Смерть — діло самотнє - Сторінка 32

Тоді, на початку сорокових, сюди часто виїздили на натурні зйомки. Ви сидите в тому самому кріслі, в якому спочивала Генрідова гепа.

О третій ми проїхали Сан-Дієго, а рівно о четвертій спинилися перед ареною бою биків у Тіхуані.

– Витримаєте це видовище? – спитала Констанс.

– Спробую, – відказав я.

Ми додивилися до кінця три бої, вийшли в сонячне надвечір'я, випили ще по мартіні й з'їли добру мексіканську вечерю, а тоді поїхали назад, на північ, завернули на острів до готелю "Коронадо" й спостерігали там захід сонця. Сиділи не розмовляючи й дивились, як сонце котиться до обрію і старовинні вікторіанські вежки та свіжопофарбовані білі стіни готелю беруться рожевою барвою.

Дорогою додому ми спинились у Дельмарі й мовчки, час від часу беручись за руки, скупалися в хвилях прибою.

Опівночі машина спинилась перед африканським маєтком Крамлі.

– Одружуйтеся зі мною, – сказала Констанс.

– У наступному житті, – відказав я.

– Еге ж. І то добре. Бувайте.

Коли вона поїхала, я рушив стежкою до будинку.

– Де вас носило? – зустрів мене у дверях Крамлі.

– Дядечко каже: геть, негіднику! – мовив я.

– Тітонька каже: заходьте, прошу, – відповів Крамлі.

У руці в мене опинилося щось холодне – бляшанка пива.

– Боже милий, – сказав Крамлі. – На вас страшно дивитися. Йдіть сюди.

І обняв мене за плечі. Я й подумати не міг, що Крамлі здатен когось обняти, навіть жінку.

– Обережно, – мовив я. – Мене зроблено із скла.

– Мені сказали ще вранці, один приятель з управління… Співчуваю вам, синку. Я знаю, ви були добрі друзі… Той список при вас?

Ми вийшли в джунглі, де тишу порушували тільки цвіркуни, та ще звідкись із будинку долинали тихі акорди гітари Сеговії, сповнені туги за давноминулими днями, коли над Севільєю по сорок вісім годин підряд світило сонце.

Я знайшов у кишені свій безглуздий зім'ятий список і подав його Крамлі.

– А чого це ви надумали?

– Та так раптом, сам не знаю, – відповів Крамлі. – Ви збудили в мені цікавість.

Він сів і почав читати.

Старий у лев'ячій клітці. Вбитий. Чим – невідомо.

Жінка з канарками. Налякана до смерті.

Петро Массінелло. У в'язниці.

Джіммі. Втопився у ванні.

Сем. Помирає від алкогольного отруєння.

Фанні.

(І вже сьогодні від руки: Задихнулася.)

Дальші ймовірні жертви:

Сліпий Генрі.

Енні Оуклі, хазяйка тиру.

А. Л. Шренк, психіатр-дурисвіт.

Джон Вілкес Гопвуд.

Констанс Реттіген.

Містер Шейпшейд. (Від руки дописано: Ні, його викреслити).

Я.

Крамлі перевернув список, покрутив його в руках, тоді знов перебіг очима.

– Ну й звіринець ви зібрали, хлопче. А чого ж мені не знайшлося місця у вашій виставі?

– Усі ці люди так чи так надломлені. А ви? У вас є щось ніби самозарядний акумулятор.

– Це тільки відколи я познайомився з вами, синку… – Крамлі замовк і почервонів. – О боже, стаю сентиментальним. Тоді чому ви вписали до списку себе?

– Я смертельно переляканий.

– Воно так, але ж і ви маєте отой самозарядний акумулятор, і він працює справно. За вашою логікою, це має вас захищати. Що ж до всіх цих людей… Вони так квапливо, без оглядки, тікають, що неминуче попадають у прірву.

Крамлі знову покрутив у руках список і, уникаючи мого погляду, став читати його вголос.

Я зупинив його.

– Ну?

– Що "ну"? – запитав він.

– Далі чекати не можна, – сказав я. – Загіпнотизуйте мене, Крамлі. Ради всіх святих, Елмо, приспіть мене.

– Господи боже! – зітхнув Крамлі.

