Три товариші - Сторінка 39

Але потім я помітив, як ворухнулась її права рука. Вона дуже зблідла. Але крові вже не видно було. Ось вона знову поворухнулась. В ту ж мить Жафе, що спав на другому ліжку, розплющив очі. Я миттю відступив назад і заспокоївся; він був насторожі.

— Думаю, нам краще забратись звідси, — сказав я Кестеру, — а то він подумає, що ми контролюєм його.

— Там усе в порядку? — спитав Отто.

— Оскільки можна побачити в вікно, так. А у професора правильний сон. Може хропти під ураганним вогнем, але прокидається, коли миша зашкряботить біля його торби з хлібом.

— Ми можем піти скупатися, — сказав Кестер. — Чудове тут повітря. — Він потягся.

— Сходи, — сказав я.

— Ходімо разом, — запропонував він.

Сіре небо розверзлось. Оранжово-рожеві смуги простяглися знизу вверх. На обрії піднялася хмарна завіса, і звідти виглянула зеленкувата блакить.

Ми кинулись у воду і попливли. Вона мінилася сірим і рожевим відтінками.

Трохи згодом ми йшли назад. Пані Мюллер уже встала. Вона щипала на городі петрушку. Почувши мій голос, вона здригнулась. Ніяковіючи, я намагався пояснити їй, що вчора, мабуть, трохи забагато лаявся. Вона розплакалась:

— Бідна жінка. Така красива і така ще молода...

— Вона житиме сто років, — сердито сказав я, бо пані Мюллер плакала так, ніби Пат мала вмерти.

"Пат не помре, — бриніло у мене в голові. Свіжий ранок, вітер, море підбадьорили мене, вдихнули в мене життя. — Пат не може померти. Вона могла померти лише тоді, коли б я втратив мужність. Ось стоїть Кестер, мій бойовий друг, ось я — друг Пат, спершу мусили б померти ми. А поки ми живемо, ми вирвемо її з лабетів смерті. Так було завжди. Поки Кестер живий, я не можу померти. І поки ми обидва живі. Пат не може померти".

— Треба коритись долі, — сказала стара пані, повернувши до мене своє коричньове зморшкувате, мов печене яблуко, обличчя з виразом докору. Мабуть, вона мала на увазі мою вчорашню лайку.

— Коритись? — сказав я. — Навіщо коритись? Це ж нічого не дає. В житті доводиться за все розплачуватись удвоє і втроє. Навіщо ж тоді коритись?

— І все ж треба, так краще.

"Коритись... — думав я. — А що це може змінити в житті? Боротись, боротись — це єдине, що лишається нам у цій колотнечі, в якій кінець кінцем однак будеш насподі. Боротися за те, що ще лишилося тобі в житті, за те, що любиш. А в сімдесят років можна і скоритись".

Кестер трохи поговорив з пані Мюллер. Посмішка швидко знову повернулась на її обличчя: вона спитала, що він хотів би на обід.

— Бачиш, — сказав Отто, — такий дар приходить з літами. Сльози і сміх — все змінюється досить скоро. Без будь-яких наслідків. Це не завадило б і нам засвоїти, — додав він у задумі.

Ми обійшли навколо будинку.

— Їй кожна хвилина сну на користь, — сказав я.

Ми знову пішли в сад. Пані Мюллер приготувала сніданок. Ми випили гарячої чорної кави. Піднялося сонце. Одразу стало тепло. Листя на деревах іскрилося від вологи і світла. Від моря долинали крики чайок. Пані Мюллер поставила на стіл букет троянд.

— Потім поставимо його їй у кімнаті, — сказала вона.

Запах троянд нагадував мені садові мури і дитинство.

— Знаєш, Отто, — сказав я, — у мене таке почуття, ніби я сам був хворий. Не ті вже ми, що були колись. Я мусив би бути спокійнішим. Розсудливішим. Чим спокійніше тримаєшся, тим краще можеш допомогти іншим.

