Світ Софії - Сторінка 30

Однак у кожному з трьох рукавів залишилося щось від усього. Наприкінці епохи середньовіччя усі три рукави злилися воєдино в Північній Італії. Арабський вплив прийшов від арабів з Іспанії, грецькі впливи — з Греції та Візантії. Тепер починається "ренесанс", "відродження" античної культури. Антична культура пережила довге середньовіччя.

— Розумію.

— Але не будемо випереджати подій. Поговоримо спершу про середньовічну філософію, дитя моє. І досить мені уже промовляти до тебе з кафедри. Я спускаюся додолу.

Софія усім своїм єством відчувала, що спала лише декілька годин. Вона, наче крізь сон, бачила, як дивний монах спускається з амвону церкви св. Марії,

Альберто підійшов до вівтарної балюстради, глянув спершу на вівтар зі старим розп'яттям, потім озирнувся на Софію, підійшов повільним кроком і сів поруч неї на лавку.

Софія почувалася незручно, сидячи так близько до філософа. З-під каптура на неї дивилися двоє карих очей середнього віку чоловіка з темним волоссям та загостреною борідкою.

— Хто ти? — подумала Софія. — Навіщо ти втрутився в моє життя?

— З часом ми краще пізнаємо одне одного, — сказав філософ, ніби читаючи її думки.

Доки вони отак сиділи, — а світло, що проникало до церкви крізь віконні вітражі, ставало усе яскравішим, — Альберто Кнокс почав розповідати про середньовічну філософію.

— Деякі філософи середньовіччя приймали християнство за єдино істинну науку. Питання полягало тільки в тому, чи мусимо вірити в християнське одкровення, а чи можемо наблизитися до істин християнської віри з допомогою розуму. Який взаємозв'язок між грецькою філософією та тим, що написано в Біблії? Існує суперечність між Біблією та розумом, чи віра й знання можуть іти в парі? Майже вся середньовічна філософія крутилася довкола цього останнього питання.

Софія нетерпляче кивнула. Вона уже відповідала на питання про віру та знання у своїй контрольній роботі з релігії.

— Подивимося, як розв'язували цю проблему два найві-доміші філософи середньовіччя, і почнемо з Авіустина, який жив з 354 по 430 рік. На прикладі цього одного людського життя можемо прослідкувати перехід від пізньої античності до початку доби середньовіччя. Авіустин народився в маленькому містечку Таґасті в Північній Африці, а шістнадцятирічним юнаком подався на навчання до Карфагену Згодом він переїхав до Риму та Мілану, а останні роки свого життя провів у містечку Пппон поблизу Карфагену, де був єпископом. Однак Авґустин не одразу став християнином. Перш ніж прийняти християнство він був прихильником багатьох релігійних та філософських течій,

— Наприклад?

— Якийсь період Авґустин належав до маніхейців. Мані-хейці — це релігійна секта, типова для пізньої античності. Вони проповідували напіврелігійне і напівфілософське вчення про спасіння. Суть вчення полягала в тому, що світ розділявся між добром та злом, світлом і темрявою, духом та матерією. Силою свого духа людина може піднятися над матеріальним світом і цим підготувати передумови для спасіння душі. Однак непримиренні суперечності між добром та злом не давали спокою молодому Августинові, його повністю поглинула проблема, котру називаємо "проблемою зла", і пошуки відповіді на запитання, звідки береться зло. Якийсь час він захоплювався філософією стоїцизму, а на думку стоїків, не існує чіткого розмежування між добром та злом. Однак найбільший вплив на Авіустина мав інший філософський напрямок пізньої античності, а саме — неоплатонізм. Тут він зіткнувся з думкою, що усе буття має божественне походження.

— Він став неоплатонічним єпископом?

— Можна сказати і так. Передусім він був християнином, але християнські погляди Августина перебували під сильним впливом платонізму Як бачиш, Софіє, розвиток християнського середньовіччя не означав драматичного розриву з грецькою філософією. Багато з грецької філософії перенесли у нові часи отці церкви, такі як Авґустин.

— Вважаєш, що Авґустин був наполовину християнином, а наполовину — неоплатоністом?

— Сам себе він, звичайно, вважав на усі сто відсотків християнином. Але Авґустин ніколи різко не протиставив християнству філософію Платона. На його думку, схожість деяких думок у філософії Платона та в християнському вченні так впадає у вічі, що мимоволі закрадалася підозра, чи не мав Платон у руках Старого Завіту. Ясна річ, це дуже сумнівно. Скоріше можна ствердити, що Авґустин "християнізував" Платона.

— В усякому разі, прийнявши християнство, він не розпрощався з усім, що було пов'язане з філософією?

— Однак він вказав на межі, за якими втручання розуму у релігійні питання стає неможливим. Християнство — це божественна містерія, до якої можемо наблизитися тільки за допомогою віри. Якщо ми віримо у Бога, то Бог може "осяяти" нашу душу, і тоді ми здобудемо надприродне знання про Бога. Авґустин сам переконався, що філософія не може сягнути далеко. Щойно прийнявши християнство, він знайшов душевний спокій. "Наше серце неспокійне, доки не спочине в Тобі", — писав він.

— Я не зовсім розумію, як вчення Платона про ідею може поєднуватися з християнством, — зауважила Софія. — Як же тоді бути з вічними ідеями?