– Ви повинні це зробити не відкладаючи, цієї ж ночі. Просто зобов'язані.

– Ох ти ж господи… Ну гаразд, гаразд. Сідайте. Чи лягайте. Світло вимкнути чи як? Та дайте мені випити чогось міцного!

Я побіг, приніс два стільці й поставив їх один за одним.

– Це – той великий нічний трамвай, – пояснив я. – Я сідаю отут. Ви – позаду.

Я знову збігав до кухні й приніс Крамлі склянку віскі.

– Треба, щоб від вас тхнуло так само, як від нього.

– От за цю допомогу красно дякую. – Крамлі хильнув із склянки й заплющив очі. – Зроду не робив нічого безглуздішого.

– Мовчіть і пийте.

Він спорожнив склянку. Я сів. Тоді, про щось згадавши, підхопився й пустив один з африканських записів Крамлі – зливу в саванах. І враз по всьому будинку й навколо великого червоного трамвая залопотів дощ. Я вимкнув світло.

– Отак. Чудово.

– Закрийте рота й заплющте очі, – звелів Крамлі. – Господи, я не знаю, як це робиться!

– Цсс. Тихо, – сказав я.

– От-от, цсс. Тихо. Ну гаразд, синку. Засинайте.

Я пильно дослухався до його голосу.

– Поїхали помалу, – протягло говорив Крамлі, сидячи позад мене в трамваї тієї дощової ночі. – Все спокійно. Тихо. Помалу. Легенько. Гальмуємо на поворотах. Ідемо крізь дощ…

Він почав увіходити в ритм і, як я міг судити з його голосу, діставати втіху від цієї гри.

– Помалу. Поволі. Тихо. Вже за північ. Іде дощ, тихий дощ, – шепотів Крамлі. – Де ви, синку?

– Я сплю, – сонно озвавсь я.

– Спите і їдете. Ідете й спите, – бурмотів він. – Ви в трамваї, синку?

– В трамваї… – промимрив я. – Трамвай. Дощ. Ніч.

– Так-так. Їдьте далі. Вперед. По прямій повз Калвер-Сіті, повз кіностудії. Година пізня, в трамваї нікого, тільки ви і… ще хтось.

– Ще хтось… – прошепотів я.

– Ще хтось, він напідпитку.

– Напідпитку… – белькотав я.

– Він хитається, хитається, щось говорить, говорить, бурмоче, шепоче. Ви чуєте його, синку?

– Чую… говорить, бурмоче, шепоче… – тихо промовив я.

А трамвай їхав далі крізь ніч, крізь темну зливу, і я сидів на лаві, добропорядний пасажир, якого везли додому, сидів і спав, але все чув, чекав, погойдувався з боку в бік із заплющеними очима, похиленою головою та руками, закляклими на колінах…

– Ви чуєте його голос, синку?

– Чую…

– Відчуваєте його дух?

– Відчуваю…

– Дощ припустив дужче.

– Дощ…

– Темно?

– Темно…

– Така злива, що трамвай наче пливе під водою, а позад вас хтось хитається, просто позад вас, стогне, говорить, шепоче…

– Та-а-а-ак…

– Ви чуєте, що він каже?

– Трохи.

– Глибше, повільніше, їдете, посуваєтесь, погойдуєтесь… Чуєте його голос?

– Так.

– Що він каже?

– Він каже…

– Що він каже?

– Він…

– Глибше, спіть. Слухайте.

Я відчував на потилиці його віддих, гарячий від алкоголю.

– Ну що, що?

– Він каже…

Трамвай завищав на сталевому закруті в моїй голові. Посипались іскри. Гримнув грім.

– Ага! – закричав я. І знов: – Ага! – І ще раз: – Ага!

Я нажахано корчився на стільці, пориваючись утекти від того безумного віддиху, від палючого спиртного страхіття. І ще від чогось, про що я тоді забув. Але тепер воно знов було поруч, обвівало мені потилицю, обличчя, заходило в ніс.

Дух розкопаних могил, різниць, сирого м'яса, що надто довго лежало на сонці.

Не розплющуючи міцно склеплених повік, я почав тужитися, щоб виблювати.

