Світ Софії - Сторінка 51

Я трохи відпочину і буду готувати святковий обід. Мені вдалося купити полуниць.

— Я читаю.

Мама знову зникла, а Гільда поринула в читання. Софія йшла містом услід за Гермесом. На сходовій клітці у будинку Альберто вона знайшла нову листівку з Лівану, також датовану 15 червня.

Аж тепер Гільда збагнула загадку отих дат: листівки, датовані до 15 червня, були "копіями" листівок, які Гільда одержала раніше. А датовані нинішнім числом, вона отримала разом з папкою.

Люба Гільдо! Софія зараз прямує до будинку учителя фічо-софії, їй скоро буде п'ятнадцять, а тобі п'ятнадцять виповнилося ще вчора. А може, нині, Гільдочко? Якщо сьогодні, то пора уже, напевно, пізня. Але наші годинники не завжди ходять однаково...

Гільда проковтнула розповідь Альберто про епоху ренесансу та нову науку, раціоналістів XVII століття і британських емпіриків.

Вона щоразу здригалася, натрапляючи на листівку або вітальне послання, які тато вставляв у розповідь. Привітання з днем народження то випадали зі зошита для контрольних робіт, то з'являлися на внутрішньому боці бананової шкірки або закрадалися до комп'ютера. Без щонайменших зусиль татові вдавалося змусити Альберто "заговорюватися" і називати Софію Гільдою. Вершиною усього був, звичайно, Гермес, який заговорив людським голосом: "Вітаю з днем народження, Гільдо!"

Гільда погоджувалася з Альберто, що майор зайшов надто далеко, порівнюючи себе з Богом та Божим всевидющим оком. Але з ким, власне кажучи, погоджувалася? Бо хіба ж не тато вклав обвинувачуванні, а радше самообвинувачуванні, слова в уста Альберто? Вона прийшла до висновку, що порівняння з Богом не таке вже й безглузде. Принаймні, для Софіїного світу батько був усемогутнім Богом.

Коли Альберто почав розповідати про Берклі, Гільда перебувала в такому ж напруженні. Тоді Софія втекла від Альбер-

то і вибігла під зливу. Чи не була це та сама буря, що пронеслася над Б'єркелі уночі, кілька годин після того, як Софія бігла містом?

— Завтра мій день народження, — думала вона. Як гірко признаватися самій собі у переддень власного п'ятнадцятиріччя, що життя — це тільки сон. От сниться тобі, ніби ти виграла мільйон, а перед самим одержанням великого виграшу, розумієш, що це був сон.

Софія перебігла мокрий від дощу стадіон і раптом помітила, що назустріч їй теж хтось біжить. Це була мама. Раз за разом місто пронизували люті блискавиці.

Підбігши, мама схопила доньку в обійми.

— Що з нами відбувається, дитинко?

— Не знаю, — плакала Софія. — Це наче поганий сон.

Гільда відчула, як звологли її очі. "То be or not to be — that is the question*.

Гільда шпурнула папку на ліжко і зістрибнула на підлогу. Вона ходила туди і сюди по кімнаті, туди і сюди. Врешті зупинилася перед дзеркалом у мідній рамі і стояла там, доки прийшла мама і покликала її обідати. Гільда не мала уявлення, скільки часу вона простояла перед дзеркалом, але була певна, абсолютно певна того, що дзеркальне відображення підморгнуло їй обома очима.

Під час обіду вона намагалася поводитися, як чемна й вдячна іменинниця. Але з голови їй ні на мить не йшли Софія та Альберто.

Як розвиватимуться події тепер, коли вони знають, що усім заправляє Гільдин тато? Хоча знати ще не означає справді знати. Звідки їм знати що-небудь? Це тільки тато вдає, наче вони щось знають. Проблема зостається та ж: якщо Софія і Альберто "знають", як усе пов'язане між собою, то вони недалеко від мети.

