Світ Софії - Сторінка 33

Інколи бувало, що мама вставала у неділю раніше за неї, але тоді вже вважала за справу честі приготувати справжній недільний сніданок, перш ніж будити доньку.

За сніданком мама сказала:

— У саду бігає чужий пес. Цілий ранок крутиться навколо старого живоплоту. Ти не знаєш, що він тут робить?

— Такі — вигукнула Софія і в ту ж мить прикусила язика.

— Він бував уже тут раніше?

Софія підвелася і підійшла до вікна вітальні, що виходило в сад. Так вона і думала. Гермес влігся перед потаємним входом до Сховку.

Що їй сказати? Вона ще не встигла придумати жодної відповіді, як поруч стала мама.

— Ти говорила, що той пес колись уже був тут?

— Закопав, напевно, десь кістку в саду. А тепер повернувся за здобиччю. Собаки також мають пам'ять,,.

— Можливо, Софіє. Ти ж у нас найбільший спеціаліст з психології тварин.

Софія гарячково думала.

— Відведу його додому, — сказала вона.

— Ти знаєш, де він живе? Дівчинка здвигнула плечима.

— Адреса, мабуть, написана на ошийнику.

За хвилину Софія уже була в саду. Гермес, помітивши її, кинувся назустріч, шалено вимахуючи хвостом та стрибаючи на груди.

— Гермес! Гарна собака! — примовляла Софія.

Вона знала, що мама стоїть біля вікна. Лиш би пес не кинувся до живоплоту! Але Гермес вибіг на стежку перед будинком, перетнув подвір'я і рушив до хвіртки.

На вулиці Гермес і далі йшов на кілька метрів попереду Софії. Воші простували вуличками поміж віллами. Софія та Гермес були не єдиними, хто вийшов на недільку прогулянку Цілі родини проходжувалися кварталом. Софія відчула заздрісні погляди.

Часом Гермес відбігав, щоб обнюхати іншого пса, або щось привертало його увагу на узбіччі. Однак досить було Софії скомандувати "на місце", як він тут же слухняно повертався до неї.

Невдовзі вони перетнули колишнє пасовисько, великий стадіон та дитячий майданчик і вийшли до кварталу, де панував жвавіший рух. Дівчинка і пес продовжували йти в напрямку міста широкою брукованою дорогою, по якій їздили тролейбуси.

Уже в центрі Гермес потягнув Софію через Стурторґет догори по вулиці Кіркеґатен. Вони опинилися у старій частині міста з великими будинками, побудованими на зламі століть. Годинник показував майже пів на другу

Тепер вони були на протилежному кінці міста. Софії не часто доводилося тут бувати. Одного разу, коли вона була ще маленькою, її повели відвідати стару тітку, котра жила на одній з цих вулиць.

Незабаром пес привів Софію на невеличку площу між старими кам'яницями. Площа називалася Нюторґет — Нова Площа, — хоча мала не менше років, ніж будинки, що її оточували. Давнім було і саме місто, закладене ще десь у середньовіччі.

Гермес підійшов до під'їзду за номером 14 і спинився, чекаючи доки Софія відчинить двері. Дівчинка відчула шлунковий спазм.

На сходовій клітці на стіні висіли зелені поштові скриньки. Софія помітила, що одна листівка стирчала зі скриньки у верхньому ряду. На ній виднівся штемпель з повідомленням поштаря, що адресат невідомий, та адреса: "Гільді Меллер Кнаґ, Нюторґет, 14..." і дата — 15/6. До того дня залишалося ще два тижні, однак поштар цього, видно, не зауважив.

Софія витягнула картку зі скриньки і прочитала:

Люба Іїльдо! Софія зараз прямує до будинку учителя філософи,

Ш(жробудегіятнадцягт>,а?тюбіп'яг^

гце вчора. А може, нині, Ішьдочко?Якщо сьогодні, то пора уже,

напевно, пізня. Але наші годинники не завжди ходять однаково.

