Три товариші - Сторінка 36
- Еріх Марія Ремарк -— пробурмотів я.
— Вам це не до смаку? Зовсім свіжа копчена камбала. — Вона дещо боязко дивилась на мене.
— Авжеж... — холодно відповів я.
— Свіжокопчена камбала мусить бути чудова на смак, — поспішила втрутитися Пат, кинувши докірливий погляд у мій бік. — Це найкраща їжа перед сном, яку тільки можна побажати в перший день біля моря, пані Мюллер. Якби до такої вечері та ще справді гарячого чаю...
— А то як же! Чай гарячий, тільки-но закипів! Будьте ласкаві! Я звелю принести все зараз. — Пані Мюллер полегшено зітхнула і хутко пішла геть, шовкове плаття її шелестіло.
— Ти справді не любиш риби? — спитала Пат.
— Ще й як люблю! Камбала! Ось уже кілька днів як я лише про неї і мрію.
— То чого ж ти тоді запишався, мов павич? Це вже занадто!
— Треба ж було поквитатися з нею за сьогоднішній прийом.
— Ах ти господи! — Пат засміялась. — То ти, виходить, нікому нічого не даруєш! А я так уже давно все забула.
— А я ні, — відказав я. — Я не забуваю так легко.
— А слід би...
Служниця ввійшла з підносом. Шкірка у камбали була мов золотавий топаз. А як від неї пахло димком і морем!.. До того ж на підносі ще лежало кілька свіжих креветок.
— Я вже починаю забувати... — замріяно промовив я. — До того ж лише тепер почав відчувати, що в мене вовчий апетит.
— У мене теж. Але спершу дай мені скоріше трохи гарячого чаю. Дивно, але мене морозить... І це тоді, коли надворі так тепло.
Я поглянув на неї. Вона була бліда, хоча й посміхалася, ніби нічого й не трапилося.
— Щоб я більше й не чув, що ти довго купалась! — сказав я і звернувся до служниці: — Чи не знайдеться у вас трошки рому?
— Чого?
— Рому. Це такий напій у пляшках...
— Ром?
— Так, ром.
— Нє-е.
По її тістоподібному обличчю, що нагадувало повний місяць, видно було, що вона не розуміє, про що йде мова.
— Нє-е, — повторила вона.
— Ну, гаразд. Обійдемось. Будьте здорові. Хай благословить вас бог.
Вона пішла.
— Яке щастя, Пат, що у нас є такі передбачливі друзі, — сказав я. — Сьогодні вранці Ленц перед самим від'їздом сунув мені в машину досить-таки важкенький пакунок. Подивимось, що там у ньому...
Я дістав з машини пакет. Там виявився невеличкий ящичок, а в ньому — дві пляшки рому, пляшка коньяку і пляшка портвейну. Я підняв пляшки.
— Ого! Та тут навіть ром "Сент-Джемс"! На хлопців можна звіритись!
Я відкупорив пляшку і линув у чашку Пат добрячу порцію рому. При цьому я помітив, як у неї тремтить рука.
— Тебе справді так морозить? — спитав я.
— Це лише якусь мить. Тепер мені вже краще. Добрий ром. Але я скоро ляжу в постіль.
— Лягай зараз, — запропонував я. — Ми присунемо стіл до твого ліжка і так будемо вечеряти.
Вона не заперечувала. Я приніс їй ще одну ковдру з мого ліжка і пересунув стіл.
— Може, ти. Пат, хочеш справжнього грогу? Це ще краще. Я швидко приготую його.
Вона похитала головою:
— Я вже й так почуваю себе добре.
Я позирнув на неї. У неї таки справді вигляд став кращий. До очей повернувся звичайний блиск, уста порожевіли, шкіра матово миготіла.
— Як швидко в тебе відбуваються такі зміни — просто неймовірно! — зауважив я. — Це, напевно, так впливає ром.
Вона осміхнулась:
— І постіль теж, Роббі. Я найкраще відпочиваю в ліжку. Воно — мій притулок і захисток.
— Химерно. Я б збожеволів, коли б мені довелося отак рано лягати в постіль. Самому, звичайно... Вона засміялась:
— Для жінки це не зовсім так...