Гільда мало не захлинулася великим шматком картоплі, коли до неї раптом дійшло, що така ж проблема стоїть і перед нею, у її власному світі. Люди невпинно просуваються вперед у пізнанні законів природи. Чи продовжуватиметься історія, коли останні елементи філософської та наукової головоломки стануть на свої місця? А може людство наближається до кінця своєї історії? Чи ж немає взаємозв'язку між розвитком думки та науки, з одного боку, та тепличним ефектом і випаленими тропічними лісами, з іншого? Можливо, не таким уже й безглуздям було назвати прагнення людини до пізнання "гріхопадінням"?

Питання було настільки Глобальним та страхітливим, що Гільда намагалася забути його. Вона, напевно, більше збагне, читаючи далі подарунок тата.

— "Скажи мені, чого балсаєш ще", — проспівала мама, коли вони з'їли морозиво з італійськими полуницями. — Будемо робити тільки те, чого тобі найбільше заманеться.

— Я знаю, це прозвучить трохи дивно, але найбільше мені хотілось би повернутися до татового подарунка.

— Лишень не дозволь йому цілком закрутити тобі голову.

— Не дозволю.

— Коли розпочнеться серіал "Деррік", можемо з'їсти піццу...

— Можливо.

Гільді пригадалося, як Софія розмовляла зі своєю матір'ю. Не перевтілив же тато Гільдину маму у Софіїну маму? Про всяк випадок постановила собі не починати з мамою розмови про білого кролика, якого витягнули з капелюха Всесвіту. Принаймні, не сьогодні.

— До речі, — промовила Гільда, встаючи з-за столу. —Що?

— Я не бачу мого золотого хрестика. Мама загадково поглянула на доньку.

— Я знайшла його на причалі кілька тижнів тому Певно, ти його там залишила, забудькувата твоя голова!

— Ти розповіла про це татові?

— Не пригадую. Напевно...

— Де хрестик тепер?

Мама пішла за своєю касеткою з коштовностями. Зі спальні долинув її здивований вигук. Невдовзі вона повернулася до вітальні.

— Я ніде не можу його знайти.

— Так я і думала.

Гільда обняла маму і побігла до своєї мансарди. Нарешті можна повернутися до Софії та Альберто. З важкою папкою на колінах вона знову лягла на ліжко.

Наступного ранку мама Софії піднялася в кімнату доньки і розбудила її. Вона несла тацю, повну подарунків, у порожній пляшці з-під лимонаду стирчав норвезький прапорець.

— Вітаю тебе з днем народження, Софіє!

Софія протерла зі сну очі. Вона намагалася пригадати собі події минулого дня. Але в пам'яті зринали лише окремі фрагменти головоломки. Цими фрагментами були то Альберто, то Гільда, то майор, їм на зміну приходив Берклі, потім зринав краєвид Б'єркелі. Найчорнішим спогадом була шалена буря. Те, що трапилося з нею, було своєрідним нервовим шоком. Мама витерла її рушником і буквально "вклала" у ліжко, напоївши теплим молоком з медом. Софія заснула, ледь дотулившись до подушки.

— Здається, я жива, — пролепетіла вона нарешті.

— Звичайно, жива. До того ж сьогодні тобі виповнюється 15 років.

— Ти певна?

— Абсолютно певна. Як мама може не знати, коли народилася її єдина дитина? 15 червня 1975 року... пів на другу вночі, Софіє. Це була найщасливіша мить у моєму житті.

— Ти впевнена, що усе це — не сон?

— Якщо це навіть і сон, то дуже приємний. Прокидаєшся, а на тебе уже чекають булочки, лимонад і подарунки.

Мама поставила тацю на стілець і на хвильку вийшла з кімнати. Вона повернулася, несучи іншу тацю, зі сніданком, і поставила її на Софіїне ліжко.

