Три товариші - Сторінка 40

— Ми з нього виховуємо автогонщика. Уже вісім днів я навчаю його керувати машиною. А тепер ось напросився їхати сюди. Для нього це добра нагода — зробити першу далеку подорож на машині.

— Як-небудь справлюся з цим ділом, пане Локамп! — завзято запевнив Юпп.

— О, ще й як справиться! — підморгнув Готфрід. — Таких метких я не зустрічав навіть серед найшаленіших гонщиків! У перший же день навчання він уже намагався на нашому старому, благенькому таксі перегнати одного мерседеса з компресором. Справжній бісівський виродок!

Юпп сяяв від щастя, дивлячись на Ленца очима палкого коханця.

— Думав, що зможу спіймати того задаваку на бубликах, пане Ленц! Хотів злапати його на закругленні, як це робить пан Кестер.

Я не міг утриматись від сміху:

— То ти добре починаєш, Юппе.

Готфрід з батьківською гордістю поглянув на свого учня:

— Ну, а тепер хапай чемодани і повезеш їх на вокзал.

— Сам? — