Смерть — діло самотнє - Сторінка 34

Чоловіки витримують мене тільки перші десять хвилин, не більше. Тупа – і край. Прочитаю книжку, а за годину вже й згадки нема! Нічого в голові не держиться… Я забагато базікаю, так?

– Трішечки, – м'яко мовив я.

– Ви скажете, є чоловіки, котрим до вподоби такі щирі дурепи, як я, але від мене і в них терпець уривається. Ночей із триста на рік у цьому ліжку, саме отут, де ви лежите, валяється щораз інший клятий бовдур. І десь у затоці завиває ота клята туманна сирена. До вас вона долинає? А то, буває, серед ночі сирена змовкне, і хай там зі мною в ліжку хоч яке паскудне базікало, одначе я враз почуваю себе геть самотньою, та й він уже мацає в кишені ключі і позирає на двері…

Задзвонив телефон. Вона схопила трубку, послухала й сказала:

– Чортівня, та й годі! – Тоді простягла трубку мені. – Це вас.

– Не може бути, – заперечив я. – Ніхто не знає, що я тут.

Проте взяв трубку.

– Що ви там робите в неї? – запитала Констанс Реттіген.

– Нічого. Як ви мене знайшли?

– Хтось подзвонив. Незнайомий голос. Сказав, щоб я остерегла вас, і поклав трубку.

– О боже! – Я враз похолов.

– Забирайтеся звідти, – сказала Констанс. – Мені потрібна допомога. Ваш таємничий приятель завітав і сюди.

– Мій приятель?

Під тиром бухнула океанська хвиля, струснувши кімнату й ліжко.

– Уже дві ночі підряд з'являється внизу на березі. Приходьте наженіть його… О господи!..

– Констанс!..

Запала довга мовчанка, і я чув тільки шум прибою за вікнами Констанс Реттіген. Потім вона якось дивно, безвиразно проказала:

– Він знову тут.

– Не навертайтесь йому на очі!

– Стоїть, негідник, біля самої води, там, де й учора. Стоїть і дивиться на будинок, так наче дожидає мене. Невже він думає, що стара вже зовсім здуріла й побіжить кинеться йому в обійми? О боже…

– Зачиніть вікна, Констанс, повимикайте світло.

– Не треба. Він уже подався геть. Певно, почув мій голос. То, може, подумав, що я дзвоню в поліцію.

– А ви таки подзвоніть!

– Зник. – Констанс глибоко зітхнула, зводячи дух. – Приходьте сюди, синку. Не гайтеся.

Вона не поклала трубку. Просто впустила її долі та й пішла. Я чув, як клацали по плитці її сандалі, неначе хтось там друкував на машинці.

Я теж не поклав трубку на апарат, а примостив її поряд, немов то була пуповина, що з'єднувала мене з Констанс Реттіген. Поки зв'язок не роз'єднано, Констанс буде жива. Я все ще чув на тому кінці дроту шум нічного прибою.

– От і ви, як усі інші. Вже йдете, – промовив голос поруч.

Я обернувся.

Енні Оуклі сиділа на ліжку, вгорнута в укривало, схожа на покинуту морську корову.

– Не кладіть трубку на апарат, – сказав я.

"Поки я не добіжу в кінець пляжу, – додав подумки, – й не врятую людське життя".

– Бо я тупа, – провадила Енні Оуклі. – Ось чому ви йдете від мене. Тупа я.

Мені ледве стало духу пробігти темним берегом до будинку Констанс Реттіген. Усю дорогу уявлявся якийсь жаский мрець, що суне мені назустріч.

– О боже! – захекано мовив я сам до себе. – А що, як я справді з ним зіткнуся? – Тоді закричав чимдуж: – Е-ге-гей!

І стрімголов кинувся далі в непроглядний морок.

– Як добре, це ви! – озвався хтось.

– Ні, Констанс, – відказав я. – Як добре – це ви.

– Що тут аж такого смішного?

– Оце все. – Я поляскав по барвистих подушках навколо себе. – Це ж уже друге ліжко, в якому я сьогодні побував.

– Така радість! – мовила Констанс. – Ви не проти, як я заціджу вам по носі?

