Смерть — діло самотнє - Сторінка 36

Результат додавання. Це не має нічого спільного з доброчесністю. І Гітлер був цілісною натурою. Нуль плюс нуль, плюс нуль буде нуль, і не більше. Телефонні дзвінки, сліди під водою, невиразні передчуття, сліпа впевненість. Усі ці постріли в пітьмі починають діяти мені на нерви. Усе, чи що?

– Ні, чорт забирай! Я маю на оці реального, живого чоловіка. Констанс його впізнала. І я теж, навіть пішов подивився на нього. З'ясуйте, де він був цієї ночі, і матимете вбивцю! А ви…

Голос мені урвався. Я мусив скинути окуляри й стерти зі скелець солону вологу, що заважала бачити.

Крамлі поплескав мене по щоці.

– Ну-ну, не треба. Звідки ви знаєте, а може, той чоловік, хто б він там не був, завів її у воду, і…

– Втопив!

– …і вони поплавали разом, погомоніли, а потім вийшли на берег за півсотні кроків звідси й вирушили до нього. І хто зна, чи не заявиться вона додому на світанку з такою собі усмішечкою на устах.

– Ні, – сказав я.

– Це руйнує всю таємничу романтичність пригоди, так?

– Ні.

Та Крамлі відчув мою непевність.

Він торкнув мене за лікоть.

– Чого ще ви мені не сказали?

– Констанс згадувала, що має неподалік на узбережжі якесь нерухоме майно.

– Ви певні, що вона не подалася туди проти ночі? Коли все, що ви кажете, правда, то хіба не могла вона з переляку знятись і гайнути звідси?

– Її лімузин на місці.

– Люди й пішки ходять, знаєте. От хоч би й ви самі. Перелякана жінка цілком могла протюпати милю на південь по кісточки у воді, отож ми з вами лишаємося ні в сих ні в тих.

Я поглянув на південь: чи не видно десь там постаті гарної жінки, що тікає берегом.

– Річ у тім, – провадив Крамлі, – що ми не маємо ніякої зачіпки до дальших дій. Порожній будинок. Грають старі платівки. Ніякої записки про самогубство. Ніяких ознак насильства. Треба чекати, поки вона вернеться. Та навіть як і не вернеться, справи ще немає, немає corpus delicti.[35] Іду в заклад на відро пива, що вона…

– Краще сходіть завтра зі мною в мебльовані кімнати над каруселлю. Коли ви побачите обличчя того дивного чоловіка…

– О боже. Це ви про отого, про кого я подумав?

Я кивнув головою.

– Про ту "кралю"? – перепитав Крамлі. – Про гомика?..

В цю мить у воді щось лунко хлюпнуло.

Ми обидва аж підскочили.

– Господи, що воно таке? – вигукнув Крамлі, вдивляючись у повите темрявою море.

Констанс повернулася, зрадів я.

Потім і собі втупився в темряву й зрештою сказав:

– Тюлені. Вони часто запливають сюди й граються.

Потім долинуло ще кілька сплесків підряд, і все помалу затихло: невидима морська звірина віддалилась у темряву ночі.

– Хай їм чорт, – мовив Крамлі.

– Проектор у вітальні крутиться, – сказав я. – Радіола й досі грає. В кухні гаряча духовка, і щось там печеться. В усіх кімнатах світло.

– Треба дещо повимикати, поки ця клята халабуда не згоріла.

Ми знов пішли по слідах Констанс Реттіген до її залитої ясним світлом фортеці.

– Погляньте, – раптом прошепотів Крамлі. Він дивився на східний обрій. – Що це там?

Над самим обрієм виднілася тоненька смужка холодного світла.

– Світанок, – відказав я. – А я думав, він ніколи вже не настане.

Вранішній вітер уже змів з піску сліди Констанс Реттіген.

А берегом до нас простував, раз по раз озираючись, містер Шейпшейд із бляшаними коробками з кінострічками під пахвами. Саме в цю хвилину десь там позаду величезні чудовиська зі сталевими зубами, звівшись із моря на поклик біржових ділків, трощили його кінотеатр.

