Калвер-Сіті, коли там ще були луги та поля, а облудна цивілізація МГМ займала всього один будинок і разів десять-дванадцять на рік великий червоний трамвай гальмував увечері на зупинці позад студії, в нього сідали Луїс Б. Майєр, Бен Гетц та решта й грали в покер аж до Сан-Бернардіно, де мали дивитись найновіший фільм за участю Гілберта, Гарбо чи Новарро, а потім виходили із кінотеатру з повними руками карток передпрем'єрного опиту: "Погань!", "Шедевр!", "Жах!", "Блиск!" І розкладали картки разом з королями й дамами, джокерами й піками, аби розважити, що воно в біса за гра в них на руках. А опівночі, і далі захоплені грою, їхали трамваєм назад, злазили на тій-таки зупинці біля студії, поширюючи навколо себе дух підпільного віскі й усміхаючись хто радісно, а хто з похмурою рішучістю, і дивились, як Луїс Б. Майєр шкандибає до свого лімузина й перший від'їжджає додому.

Всі вони були сьогодні тут, на кладовищі, і всі промовляли дуже щиро й правдиво. Ніхто не кривив душею. В кожному сказаному слові вчувалася непідробна скорбота.

Я стояв на гарячому пополудневому осонні, коли це хтось торкнув мене за лікоть. Я обернувся й здивовано розширив очі.

– Генрі! Як ви сюди потрапили?

– Та, звісно ж, не пішки.

– А як знайшли мене в цьому натовпі?

– Тільки ви миєтесь дитячим милом, усі інші вживають "Шанель" чи "Ароматичне". У такий день лишається радіти, що ти сліпий. Слухати ще сяк-так, а от бачити це я аж ніяк не хотів би.

Надгробні виступи тривали. Тепер говорив містер Фокс, адвокат Луїса Б. Майєра, чоловік, що добре знався на законах, але рідко дивився фільми своєї студії. У цю мить він саме згадував минулі дні в Чікаго, коли Фанні…

Серед яскравих квіткових барв пурхнула колібрі. Потім продзижчала бабка.

– Гнилятина, – тихо мовив Генрі.

Я вражено помовчав, тоді пошепки перепитав:

– Гнилятина?

– На вулиці біля будинку, – прошепотів Генрі кутиками уст, дивлячись у небо, якого не бачив. – І всередині, в коридорах. Коло моєї кімнати. Коло кімнати Фанні. Тхнуло гнилятиною. Його дух. Отого… – І по паузі кивнув головою. – Гнилятиною.

У мене затріпотіли ніздрі. Очі неспокійно забігали. Я переступив з ноги на ногу, ладний зараз же податися на пошуки, добачити, знайти.

– Коли це було, Генрі? – прошепотів я.

– Позавчора ввечері. Тоді, коли Фанні віддала богові душу.

– Цсс! – цитьнув хтось поблизу.

Генрі замовк. Вибравши хвильку між виступами, я пошепки запитав:

– Де?

– Переходив вулицю, було ще не пізно, – відповів Генрі. – Позавчора ввечері. Сильний, таки справді сильний дух. Уже потім, пізніше, мені здалося, ніби той гниляк зайшов услід за мною в коридор. Я хочу сказати, такий був сильний дух, що аж у пазухи мені заліз. Так наче ведмідь грізлі дихнув. Чули коли-небудь? Я так і став стовпом посеред вулиці, немов мене хто бейсбольною биткою торохнув. Ну, думаю, той, від кого так тхне, напевне чортом дихає і на бога, і на людей, і на собак, і на весь світ. Такий і кошеняти не обмине, а наступить на нього. Ниций нелюд. Гниляк, як я сказав. Гниляк. Це вам щось зарадить?

Я весь закляк і не міг видобути із себе й слова. Тільки насилу кивнув головою. А Генрі повів далі:

– Його дух уже кілька вечорів учувався в коридорах, а тоді став аж надто різкий – видно, той сучий син підступав усе ближче й ближче. Це він мені ногу підставив, тепер я знаю. Розміркував що й до чого.