– Констанс, у мене ж є Пег. Просто я відчув себе страшенно самотнім. Ви вже кілька днів не озиваєтесь. А Енні запросила мене, щоб я вилив душу, ото й тільки. Я не вмію брехати. В мене все написано на обличчі. Ось погляньте.

Констанс поглянула й засміялася.

– О боже, свіжоспечений яблучний пиріг! Ну гаразд, гаразд. – Вона відкинулась на подушки. – А нагнала я на вас страху оце щойно, еге ж?

– Вам треба було ще раніш, як тільки вибігли, погукати мене.

– Я так зраділа, коли вас побачила, синку. Даруйте, що я вам не дзвонила. Колись я забувала про похорон через кілька годин. Тепер на це потрібно кілька днів.

Вона легенько натисла якусь кнопку. Світло пригасло, і спалахнув промінь шістнадцятиміліметрового проектора. На білій стіні два ковбої заходилися збивати один одного з ніг.

– Як ви можете в такий час дивитися фільми? – дорікнув я.

– Треба ж мені настроїтись на те, щоб добре врізати у вухо містеру Голякові, якщо він з'явиться й завтра вночі.

– Не жартуйте з цим. – Я поглянув крізь скляні двері на безлюдний берег, де тільки білопінні хвилі шуміли серед темряви. – Ви гадаєте, він подзвонив вам, сказав, що я в Енні, а потім прийшов на берег і став отам?

– Ні. Той голос йому начеб не пасував. Мабуть, це двоє різних людей. Господи, я не знаю, але мені здається, що отой на березі, оголений, просто якийсь психопат, ексгібіціоніст – так їх називають, еге? А то чом би йому зразу не вдертися в дім і не згвалтувати стареньку, або вбити, або й те і те? Ні, в дрож мене вганяє другий, той, що дзвонив по телефону.

Знаю, подумав я, сам чув, як він дихає.

– Отой, як судити з голосу, справжній монстр, – додала Констанс.

Атож, подумав я. І наче знов почув десь у далині вищання великого червоного трамвая на повороті під дощем і отой голос позад мене, що промовляв слова, які стали назвою до книжки Крамлі.

– Констанс… – почав був я і затнувся. А хотів розказати їй про таємничого незнайомця, якого бачив на березі ще тієї першої ночі.

– Я маю на південь звідси деяке нерухоме майно, – сказала Констанс, – і завтра поїду гляну, як там що. Подзвоніть увечері, гаразд? А тим часом хочете зробити мені одну послугу?

– Все що завгодно. Ну… майже все.

Констанс подивилась, як Вільям Фарнем збив з ніг свого брата Дастіна, поставив його на рівні й знову збив.

– Здається мені, я знаю, хто той містер Голяк-На-Березі.

– Хто?

Вона повела оком по межі прибою, так наче там і досі стояв привид того чоловіка.

– Один сучий син з мого минулого, – сказала вона. – Голова в нього достоту як у мерзенного німецького генерала, а тіло краще, ніж у всіх прекрасних сонячних юнаків, що будь-коли існували.

Біля круглої будівлі каруселі загальмував легкий мотоцикл, на якому сидів юнак у пляжних шортах, з чудовим, лискучим від косметичної олії бронзовим тілом. На голові в нього був масивний шолом з темним прозорим щитком аж до підборіддя, так що розглядіти його обличчя я не міг. Але тіло вражало такою досконалістю, якої я, здавалося, ще ніколи не бачив. Мені пригадалося, як кілька років тому я уздрів на пляжі отакого прекрасного Аполлона: він ішов берегом, а за ним, наче хвилі прибою, тяглися молодші хлопці, принаджені чимось таким, про що й самі не здогадувались, осяяні його красою і сповнені любові, якої навіть не усвідомлювали; ніколи згодом вони не наважувалися й словом згадати про той день і відганяли від себе самий спомин про нього. Трапляється ще в цьому світі така краса, що притягує до себе всіх – і чоловіків, і жінок, і дітей, – і це замилування навдивовижу чисте й не залишає по собі ніякої вини, бо нічого, власне, й не сталося. Просто ви побачили людину й рушили за нею, а потім день скінчився, і вона пішла з пляжу, і ви пішли собі, з тією особливою усмішкою, яку здивовано помічаєте в себе на устах і через годину.