Побачивши мене й Крамлі на терасі будинку Констанс Реттіген, Шейпшейд глипнув на наші обличчя, потім на пісок і зрештою на океан. Він зрозумів усе без слів – такі бліді були в нас обличчя.

– Вона повернеться… – знай повторював він. – Вона повернеться… Констанс нікуди звідси не піде. А то з ким же я крутитиму фільми, боже мій, з ким?.. Ні, вона повернеться, неодмінно! – З очей його потекли сльози.

Ми полишили на нього порожній будинок і поїхали назад до мого помешкання. По дорозі детектив-лейтенант Крамлі, виливши на мене гнівний потік найдобірніших епітетів, як-от: курячі мізки, тупа довбешка, бредня, лайно собаче, – навідріз відкинув мою пропозицію зганяти до тієї бісової каруселі й розпитати фельдмаршала Ервіна Роммеля чи його вбраного у трояндові пелюстки красунчика-дружка, схожого на танцівника Ніжінського.

– Хіба що через день-два. Звісно, якщо та навіжена баба не припливе назад додому. Отоді я почну ставити запитання. А поки що… Не буду ж я гребтися в кінських яблуках, щоб знайти коня.

– Ви на мене сердитесь? – спитав я.

– Сердитесь, сердитесь… Чого б я мав сердитися? Серджуся? Господи, в мене од вас голова обертом іде. Але сердитись?.. Ось вам долар, прокатаєтесь десять разів на тій каруселі з музикою.

Він висадив мене, підштовхнув до моїх дверей і з хурчанням поїхав геть.

Увійшовши в кімнату, я поглянув на Келове старе піаніно. Покривало зсунулось, відкривши його великі жовто-білі зуби.

– Не скалься, – кинув я.

Того дня по обіді сталося три події.

Дві були приємні. Третя – жахлива.

Надійшов лист із Мехіко. В ньому було фото Пег. Вона розфарбувала собі очі сумішшю коричневого й зеленого чорнила, щоб нагадати мені, якого вони кольору.

Потім принесли листівку від Кела, зі штемпелем Хіла-Бенда.

"Синку, – писав Кел, – ви там настроюєте моє піаніно? Я ранками катую людей у тутешній пивничці. В цьому містечку повно лисих. Вони й не уявляють собі, як їм пощастило, відколи я тут. Учора підстригав шерифа. Він дав мені двадцять чотири години на те, щоб забратися з містечка. Завтра зранку газую в Седейлію. Хай вам щастить. Ваш Кел".

Я перевернув листівку. На ній була фотографія місцевої дивовижі – ящірки-ядозуба з чорними й білими смугами на спині. Збоку Кел незграбно прималював себе, так що вийшло, ніби та ящірка – музичний інструмент, а він сидить і грає на його темних клавішах.

Я посміявся і вирушив берегом на північ, до помосту в Санта-Моніці, міркуючи, що сказати отому химерному чоловікові, який живе своїм подвійним життям над рипучою каруселлю.

– Фельдмаршале Роммель! – гукнув я. – Як і чому ви вбили Констанс Реттіген?

Та на безлюдному березі нікому було мене почути.

Карусель крутилася без музики.

Власне, механічний орган працював, але його дірчаста музична стрічка розмоталась, і тільки кінець її раз по раз хляпав об валики.

Хазяїн каруселі не вмер у своїй касовій будці, тільки був смертельно п'яний. Він навіть не спав, але начебто й не чув, що музика мовчить і його коні скачуть під хляпання отієї скибки швейцарського сиру в зубах великої машини.

Я занепокоєно оглянув усю цю картину й уже збирався рушити нагору, коли помітив на доріжці обертового іподрому тріпотливі клаптики паперу.

Я почекав, поки карусель прокрутиться ще двічі, тоді вхопився за мідну підпірку, скочив на поміст і, хитаючись, мов п'яний, ступив до тих клаптиків.