Однепокшн^

ріягде свсічходом. Чи задущвашь ти, гір історія Євротісхсю на людське життя? Давні часи — це дитинство Європи. Потім

довге середньовіччя — це навчання в школі. А тоді приходить ренесанс. Довгий шкільний день скінчився, і молодій Європі не тергшться кинутися у віф жит^

ренесанс — це п'ятпнадіутгирічні уродили Європи. Середина червня, дитя моє:... над нами Бог! Життя прекрасне!

Р5. Шкода мені, щ ти загубила свого золотою хрестика. Вчися краще пильнувати свої речі!

Цілую. Тато, який уже ось тут> за рогом.

Гермес побіг сходами догори. Софія з листівкою у руках пішла за ним. їй також доводилося бігти, щоб не відстати від собаки. Вони проминули другий, третій, четвертий і п'ятий поверхи. Вище вели уже тільки вузенькі сходи. Невже підніматися треба аж на дах? Гермес, справді, звернув на східці. Він зупинився перед вузькими дверима і почав шкребти кігтями.

Невдовзі зі середини до Софії долинули кроки, двері відчинилися, і на порозі з'явився Альберто Кнокс. Сьогодні він змінив костюм на інший. На ньому були білі підколінки, широкі червоні штани та жовтий камзол з підкладеними плечима. Він нагадав Софії джокера з колоди карт. Якщо вона не помилялася, це був типовий костюм епохи ренесансу.

— От клоун! — вигукнула Софія, відіпхнула його і зайшла до помешкання.

І знову бідолашний вчитель філософії став жертвою її стурбованості та переляку водночас. Усі думки і почуття Софії збурилися через оту поштівку, знайдену на сходовій клітці.

— Не так напористо, дитя моє, — сказав Альберто, зачиняючи за нею двері.

— Ось пошта, — промовила мало не звинувачувальним тоном Софія, простягаючи йому картку.

Альберто прочитав листівку і похитав головою.

— Цей чоловік усе більше нахабніє. Ось побачиш, він використає нас як забавку на день народження для своєї доньки.

* Морська бухта, яка глибоко врізається у сушу, часто на десятки кілометрів. Явище характерне для узбережжя Скандинавського півострова. (Прим, перекл.)

З тими словами Альберто подер листівку на дрібні клаптики і викинув у кошик для паперу

— Тут написано, що Гільда загубила золотий хрестик, — сказала Софія.

— Я бачив.

— Саме хрестик я знайшла вдома у своєму ліжку Можеш пояснити, як він туди потрапив? Альберто урочисто глянув їй у вічі:

— Мої слова видадуться незвичними, але це тільки дешевий трюк, який не коштує йому жодних зусиль. Згадай великого кролика, якого витягують з чорного капелюха Всесвіту.

Вони зайшли до помешкання. Такої дивної кімнати Софія ще не бачила,

Альберто жив у просторій мансарді. Через вікно, прорізане у похилому даху, просто з неба сіялося яскраве світло. Було тут ще й інше вікно, звернене до міста. Через нього Софія бачила дахи старих будинків.

Однак найбільше зачудування викликало у Софії те, що знаходилося всередині. Кімната була заповнена меблями та предметами найрозмаггіших історичних епох. Канапа, можливо, з тридцятих років, старий секретер — десь з перелому століть, а одному з крісел було, певно, кількасот років. Але меблі — це одне. На полицях та в шафах стояли впереміш предмети розкоші та ужиткові речі. Тут були старовинні годинники та глечики, ступки та реторти, ножі та ляльки, гусячі пера та підставки для книжок, октанти та секстанти, компаси та барометри. Уся стіна була заставлена книжками, таких книжок не знайдеш у книгарнях. Книгозбір також представляв книжкову продукцію багатьох сотень років. На стінах висіли рисунки та живопис. Деякі з них були написані в останні десятиріччя, а деякі — дуже давно. Тут же висіли і старовинні карти. На одній фьорд* Согне був розташований в Тренделазі, а Тронгеймський фьорд — десь далеко на півночі.