На нас знову цитьнули.

Над могилою говорив якийсь актор, тоді священик і равин, а потім хор Голла Джонсона з Першої баптистської церкви на Сентрал-авеню пробрався між надгробками, став гуртом і заспівав "Великий день почався зранку", "У блаженстві спочивай" і "Милий боже, прихисти мене по смерті". То були голоси, які я чув ще в кінці тридцятих у "Зелених пасовищах": під їхній супровід Роналд Колмен перевалював через засніжені гірські верховини й спускався в долину Шангрі-Ла, а потім стояв на білих хмарах серед нив господа бога. І тепер, коли вмовк цей осяйний спів, я був переповнений почуттями, безмірно зрадуваний, і сама Смерть ніби вбралася в нові, сонячні шати вічності, колібрі повернулася до надгробних квітів по солодкий нектар, а бабка шаснула вниз, зазирнула мені в обличчя й полетіла собі далі.

– Хотів би я, щоб і мене провели з цього світу таким співом, – сказав Крамлі, коли ми йшли з кладовища, і Генрі між нами. – Боже мій, ото б бути самому тим хором! Ніяких грошей не треба, коли вмієш так співати.

Та я дивився на Генрі. Він відчув мій пильний погляд.

– Тут така штука, – мовив Генрі. – Він і далі приходить. Той містер Гниляк. Ви думали, з нього досить, еге ж? Ні, він не вситився скоєним і не може спинитись. Жахати людей – то йому наче ласий шматок з'їсти. Лиходійство – його улюблена розвага. Чужий біль – це те, чим він живе. Тепер він хоче запопасти старого Генрі, як запопав інших. Та я більш не дамся!

Крамлі слухав його цілком серйозно.

– Якщо той містер Гниляк з'явиться знову…

– Я подзвоню вам, immediatement.[32] Він никає по коридорах, спиняється біля кімнат. Учора крутився під дверима Фанні. Поліція почепила свій замок і опечатала їх, правильно? А той сучий син там стовбичив, і я його нагнав. Він, звісно, боягуз. Зброї в нього немає, ото тільки никає і дивиться, як би підставити ногу сліпому чоловікові, щоб той загримів зі сходів на самий низ. "Гей, Гниляк! – гукнув я. – Ану згинь!"

– Подзвоніть нам, – сказав Крамлі. – Одвезти вас додому?

– Дякую, мене привезла котрась із тих старих ворон з нашого будинку, то вона й одвезе.

– Генрі… – мовив я і простяг руку.

Він одразу взяв її в свою. Так наче бачив, як я подаю її.

– А від мене який дух, Генрі? – спитав я.

Генрі нюхнув і засміявся.

– Героєм стати не так просто. Але ви станете.

Ідучи назад на узбережжя, ми з Крамлі побачили великий лімузин, що промчав повз нас зі швидкістю сімдесят миль на годину, немовби чимдуж тікаючи від кладовища з його квітами. Я помахав рукою і гукнув.

Констанс Реттіген і не озирнулась. На кладовищі вона стояла десь збоку, загубившись у натовпі, і тепер гнала додому, сердита на Фанні за те, що вона покинула нас усіх, а може, й на мене – за те, що я, сам не знаючи як, приніс Смерть.

Лімузин зник у білясто-сизій хмарі вихлопних газів.

– Колісниця, повна гарпій і фурій, – зауважив Крамлі.

– Ні, – сказав я, – всього-на-всього нещасна жінка, що поспішає сховатися від людей.

У наступні три дні я марно пробував додзвонитися до Констанс Реттіген – вона не брала трубки. Мабуть, поринула в чорні думи й злостилася. Якось так безглуздо виходило, ніби я був у змові з тим чоловіком, що стояв у коридорах і чинив людям страшне лихо.

Я подзвонив у Мехіко, але Пег там не було, вона пропала безвісти назавжди, це вже напевне.