— Не завжди це вдається, Роббі. Іноді буває таке і зі мною. Чим більше живеш, тим більше псуються нерви. Це як з банкіром буває, коли той терпить збитки за збитками.

Тут розчинилися двері. Вийшов Жафе в піжамі.

— Добре, добре, — закивав він мені рукою, побачивши, що я ледве не перекинув столик, — добре, як тільки може бути в її стані.

— Можна мені туди?

— Ще ні. Зараз там служниця. Прибирає, миє тощо.

Я налив йому кави. Він примружив очі від сонця і звернувся до Кестера:

— Власне кажучи, я маю бути вдячний вам. Принаймні хоч на один день вибрався за місто.

— Це ви могли б робити часто, — зауважив Кестер. — Увечері виїжджати, а на другий вечір повертатися назад.

— Міг би, міг би... — відповів Жафе. — Хіба ви ще не збагнули, що ми живемо в епоху саморозтерзання? Багато чого можливого не робиться, і невідомо чому. Робота в наш час стала жахливою річчю, яка все інше подавляє — і лише тому, що багато людей не мають ніякої роботи. Як тут гарно! Уже кілька років я не бачив чогось подібного. У мене дві автомашини, квартира з десяти кімнат і досить грошей, а що маю від того? Що все це в порівнянні з отаким літнім ранком на природі! Праця — робиш як навіжений і все втішаєш себе ілюзією, що колись потім буде інакше. Ніколи не буде інакше. Сміх, та й годі — що тільки люди роблять із своїм життям!..

— Я вважаю, що лікар — один з небагатьох людей, які знають, для чого живуть, — сказав я. — Що ж тоді казати якому-небудь бухгалтерові?

— Любий друже, — відповів Жафе, — було б помилкою припустити, що всі люди мають однакову здатність відчувати.

— Вірно, — сказав Кестер, — але ж люди набувають фах незалежно від їх здатності відчувати.

— Це правда, — відповів Жафе. — Не так-то все просто. — Він кивнув мені: — Тепер можна... але спокійно, не турбуйте її, не давайте їй говорити...

Пат лежала в подушках, знесилена, ніби розбита. Обличчя зблідло, під очима широкі синці, бліді уста. Лише очі були великі і блищали. Надто великі і надто блищали.

Я взяв її за руку. Вона була квола й холодна.

— Пат, друже мій, — промовив я і хотів був сісти до неї на ліжко. Але тут помітив біля вікна блякле обличчя служниці, що з цікавістю вирячилась на мене. — Вийдіть звідси, — сказав їй роздратовано.

— Але ж я повинна затягнути гардини, — відказала вона.

— Гаразд, робіть своє діло і йдіть геть. Вона стягнула докупи жовті гардини на вікнах. Але все ще не виходила. Повільно почала сколювати їх шпильками.

— Послухайте, — сказав я, — тут вам не вистава. Забирайтеся звідси якомога швидше!

Вона флегматичне обернулась:

— Спершу кажуть пришпилити, а потім знов не треба...

— Це ти їй сказала про це? — спитав я Пат.

Пат кивнула.

— Тобі боляче від того світла? — запитав я.

Вона похитала головою:

— Краще, щоб ти мене сьогодні не бачив у такому яскравому світлі...

— Пат! — спохватився я. — Тобі ще не можна говорити! Але якщо в цьому вся причина...

Я розчинив двері, і служниця нарешті зникла. Я повернувся до Пат. Розгубленості як не було. Я навіть був радий, що трапилась та служниця. Вона відволікла мене в першу хвилину.

Адже це була страшна річ: дивитися на Пат, що в такому стані.

Я сів біля ліжка.

— Пат, — мовив я, — скоро в тебе все пройде...

Вона ворухнула устами:

— Вже завтра...

— Завтра ще ні, але через кілька днів. Тоді тобі можна буде встати, і ми поїдемо додому. Нам не слід було їхати сюди, надто вогко тут для тебе...

— Нічого, — шепотіла вона, — я ж не хвора, Роббі. Це просто якийсь нещасливий випадок...