— Не кажи: "для жінки". Ти не жінка.
— А хто ж я?
— Не знаю. Але не жінка. Якби ти була справжньою, звичайною жінкою, я б ніколи не зміг покохати тебе...
Вона поглянула на мене:
— А ти взагалі вмієш кохати?
— М-да... — мовив я, — це питання саме до вечері. У тебе ще багато буде таких запитань?
— Може, будуть іще. А що ти скажеш на перше?
Я налив собі чарку рому.
— Будьмо, Пат. Цілком можливо, що ти маєш рацію. Може, навіть усі ми не вміємо кохати. Я хочу сказати: як уміли колись. Але від цього ми кохаємо не гірше. Лише інакше. Та й інакше тільки зовні.
Хтось постукав у двері. Ввійшла пані Мюллер. У неї в руках була крихітна скляночка, а в ній на денці колихалася якась рідина.
— Ось принесла вам рому.
— Дякую, — сказав я, зворушено розглядаючи скляний наперсток. — Ви дуже люб'язні, але ми вже якось самі зарадили собі.
— Господи праведний!.. — Вона злякано обвела поглядом усі чотири пляшки на столі. — Ви так багато п'єте?
— Лише як ліки, — лагідно відповів я, уникаючи погляду Пат. — Лікарі прописали. У мене надто суха печінка, пані Мюллер. Але чи не зробите ви нам честь?..
Я відкрив пляшку портвейну.
— За ваше здоров'я! За те, щоб ваш дім та скоріше наповнився гостями!
— Дуже вдячна! — Вона зітхнула, трохи вклонилась і пригубила з чарки, як пташка. — За ваш добрий відпочинок! — Потім осміхнулась до мене лукаво: — Але ж який міцний! І добрий.
Раптове перетворення пані Мюллер мене так приголомшило, що я ледве не випустив бокал із рук. Щічки їй порожевіли, оченята заблищали, і вона пішла торохтіти про всілякі речі, що нас зовсім і не цікавили. У Пат було ангельське терпіння, вона слухала. Нарешті пані Мюллер звернулась до мене:
— Так, значить, пану Кестеру живеться непогано?
Я мовчки кивнув головою.
— Тоді він був завжди такий тихий, — сказала вона. — Іноді за цілий день бувало не промовить і слова. Чи й тепер він такий?
— Ну, ні, тепер він іноді що-небудь та й скаже.
— Він прожив тут у мене майже цілий рік. І завжди сам...
— А, — сказав я, — за таких обставин завжди говорять мало.
Вона з серйозним виразом обличчя кивнула і перевела погляд на Пат:
— Ви, мабуть, стомилися.
— Трошки, — відповіла Пат.
— Дуже, — додав я.
— Ну, тоді я піду, — стурбовано сказала вона. — На добраніч! Спіть спокійно.
Вона ще трохи потопталася біля дверей і вийшла.
— Я певен, вона б охоче лишилася тут ще надовго, — сказав я. — Дивно... раптом так змінилася, га?
— Нещасна істота, — докинула Пат. — Сидить, мабуть, отак вечорами самотня в своїй кімнаті і сумує...
— Ах так... авжеж, — погодився я. — Але ж я, здається, в цілому поводив себе з нею досить люб'язно...
— Та звичайно ж... — Вона погладила мою руку. — Прочини трохи двері, Роббі.
Я пішов до дверей і відчинив їх. Надворі стало видніше, смужка місячного світла лежала на садовій стежці, сягаючи в нашу кімнату. Здавалося, садок тільки на те й чекав, щоб розчинилися двері — в ту ж мить до кімнати війнуло міцним нічним ароматом квітів: солодкуватий запах жовтофіолю, резеди і троянд.
— Ти лиш поглянь, — звернувся я до Пат, показуючи за двері.
Місяць світив повніше, уже видно було всю садову стежку в його сяйві. З обох боків стежки, трохи схилившись, стояли квіти, їхні листочки фарбою нагадували окислене срібло, а квіти, такі барвисті вдень, примарно і ніжно мерехтіли тепер матово-пастельними відтінками. Місячне світло і ніч відняли силу їх барв — зате їх аромат став повноціннішим і солодшим, ніж будь-коли вдень.