Отож я шастав по Венеції, видивляючись, дослухаючись і принюхуючись, сподіваючись почути той моторошний голос, натрапити на той гидотний дух умирання чи чогось уже давно мертвого.

Навіть Крамлі зник. Я нишпорив поглядом перед собою, озирався назад, але його ніде не було.

На кінець третього дня марних телефонних дзвінків і невдалих пошуків убивці, лютий на свою долю, в похоронному настрої, я дозволив собі таке, чого доти ніколи не дозволяв.

Годині о десятій вечора я подався безлюдним помостом сам не знаючи куди, аж поки втрапив…

– Гей! – мовив хтось.

Я схопив зі стойки рушницю і, не глянувши навіть, чи вона заряджена й чи немає когось попереду, вистрілив раз, другий, третій – шістнадцять разів.

Бах, бах! Бах, бах! І знов – бах, бах! Хтось закричав.

У жодну мішень я, звісно, не влучив. Бо зроду не тримав у руках рушниці. Та, власне, й не знав, куди стріляю, – але стріляв.

Ось тобі, сучий сину! Ось тобі, мерзотнику!

Бах, бах! Бах, бах!..

Магазин рушниці був уже порожній, та я все натискав на гачок. Аж поки збагнув, що рушниця мовчить. Хтось підійшов і забрав її в мене з рук. То була Енні Оуклі. Вона дивилася на мене так, наче вперше в житті побачила.

– Чи ви тямите, що робите? – запитала вона.

– Ні, й начхати мені на все! – Я озирнувся навколо. – Чого це у вас так пізно відчинено?

– Просто нічого робити. Не можу заснути. А що скоїлося з вами, добродію?

– За тиждень о такій порі всі в цьому клятому світі будуть мертві.

– Ви цього певні?

– Ні, але дуже скидається на те. Дайте мені ще одну рушницю.

– Годі вам стріляти.'

– Ні, не годі! – закричав я. – Хоча грошей я й не маю, отож доведеться вам дати мені в борг!

Жінка якусь хвилю пильно дивилася на мене. Тоді простягла мені рушницю.

– Паліть, ковбою! Бийте їх, хлопче! – сказала вона.

Я випалив ще шістнадцять разів. І влучив ненароком у дві мішені, дарма що й не бачив їх – так запітніли в мене окуляри.

– Досить? – тихо спитала ззаду Енні Оуклі.

– Ні! – крикнув я. Потім, уже неголосно: – Так. А чого ви вийшли з тиру на поміст?

– Боялася, щоб мене там не застрелили. Оце щойно якийсь псих розрядив дві рушниці не цілячись.

Ми поглянули одне на одного, і я почав сміятися.

Вона послухала й запитала:

– Це ви смієтеся чи плачете?

– А вам як здається? Мені треба щось робити. Скажіть що.

Вона довго вдивлялась у моє обличчя, а тоді пішла в кінець тиру й заходилася вимикати мішені – прудких каченят, клоунів-стрибунців, різнобарвні лампочки. В глибині приміщення відчинилися двері. На порозі забовваніла темна жіноча постать. Жінка сказала:

– Коли вже ви такий охочий стріляти, то ось вам добра мішень. – А тоді зникла.

Минуло з півхвилини, поки я здогадався, що маю піти за нею.

– І часто з вами таке буває? – спитала Енні Оуклі.

– Ви вже пробачте, – мовив я.

Я тулився в одному кінці її ліжка, вона лежала в другому й слухала мою недоладну розповідь про Мехіко та Пег, про Пег та Мехіко, таке жахливо далеке, що аж серце крається.

– Усе моє життя, – сказала Енні Оуклі, – минуло в ліжку з чоловіками, які або страшенно нудилися, або розповідали про інших жінок, або курили сигарети, або тікали до своїх машин і їхали геть, коли я виходила до туалету. Ви знаєте, як мене звуть насправді? Лукреція Ізабелла Кларіса Аннабелла Марія Моніка Браун. Оце стільки імен дала мені матуся, а що я вибрала? Енні Оуклі. Моя біда в тому, що я тупа.