Три товариші - Сторінка 37

До Пат я боявся доторкнутись. Не знаючи, чи правильно вона лежить, я був у розпачі: не знав єдиного, що мусив знати, — чи їй підсунути під голову подушку, чи лишити лежати горизонтально.

Вона захрипіла, потім конвульсивне рвонулась, і з рота у неї хлинула кров. Вона дихала важко і жалібно стогнала, її очі були повні нелюдського жаху, вона захлинулась і закашлялась, знову бризнула кров, я то тримав її, засунувши руку під плечі, то знову відпускав, відчуваючи, як здригалися її змучені груди. Здавалося, всьому цьому не буде кінця. Потім вона знесилена впала на спину...

Ввійшла пані Мюллер. Вона дивилася на мене, мов на привид.

— Що ж нам робити?! — вигукнув я.

— Зараз прийде лікар, — прошепотіла вона. — Лід... на груди, і, якщо вона може, в рот...

— Голова має бути низько чи високо? Та скоріше, щоб вас!..

— Лишити так... він зараз прийде...

Я поклав шматочки льоду на груди Пат і відчув полегшення від того, що міг щось робити; дробив на шматочки лід для компресів і накладав їх, і бачив лише її чарівні, любимі, перекошені уста, неповторні уста, закривавлені уста...

Захурчав велосипед. Я кинувся до дверей. Лікар.

— Я можу вам чимсь допомогти? — спитав я.

Він хитнув головою і почав розпаковувати свій саквояж. Я стояв майже впритул до нього, вхопившись руками за спинку ліжка. Він глянув на мене. Я відступив на крок, але не зводив з нього очей. Він обмацував ребра Пат. Пат застогнала.

— Це дуже небезпечно? — запитав я.

— Де лікувалася ваша дружина? — у свою чергу спитав він.

— Що? Лікувалася? — перепитав я запинаючись.

— У якого лікаря? — нетерпляче спитав він.

— Не знаю... — відповів я, — ні, не знаю нічого... я гадаю, вона не...

Він глянув на мене:

— Ви ж повинні знати про це...

— А проте я не знаю. Вона ніколи нічого не говорила мені про це.

Він нахилився до Пат і спитав її. Вона хотіла щось відповісти, але знову закашлялась кров'ю. Лікар підтримав її рукою за плечі. Вона хапала ротом повітря, в її грудях свистіло.

— Жафе... — надсилу вимовила вона; в горлі у неї клекотіло.

— Фелікс Жафе? Професор Фелікс Жафе? — спитав лікар.

Вона ствердно блимнула очима.

Лікар повернувся До мене:

— Ви можете подзвонити йому? Краще спитати його.

— Так, так, — відповів я. — Зараз. Я пришлю тоді когось за вами. Жафе?

— Фелікс Жафе, — сказав лікар. — Спитайте в довідковому бюро номер телефону.

— Вона буде жити?.. — спитав я.

— Треба припинити кровотечу, — відповів лікар.

Я схопив за руку служницю і побіг вулицею. Вона показала мені будинок, де був телефон. Я подзвонив. Невелика компанія сиділа за кавою і пивом. Я обвів їх очима і не міг збагнути: як це люди могли пити пиво, коли у Пат кровотеча?.. Замовив термінову розмову і чекав біля апарата. Прислухаючись до дзижчання в темряві, я, ніби в тумані, і водночас надто виразно бачив крізь портьєру частину сусідньої кімнати. Бачив, як хиталася туди й сюди лисина, наче дзеркало відбиваючи жовте світло лампи; бачив брошку на чорній тафті зашнурованого плаття, і подвійне підборіддя, і пенсне, і високу зачіску над ним... кістляву старечу руку з набухлими жилами, що тарабанила по столу... Я не хотів бачити цього, але був наче беззахисний: воно лізло мені в вічі, як сліпуче світло.

Нарешті замовлений номер відповів. Я попросив професора.

— На жаль, — відповіла сестра, — професор Жафе вийшов.

У мене завмерло серце, потім почало битися, як ковальський молот.