Тепер настав звичайний святковий ранок з розпаковуванням дарунків та спогадами, котрі сягали в далеке минуле, аж до перших перейм п'ятнадцять років тому. Мама подарувала Софії тенісну ракетку. Софія школи не грала в теніс, але неподалік від Клевервейєн, за кілька хвилин ходу, знаходилися тенісні корти. Тато прислав мініатюрний телевізор у комбінації з радіоприймачем. Екран телевізора був не більший за звичайну фотокартку. Решту подарунків дівчинка отримала від старих тіток та друзів родини.

Трохи згодом мама запитала:

— Може, мені звільнитися на сьогодні з роботи, як ти гадаєш?

— Навіщо?

— Ти вчора була зовсім не своя. Якщо так продовжуватиметься і далі, доведеться звернутися до психолога.

— Дай собі з тим спокій!

~ Причиною була гроза, чи, може, і той твій Альберто?

— А що з тобою? Ти ж сказала: "Що це з нами відбувається, дитинко моя?"

— Я подумала, що ти стала волочитися по місту і зустрічатися з дивакуватими людьми. Мабуть, це моя вина...

— Нічия це не є "вина", що я у свій вільний час трохи займаюся філософією. Ну, іди вже на роботу. Я маю бути в школі о десятій. Там тільки роздаватимуть свідоцтва та ще відбудеться невеличка забава.

— Знаєш, які в тебе оцінки?

— У кожному разі, більше п'ятірок, ніж у першому півріччі.

Невдовзі після маминого відходу задзвонив телефон.

— Софія Амундсен.

— Це Альберто. —О...

— Майор учора не жалів пороху.

— Не розумію, що ти маєш на увазі.

— Грозу, Софіє.

— Не знаю, у що я маю вірити.

— Це перша заповідь справжнього філософа. Я пишаюся тобою. Ти багато навчилася за такий короткий час.

— Боюся, що нічого немає справжнього.

— Такий стан називається екзистенціальним страхом і є лише перехідним етапом до нового пізнання.

— Думаю, мені потрібна коротка перерва у нашому курсі.

— Так багато жаб у твоєму саду?

Софія розсміялася, а Альберто продовжував:

— Я вважаю, нам слід продовжити працю. Вітаю з днем народження, до речі! Ми повинні завершити курс до дня святого Івана. Це наша остання надія.

— Остання надія на що?

— Ти зручно сидиш? Пояснення займе трохи часу.

— Я сиджу зручно.

— Пам'ятаєш Декарта?

— *Я мислю, отже, живу*.

— Що стосується нашого методичного сумніву, то зараз не маємо за що вхопитися. Не знаємо навіть, чи мислимо. Може виявитися, що ми є думкою, а це зовсім щось інше, ніж думати самому. Маємо привід припускати, що нас вигадав батько Гільди і ми служимо розвагою на день народження для майо-рової доньки в Ліллесанні. Ти мене слухаєш?

—Так...

— Але у цьому криється і суперечність. Якщо ми вигадані, то не маємо права взагалі що-небудь припускати. У такому випадку і ця телефонна розмова є чистісінькою фантазією.

— Тоді виходить, ми не маємо ашнайменшої вільної волі, а наші слова та вчинки планує майор? Отже, спокійно можемо покласти слухавки.

— Ні, ти надто спрощуєш.

— Поясни!

— Невже ти думаєш, що людина може планувати свої сни? Рація тут у тому, що Гільдин тато, напевно, точно знає про усе, що ми робимо. І втекти від його всевидющості так само важко, як втекти від власної тіні. Однак — саме у зв'язку з цим я почав розробляти один план — не доведено, що майор наперед задумав усе, що має відбутися. Можливо, він деколи навіть приймає рішення в останню хвилину, у момент творення. Саме у такі моменти маємо шанс виявити власну ініціативу і покерувати тим, що говоримо і робимо" Ця ініціатива буде обмежена, ясна річ, набагато слабшими імпульсами у порівнянні з могутньою діяльністю майора.