Я поглянув на неї. Чи вона дійсно не знала, що хвора? Чи не хотіла знати цього, її очі неспокійно забігали.

— Тобі нема чого боятись... — шепотіла вона.

Я не відразу зрозумів, що вона мала на увазі і чому це було так важливо, щоб саме я не боявся. Я лише бачив, що вона схвильована, в очах був якийсь особливий, болісний, благальний вираз. І раптом у мене сяйнула здогадка. Я збагнув, що її турбувало. Вона думала, я боюсь її, хворої.

— Боже мій, Пат, — сказав я, — може, в цьому причина, що ти мені ніколи нічого докладно не розповідала?

Вона не відповіла, але я бачив, що так воно й є.

— Лишенько моє, — не витримав я, — за кого ж ти мене, власне, вважаєш?

Я схилився над нею.

— Полеж хвилинку спокійно, але не ворушись. — Я поцілував її. Уста були гарячі й сухі. Піднявши голову, я побачив, що вона плаче. Вона плакала беззвучно, з широко розплющеними очима, обличчя навіть не ворухнулось. Лише сльози котилися струмком.

— Ради бога, Пат...

— Я така щаслива... — промовила вона.

Я стояв і дивився на неї. Прозвучало лише одне слово, але таке слово, якого я ще ніколи не чув. Я знав жінок, але то все були випадкові зустрічі, побіжні пригоди, іноді пожартуєш годину, в самотній вечір — втеча від самого себе, від розпачу, від порожняви... Та я і не хотів нічого іншого, бо життя навчило мене покладатись на самого себе і ні на що більше або хіба що на товариша. І ось раптом побачив, що я можу чимось бути для людини, просто тому, що я існую, і що вона щаслива від того, що я з нею... Коли почуєш таке слово, воно звучить дуже просто, та коли вдумаєшся — це дивовижна річ, якій взагалі немає ніяких меж. Це щось таке, від чого твоє серце ладне розірватися, що може цілком змінити тебе. Це кохання і водночас щось інше. Щось таке, в ім'я чого можна жити. В ім'я кохання чоловік не може жити. А в ім'я людини — напевно.

Мені хотілося сказати їй що-небудь, але я не міг. Як важко підшукати слова, коли дійсно є що сказати. І навіть коли знаєш вірні слова, соромишся вимовити їх. Усі ці слова відносяться до минулих століть. Наша епоха ще не має слів для висловлення своїх почуттів. Грубувата розв'язність — це єдине, що їй підходить. Все інше — фальш.

— Пат, — сказав я, — ти мій справжній хоробрий друг.

В цю мить увійшов Жафе. Він одразу зрозумів, що тут робиться.

— Неймовірний успіх! — пробурчав він. — Я вже подумав собі, що так воно й має бути...

Я хотів щось заперечити йому, але він без зайвих слів виштовхнув мене за двері.

XVII

Минуло два тижні. Пат настільки поправилась, що можна було повертатися додому. Ми спакували свої речі й чекали на Готфріда Ленца, який мав забрати машину. Я з Пат вирішив їхати залізницею.

Був теплий, лагідний день. Високо в небі стояли білі, наче з вати. хмаринки. Над дюнами мерехтіло розжарене повітря, а над спокійним олов'яним морем висіла хистка, прозора імла.

Готфрід приїхав після обіду. Я ще здалеку побачив над огорожею його біляву чуприну. І лише коли він повернув до вілли пані Мюллер, я помітив, що він ішов не сам — слідом за ним виринула постать автогонщика в мініатюрі: широкий картатий кашкет, одягнутий козирком назад, величезні захисні окуляри, білий комбінезон і два велетенські вуха, що палахкотіли, як рубін.

— Боже мій, та це ж Юпп! —здивовано вигукнув я.

— Персонально, пане Локамп! — відповів той, оскалившись.

— Та ще в такому костюмі! Що це з тобою?

— Хіба ти не бачиш, — посміхаючись пояснив Ленц, стискаючи мою руку.