Я перевів погляд на Пат. її мила, маленька, тендітна голівка з темним волоссям лежала на білій подушці. Небагато сил було в ній, але і в ній була та таємничість тендітного, таємничість квітів, що сповнювали ароматом нічну темряву й мерехтливе сяйво місяця.
Вона підвела голову:
— Я справді дуже стомилась, Роббі. Це шкідливо?
Я підсів до неї на ліжко:
— Зовсім ні. Зате ти краще спатимеш.
— Але ж ти ще не хочеш спати?
— То я ще піду погуляю на березі моря.
Вона кивнула на знак згоди і знов поклала голову на подушку. Я посидів ще трохи біля неї.
— Нехай двері будуть відчинені всю ніч, — сказала вона, засинаючи. — Тоді я спатиму, наче в саду...
Вона почала дихати глибше. Я потихеньку встав і вийшов у сад. Біля дерев'яного, паркана зупинився і запалив сигарету. Звідси мені видно було, що робиться в кімнаті. Купальний халат Пат висів на спинці стільця, поверх нього — плаття і дещо з білизни, а на підлозі перед стільцем стояли її черевички. Один з них перекинутий. Вигляд цих речей навіяв на мене якесь дивне почуття рідної домівки, і я подумав, що ось тепер у мене є хтось близький і буде завтра, і варто мені ступити лише кілька кроків, щоб побачити його і бути з ним — сьогодні, завтра і, можливо, ще довгий час...
"Можливо... — подумав я, — можливо". Завжди це прокляте слово, без якого, здавалося, саме існування тепер неможливе! Упевненість — ось чого бракувало людям... Саме впевненості бракувало всьому і всім.
Я попрямував на берег моря, назустріч морю і вітру, назустріч глухому гуркоту, що з кожним кроком наростав, немов далека канонада.
XVI
Я сидів на березі моря і милувався заходом сонця. Пат не пішла зі мною. Вона протягом дня трохи нездужала. Коли почало сутеніти, я встав, щоб іти додому. Коли бачу — з-за лісу вийшла служниця. Вона махала рукою і щось кричала. Я нічого не зрозумів: вітер і море заглушали її слова, Я подав їй знак, щоб вона зупинилась і чекала, поки я підійду. Але вона бігла до мене, приклавши долоні рупором до рота.
— Дружина... — розібрав я. — Скоріше!..
Я побіг бігцем.
— Що сталося?
Вона не могла перевести дух.
— Скоріше... Дружина... Нещастя...
Я помчав піщаною дорогою через ліс до дачі. Дерев'яні ворота чомусь не відчинялися, я перестрибнув через них і прожогом кинувся в кімнату. Там у постелі лежала Пат, груди її були в крові, руки зведені судорогою, і кров текла з її рота. Біля неї стояла пані Мюллер з мискою води і з рушником у руках.
— Що трапилось?! — крикнув я, відштовхнувши її набік.
Вона щось відповіла.
— Принесіть бинти! — наказав я. — Де рана?
Вона поглянула на мене; її губи дрижали.
— Це не рана...
Я випростався.
— Кровотеча... — сказала вона.
Мене наче хто обухом ударив по голові.
— Кровотеча? — Я підскочив до неї і взяв миску з водою з її рук. — Принесіть льоду, швидше принесіть хоч трохи льоду.
Я вмочив рушник у миску і приклав його до грудей Пат.
— У нас вдома немає льоду, — сказала пані Мюллер.
— Я обернувся до неї. Вона відсахнулась.
— Дістаньте льоду, бога ради, пошліть до ближчої харчевні і подзвоніть негайно до лікаря!
— Але ж у нас немає телефону.
— Прокляття! А де є поблизу телефон?
— У Масмана.
— Біжіть туди. Швидше. Дзвоніть негайно до ближчого лікаря. Як його прізвище? Де він живе?
Не встигла вона назвати прізвище, як я виштовхнув її надвір:
— Швидше, швидше, біжіть скоріш! Це далеко?
— Три хвилини, — відповіла жінка і подалась.
— Захопіть і льоду! — гукнув я навздогін.
Вона хитнула головою і побігла.
Я приніс свіжої води і знову намочив рушник.