– Синку! О боже, прокиньтеся, синку, синку! – заволав Крамлі, термосячи мене, ляскаючи по обличчю, тручи мені потилицю; потім опустився на одне коліно й почав шарпати за волосся, за щоки, за руки, вже й не знаючи, де вхопитися чи труснути. – Ну ж бо, синку, бога ради, ну!

– Ага! – пронизливо крикнув я знову, підхопився зі стільця й полетів у могилу з тим жаским падлом, трамвай прогуркотів наді мною, в могилу періщив дощ, а Крамлі все шарпав мене, аж поки з мого рота вихопився невтримний кислий струмінь недотравленої їжі.

Крамлі витяг мене в садок на свіже повітря, поставив на ноги, упевнився, що дихаю я нормально, а тоді пішов у будинок прибрати й невдовзі повернувся.

– Ну й ну, – сказав він, – таки спрацювало. Ми дістали більше, ніж сподівалися, так?

– Так, – кволо відповів я. – Я чув його голос. І сказав він саме те, чого я й чекав. Назву, яку я дав вашій книжці. Але тепер я почув його голос виразно і майже здогадуюся, хто він. Якщо десь його зустріну, то впізнаю напевне. Ми підступаємо до нього, Краме, підступаємо. Він уже не втече. До того ж тепер я знаю про нього й ще дещо.

– Що саме?

– Від нього тхне трупом. Тієї ночі я цього не помітив, а як і помітив, то з переляку забув. Але тепер пригадалося. Він мрець чи майже мрець. Від нього смердить, як від здохлого собаки на вулиці. Його сорочка, штани, піджак – усе ветхе й затхле. А ще сморідніше його тіло. Отож… – Я поплентав у дім і опинився за письмовим столом Крамлі. – Тепер я маю нову назву для своєї книжки.

Я почав клацати на машинці. Крамлі стояв і дивився. На папері з'являлися слова. Ми прочитали їх.

З підвітряного боку смерті.

– Оце назва, – мовив Крамлі.

І пішов вимкнути африканську зливу.

Похорон Фанні Флоріанни відбувся наступного дня пополудні. Крамлі урвав годинку від служби й одвіз мене на гарне старосвітське кладовище, що лежало на пагорбі, звідки відкривався краєвид узгір'їв Санта-Моніки. Я був здивований, побачивши під кладовищенським муром стільки машин, а ще дужче – з довгої вервечки людей, що несли квіти до свіжовикопаної могили. Там зібралося чоловік двісті, не менше, а квітів було море.

– Сили небесні! – вигукнув Крамлі. – Ви погляньте на цей натовп. Бачите, хто там стоїть? А онде позаду, то не Кінг Відор?

– Відор, авжеж. А ото Салка Фіртел. Колись він писав сценарії для Грети Гарбо. А поруч нього – містер Фокс, адвокат Луїса Б. Майєра. Онде й Бен Гетц, що очолював лондонську філію "Метро-Голдвін-Майєр". А отам…

– Чому ви не казали мені, що ваша приятелька Фанні зналася з такими видатними людьми?

– А чому Фанні не казала про це мені? – відповів я запитанням на запитання.

"Фанні, люба Фанні, – думав я, – як це схоже на тебе – ніколи не згадати, ніколи не похвалитися, що стільки таких людей багато років піднімались і спускались сходами старого багатоквартирного будинку задля дружньої балачки, спогадів про минуле, твого співу. Боже мій, Фанні, ну чом ти не звірила мені своєї таємниці? Як приємно було б про це знати. І нікому б я не розказав".

Я розглядав обличчя над квітами. Крамлі робив те саме.

– Думаєте, він тут, синку? – тихо спитав він.

– Хто?

– Той, хто, як ви вважаєте, вкоротив віку Фанні.

– Я впізнаю його відразу, тільки-но побачу. Ні – тільки-но почую.

– І що тоді? – мовив Крамлі. – Зажадаєте арештувати його за те, що якось уночі, кілька днів тому, він їхав у трамваї п'яний?

Певне, на обличчі в мене відбився цілковитий розпач.

– Це я просто так, щоб збити з вас пиху, – сказав Крамлі.

– Друзі… – промовив хтось.

Натовп ураз притих.

То була чудова надгробна відправа, якщо можна назвати чудовим похорон.