— Авґустин визнавав, що Бог створив світ з нічого, а це біблійна думка. Греки були схильні думати, що світ існував споконвіку Ще до створення світу "ідеї" існували у думках Бога, вважав Авґустин. Отже, він приписав платонічні ідеї Богові і тим врятував й вічні ідеї Платона.

— Спритно зроблено.

— Однак цей приклад ілюструє, яу Авіустин та й чимало інших отців церкви докладали всіх зусиль, шоб об'єднати грецький та юдейський світогляди. Вони, частково, належали до двох культур. У своїх поглядах на зло Авіустин схилявся до неоплатонісгів. Як і Плотин, він вважав, що зло — це "відсутність Бога". Це не самостійна екзистенція, це щось таке, чого немає. Творіння Бога є тільки добрим. Авґустин вважав, що зло породжує людський непослух. Або ж кажучи його словами: "Добра воля — це справа Бога, погана воля — це відхід від справи Бога".

— Він також вважав, що людина має божественну душу?

— І так, і ні. Августин твердо був переконаний, що існує нездоланна прірва між Богом та світом. Тут він дотримується Біблії і відкидає вчення Плотина про єдність усього. Однак Авґустин підкреслює, що людина є духовною істотою. Вона має матеріальне тіло, яке належить до фізичного світу, де його точить іржа та черва, а також душу, яка може пізнати Бога.

— Що стається з людською душею, коли ми вмираємо?

— За Авґустином, увесь рід людський гине через свої гріхи. А Бог визначає, хто з людей може спастися від вічного небуття.

— Хай би так зробив, щоб усі могли спастися, — втрутилася Софія.

— Ось тут Авґустин заперечує право людини на критику Бога. Він покликається на слова Павла, написані у його листі до римлян: "Хто ти такий, чоловіче, щоб сперечатися з Богом? Чи може глиняний горщик спитати того, хто його ліпив: "Чого зробив мене таким?" Хіба ж гончар не має влади над глиною і не може зробити з того самого матеріалу як вишуканий, так і звичайний горщик?"

— Це означає, що Бог сидить собі на небі і грається людьми? Якщо він не вдоволений якимось своїм творінням, то просто, викидає його на сміття?

— Авґустин дотримувався думки, що жодна людина не заслуговує на спасіння. Однак Бог вибирає таких, котрі бу-

дуть спасенні. Для Бога не є жодною таємницею, хто спасеться, а хто приречений на вічне небуття. Це визначено наперед. Ми, справді, тільки глина у руках Господніх і цілком залежні від його ласки,

— У певний спосіб Авґустин відступив крок назад, до давньої віри у фатум.

— Щось у цьому є. Але Авґустин не звільняє людину від відповідальності за власне життя. Він радить жити так, щоб ми впродовж свого життя змогли помітити, чи належимо до вибраних. Авґустин не заперечує права на "вільний вибір", Бог уже і так "наперед" визначив нашу долю.

— Хіба це справедливо? — запитала Софія. — Сократ вважав, що усі люди мають однакові можливості, бо володіють однаковим розумом. А от Авґустин поділив людство на дві групи. Одна буде спасенна, а друга — приречена на вічне небуття.

—Так, теологія Авґустина істотно віддалила нас від афінсь-кого гуманізму. Але ж не Авґустин поділив людство на дві групи. Він опирався на вчення Біблії про спасіння та загибель і у своєму великому творі "Про Град Божий" поглибив це вчення.

— Розповідані

— Вираз "Град Божий" або "Боже царство" походить з Біблії та проповідей Ісуса. Авґустин вважав, що в історії точиться боротьба між Божою державою та земною державою. Обидві "держави" не є політичними державами з властивими їм чіткими відмінностями. Вони борються за владу над кожною окремішньою людиною. Більше або менше виразно присутність Божої держави виявляється у церкві, а земної — у політичних державних утвореннях, наприклад, у Римській імперії, яка розпалася саме за Авґустинових часів. Цей погляд виголошували все голосніше, разом з тим, як наростала боротьба за владу між церквою та державою. "Нема спасіння поза церквою", — говорили тепер. Авґустинів "Град Божий" врешті-решт ідентифікувався з церквою як організацією. І лише в XVI столітті, в епоху Реформації, зазвучали протести проти того, що людина повинна пройти шлях через церкву, щоб бути спасенною.

— Давно було пора.

— Треба зауважити, що Авґустин — перший з мислителів, який ввів історію у свою філософію. Боротьба між добром і злом не була нічим новим. Новим був погляд, що ця боротьба розігрувалася в історії. Тут платонізм в Авґустино-вому вченні не так відчутний. Авґустин дотримується лінійного погляду на історію, з яким ми уже зустрічалися у Старому Завіті. Головною думкою є те, що Богові необхідна уся історія, аби втілити "Град Божий" в життя. Історія також потрібна для виховання людей та знищення зла. Словами Авґустина це звучить так: "Під божественним наглядом відбуваються діяння людства від Адама аж до кінця історії, це наче історія окремої людини, котра поступово розвивається від дитинства і до старості". Софія глянула на годинник.

— Восьма,— сказала вона. — Мені скоро час іти.

— Та спершу я розповім тобі про іншого великого філософа середньовіччя. Може, сядемо надворі?

Альберто підвівся з лави. Він склав долоні і пішов до виходу. Здавалося, ніби він молиться Богові або обдумує якісь духовні істини.