— Де ж він? Я негайно повинен говорити з ним.

— Не знаю. Можливо, він знову поїхав до лікарні.

— Будь ласка, подзвоніть у лікарню. У вас же, певно, є другий апарат.

— Хвилиночку...

У трубці знову задзижчало. Нас відділяла бездонна темрява, над якою линула лише тоненька металева ниточка. Я здригнувся. Поруч, у завішеній від світла клітці, раптом защебетала канарка. Знову почувся голос сестри:

— Професор Жафе уже з клініки вийшов.

— Куди?

— Цього я вам, пане, напевно сказати не можу.

От тобі й маєш... Я прихилився до стіни.

— Алло! — гукнула сестра. — Ви мене слухаєте?

— Слухаю... А ви не знаєте, сестро, коли він повернеться?

— Про це точно сказати не можна.

— А він хіба не попереджає вас? Він же повинен... Якщо станеться що-небудь, треба ж знати, де його шукати.

— У клініці ще є лікар.

— А ви можете його... "Ні, — подумав я, — це ж ні до чого, той же не знає нічого". — Ну, ось що, сестро, — сказав я знесилений до краю, — коли професор Жафе прийде, попросіть його, щоб він негайно подзвонив сюди в терміновій справі. — Я сказав їй номер телефону. — Але прошу вас, сестро, терміново.

— В цьому ви можете бути певні, пане. — Вона повторила номер і повісила трубку.

Я стояв самотній, покинутий. Голови, що хиталися там, за портьєрою, лисина, брошка, сусідня кімната — все відійшло геть, далеко, відкотилося, як блискучий м'яч. Я оглянувся навколо. Робити тут мені більше не було чого. Досить було сказати тим людям, щоб покликали мене, коли подзвонять. Але я не наважувався відійти від телефону. Він був для мене, як рятівний канат.

І раптом я знайшов вихід. Знову зняв трубку і назвав номер Кестера. Він повинен бути вдома. Інакше не могло бути.

І тут він прийшов до мене, з нічного виру — спокійний голос Кестера. Я в ту ж мить заспокоївся сам і розповів йому все. Я зрозумів, що він уже записує мої слова.

— Добре, — сказав він, — я негайно виїжджаю розшукувати його. Згодом подзвоню тобі. Не хвилюйся. Я знайду його.

Нарешті пройшло... Пройшло? Світ став на своє місце. Привиди зникли. Я побіг назад.

— Ну? — спитав лікар. — Зв'язалися з ним?

— Ні, — відповів я, — але я говорив з Кестером.

— З Кестером? Не знаю такого. Що він сказав? Як він лікував її?

— Лікував? Він не лікував її. Кестер розшукує його.

— Кого?

— Жафе.

— Ах, боже, та хто ж той Кестер?

— А-а, пробачте. Кестер — мій друг. Він розшукує професора Жафе. Я не зміг зв'язатися з ним.

— Жаль, — промовив лікар і знову повернувся до Пат.

— Він знайде його, — запевнив я. — Живого чи мертвого, а знайде...

Лікар подивився на мене, як на божевільного. Потім здвигнув плечима.

Яскраве електричне світло заливало кімнату. Я спитав, чи потрібна моя допомога. Лікар похитав головою. Я втупився у вікно. Пат хрипіла. Я зачинив вікно і став у дверях. Я виглядав на шлях.

Раптом почув, як хтось гукнув:

— Телефон!

Я обернувся:

— Телефон. Піти мені туди?

Лікар скочив з місця:

— Ні, я піду. Я краще зможу розпитати його. Лишайтесь тут. Нічого більше не робіть. Я скоро повернусь назад.

Я сів до ліжка Пат.

— Пат, — покликав її тихенько. — Ми всі з тобою. Ми насторожі. З тобою нічого не станеться. Не повинно статися. З професором уже говорять по телефону. Він скаже нам усе. Завтра напевно він приїде сам. Він допоможе тобі. Ти видужаєш. Чому ж ти ніколи нічого не сказала про те, що ти хвора? Трохи крові — це не страшно, Пат. Ми повернемо її тобі. Кестер знайшов професора. Тепер все буде в порядку, Пат.