За ціле літо на всьому великому пляжі випадає лиш раз побачити таке незрівнянне тіло, чи то юнацьке, чи то дівоче. Щонайбільше – двічі, якщо боги сонні або не надто заздрісні.

Отакий Аполлон був тепер і переді мною. Він сидів, розставивши ноги, на мотоциклі й дивився на мене крізь свій темний щиток.

– Прийшли в гості до старого? – Сміх його за щитком звучав соковито й трохи гортанно. – Добре! Ходімо.

Він поставив мотоцикла на підпорки, ввійшов у двері й рушив поперед мене сходами. Легко перескакуючи через три східці, вмить опинився нагорі й зник в одній із кімнат.

Я поплентав за ним, долаючи східець по східцю й почуваючи себе старим дідом.

Увійшовши до його кімнати, я почув шум душу. А за хвилину з'явився сам господар, зовсім роздягнений і блискучий від води, але так само в шоломі. Він став у дверях ванної, дивлячись у мене, наче в дзеркало, і видимо потішений тим, що бачив.

– Ну що ж, – промовив він під шоломом, – як вам подобається найвродливіший у світі юнак, той, кого я люблю над усе?

Я залився краскою.

Він засміявся і скинув шолом.

– О боже, – мовив я, – це справді ви.

– Старий, – сказав Джон Вілкес Гопвуд. Тоді поглянув униз на своє тіло й усміхнувся. – Чи молодий. Котрий з нас вам більш до вподоби?

Я проковтнув клубок у горлі. Й примусив себе говорити якомога швидше, бо хотів дременути сходами вниз, перше ніж він устигне замкнути мене в цій кімнаті.

– Усе залежить від того, – заторохтів я, – котрий із вас останнім часом стовбичить серед ночі на пляжі перед будинком Констанс Реттіген.

Як навмисне, саме в цю мить унизу зрушила з місця карусель і заграв механічний орган. Він видавав такі звуки, які міг би видавати дракон, що заковтав десяток волинщиків з волинками й тепер силкувався вивергнути їх назад, – і в звуках тих не було ні складу, ні ладу.

Наче кіт, який хоче вигадати час, щоб зважити свій наступний рух, старий-молодий Гопвуд повернувся до мене засмаглою спиною, сподіваючись, як видно, заворожити мене цим видовищем.

Я заплющив очі від золотистого сяйва.

Це дало Гопвудові хвильку на те, щоб знайти потрібну відповідь.

– З чого це ви взяли, що я завдаватиму собі клопоту з такою старою шкапою, як Констанс Реттіген? – відказав він, сягаючи рукою до ванни й витягаючи звідти рушника, яким заходився витирати плечі та груди.

– Ви ж були її найбільшим коханням, а вона вашим. Того літа вся Америка захоплювалася цією закоханою парою, хіба ні?

Він обернувся поглянути, чи та іронія, що звучала в моєму голосі, відбилась і в мене на обличчі.

– Це вона доручила вам прийти сюди і застерегти мене?

– Можливо.

– Скільки разів ви відіжметеся на руках від підлоги? – запитав він. – А басейн шістдесят разів перепливете? А проїдете на велосипеді сорок миль за один день, не спітнівши? Яку вагу зможете підняти? Скільки душ… – (Я завважив, що він не сказав "жінок") –…вдовольните за вечір у ліжку?

– Ні одного, ні, ні, ніяку і, можливо, дві, – сказав я. – Оце така відповідь на всі ваші запитання одразу.

– Отож, – промовив Гунн Гельмут, виставляючи перед мої очі величний фасад Антіноя, цілком гідний золотистого затилля, – вам не випадає погрожувати мені, ja?[33]

Рот його був немовби прорізаний бритвою, і звідти визирали два разки гострих акулячих зубів.

– Я ходжу й ходитиму берегом, – сказав він.

Попереду – гестапо, позаду – пляжні хлопці, подумав я.

– Нічого не визнаю.