Вони легенько тріпотіли на вітерці, що його здіймали, скачучи, коні й сама карусель у своєму русі в нікуди.

Під подертим папірцем я знайшов на підлозі металеву кнопку. Мабуть, хтось пришпилив нею оту записку до гриви котрогось із дерев'яних коників. А хтось інший знайшов її, прочитав, подер на клапті й подався геть.

Джон Вілкес Гопвуд.

Я хвилини зо три підбирав клаптик по клаптику, відчуваючи, що це така ж безнадійна річ, як і приїхати кудись на каруселі. Потім зіскочив униз і спробував скласти їх докупи. Це забрало в мене ще хвилин п'ятнадцять: ось одне страшне слово, ось друге, лайливе, а там і третє, погрозливе, – та зрештою все те склалось у смертельний вирок. Прочитавши це послання, кожен, хто носив у квітучому юному тілі хисткий старечий кістяк, мав зламатись, наче від граду ударів у пах.

Я не зміг відновити всього листа. Окремих клаптиків бракувало. Та суть зводилася до того, що адресат був старий потворний тип. Справді потворний. От і кохався у власному тілі, бо з таким обличчям був нікому не потрібен. Нікому, і то вже багато літ. У листі нагадували, як 1929 року він вилетів з усіх кіностудій, знущалися з його німецького акценту, надмірної жестикуляції, з його підозрілої дружби із зеленими юнаками та хворобливими підстаркуватими дамами. "Коли ти виходиш із нічного бару, налившись дешевим джином, усі називають твоє ім'я і сміються. А тепер ти заподіяв смерть. Тебе бачили на березі тієї останньої ночі, коли вона попливла в море й не повернулася. Люди зрозуміють, що це вбивство. На добраніч, прекрасний принце!"

Отакий був лист. Фатальна зброя, надіслана адресатові й отримана ним.

Я зібрав клаптики в жменю й пішов нагору, постарілий років на дев'яносто проти того, яким був останніми днями.

Двері Гопвудового помешкання з шурхотом подалися під моєю рукою.

По всій кімнаті були розкидані речі – на підлозі, коло кількох розкритих валіз, – так наче господар у паніці кинувся був пакуватись, а тоді передумав і подався геть без нічого.

Я визирнув у вікно. Трохи далі на помості стояв його велосипед, прихилений до ліхтарного стовпа. А от мотоцикла не було. Та це ще нічого не доводило. Гопвуд міг і не зайти, а заїхати в море.

Господи, подумав я, а що, як він наздожене Енні Оуклі, а тоді вони вдвох наздоженуть Кела?..

Я вивернув на хиткий письмовий столик біля ліжка вміст невеликого сміттєвого кошика і знайшов подертий аркуш ясно-жовтого поштового паперу, поширеного в Біверлі-Хіллз, із монограмами КР – Констанс Реттіген – по верхньому краю. На аркуші було надруковано на машинці:

Опівночі. Чекай на березі шість ночей підряд. Може – тільки може, – буде як колись.

І, так само машинописом, ініціали: К. Р.

Шрифт цілком міг належати тій машинці, яку я бачив відкриту на бюрку Констанс в її арабській вітальні.

Я поворушив пальцями клапті записки. Невже це Констанс написала її Гопвудові? Ні. Вона б мені сказала. Певно, це надіслав йому хтось інший, десь із тиждень тому. Ото він і трюхикав туди, мов огир, і чекав біля самої води, поки Констанс зі сміхом прибіжить до нього. Може, йому набридло чекати, і він затяг її у воду й притопив? Ні, ні. Мабуть, просто побачив, як вона поринула в море і вже не виринула. А тоді, злякавшись, побіг додому – і що знайшов там? Отого другого листа із страшними погрозами й жахливими викриттями, що завдав йому нищівного удару нижче пояса. Тож тепер він мав дві причини втекти з містечка: страх і ображене самолюбство.

Я поглянув на телефон і зітхнув.