Софії на якийсь час, ніби мову відібрало. Вона вертіла головою, доки уважно не роздивилася помешкання зусібіч.

— Багато ж непотребу ти назбирав, — сказала врешті дівчинка.

— Так, так. А подумай, скільки століть історії вдалося зберегти в цій кімнаті. Я б не називав це непотребом.

— Цікавишся антикваріатом?

На обличчі Альберто промайнув смуток.

— Не кожен може просто так віддатися на волю течії історії, Софіє. Хтось повинен зупинитися і позбирати те, що залишилося на березі цієї ріки.

— Дивно.

— Але правда, дитя моє. Ми не живемо тільки нашим часом, а й несемо на плечах нашу історію. Колись усі речі, котрі є в цій кімнаті, уяви собі, були зовсім новими. Маленьку дерев'яну ляльку з XVI століття змайстрували, напевно, на п'яті уродини якоїсь дівчинки. Може, зробив її старий дідусь... Дівчинці сповнилося десять років, потім вона стала дорослою і вийшла заміж. Можливо, у неї теж народилася дівчинка, і лялька перейшла у спадок до доньки. Вона усе старіла, і згодом її не стало. Мабуть, вона прожила довге життя, але відійшла назавжди. І ніколи більше не повернеться, її відвідини на Землі тривали дуже коротко. А лялька... Ось вона, стоїть тут, на полиці.

— Усе видається урочистим та сумним, коли ти отак говориш.

— Але й життя урочисте та сумне водночас. Ми потрапляємо у дивовижний світ, зустрічаємо тут одне одного, вітаємося і якийсь відтинок шляху йдемо порад. А потім настає розлука, і ми зникаємо так само несподівано й незрозуміло, як з'явилися.

— Чи можу я про щось запитати?

— Ми більше не бавимося у хованки.

— Чому ти оселився у Хатині Майора?

— Щоб бути ближче до тебе, доки тривало наше листовне спілкування. Я знав, що стара хатина стоїть впорожні.

— Тільки тому?

— Тільки тому.

— І можеш пояснити, звідки тато Гільди довідався про твоє перебування там?

— Якщо я не помиляюся, він знає геть усе.

— І все ж я не розумію, як можна було змусити листоношу приносити пошту так далеко до лісу, Альберто усміхнувся.

— Такі речі — суща дрібниця для Гільдиного батька. Дешевий фокус-покус, простацький жарт. Ми живемо, очевидно, під найсуворішимішим наглядом на світі.

Софія обурилась.

— Якщо я коли-небудь зустріну його, то повидираю йому очі.

Альберто підійшов до канапи і сів. Софія опустилася поруч у глибокий фотель.

— Тільки філософія може наблизити нас до батька Гільди, — сказав Альберто. — Сьогодні я розповім тобі про ренесанс,

— Я слухаю.

— Невдовзі після смерті Томи Аквінського однорідна християнська культура почала давати тріщини. Філософія та наука усе більше відривалися від церковної теології, а це також сприяло послабленню взаємозв'язку віри та розуму. Щораз частіше звучала думка, що розумом ми не можемо наблизитися до Бога, неможливо думкою осягнути Бога. Найважливішим для людини було не так зрозуміти християнську містерію, як підпорядкувати себе волі Божій.

— Розумію.

— Як уже мовилося, зв'язок між вірою та наукою втратив свою міць, тому відкрилися можливості для нового наукового методу та нових релігійних течій. Так готувався грунт для двох великих перетворень XV та XVI століть — репесана/ та реформації

— Почнемо за порядком.

— Ренесанс — це небувалий культурний розквіт, який настав наприкінці XIV сторіччя.