Лікар повернувся назад:

— Це був не професор...

Я встав.

— Це був якийсь ваш друг, Ленц.

— Кестер не знайшов його?

— Знайшов. Професор дав йому вказівки. Ваш друг Ленц передав мені їх по телефону. Складно і, знаєте, вірно. Ваш друг Ленц-лікар?

— Ні. Лише хтів ним стати. Ну, а Кестер?..

Лікар глянув на мене:

— Ленц передав по телефону, що Кестер виїхав кілька хвилин тому. З професором.

Я мимоволі прихилився до стіни.

— Отто, — простогнав я.

— І знаєте, — додав лікар, — він вважає, що вони будуть тут через дві години. Це єдине, що він сказав невірно. Я знаю цю дорогу. При самій напруженій їзді їм потрібно понад три години. За всіх умов...

— Докторе, — заперечив я, — в цьому ви мажете бути певні. Якщо він сказав дві години, то за дві години вони будуть тут.

— Це неможливо. На шляху багато поворотів, а до того ж зараз ніч...

— От побачите, — сказав я.

— Ну, нехай буде по-вашому... У всякому разі це краще, що він їде.

Я більше не міг витримати напруження. Вийшов на повітря. Надворі слався туман. Вдалині шуміло море. З дерев крапало. Я огледівся довкола. Тепер я вже не був самотній. За обрієм, на півдні, десь уже ревів мотор. За туманами по блідому шосе мчала допомога, фари бризкали світлом, свистіли скати, дві руки, мов залізні, тримали кермо, двоє очей свердлили темряву-упевнено, холоднокровне, — очі мого друга...

Пізніше Жафе розповів мені, як воно було.

Зразу ж після мого дзвінка Кестер подзвонив Ленцу, щоб той був напоготові. Потім узяв "Карла" і разом з Ленцом помчав до клініки Жафе. Чергова сестра висловила припущення, що професор пішов повечеряти. Вона назвала Кестеру кілька ресторанів, у яких міг бути Жафе. Кестер поїхав. Він не зважав ні на яку сигналізацію — його не турбували поліцаї, що бігли за машиною. Він пустив "Карла", як добре натренованого коня, крізь потік міського транспорту, обганяючи все на своєму шляху. В четвертому ресторані знайшов професора.

Жафе миттю зрозумів, у чому справа. Він залишив свою вечерю і пішов з Кестером. Вони під'їхали до його квартири, щоб захопити з собою необхідні речі. Це був єдиний відтинок шляху, де Кестер, хоч їхав досить швидко, але не гнав так шалено, як пізніше. Він не хотів передчасно лякати професора. По дорозі Жафе спитав, де лежить Пат. Кестер назвав населений пункт кілометрів за сорок від міста. Йому було важливо затримати професора в машині, а все інше потім піде само собою. Спаковуючи свій саквояж, Жафе дав Ленцу вказівки, що передати по телефону. Потім сів до Кестер а в машину.

— Це небезпечно? — спитав Кестер.

— Так, — відповів Жафе.

В ту ж мить "Карл" перетворився на білого привида.

Він рвонувся з місця і понісся, як вітер. Він протискувався між машинами, їхав двома колесами на тротуарі, гнав у забороненому напрямі вулицями одностороннього руху, вишукуючи найкоротший шлях за місто.

— Ви збожеволіли! — гукнув професор. Кестер саме проскочив під високими передніми амортизаційними шинами омнібуса, на мить зменшив газ і знов натиснув на акселератор так, що мотор аж завив.

— Їдьте повільніше! — кричав лікар. — Яка вам користь, якщо ми потрапимо в аварію.

— Не буде ніякої аварії.

— Якщо ви і далі так їхатимете, то за дві хвилини...

Кестер ривком повернув машину ліворуч, переганяючи трамвай.

— Не буде ніякої аварії. — Він саме мав проскочити на довгу вулицю. Кинув погляд на лікаря: — Я сам знаю, що повинен вас живим і неушкодженим доставити на місце.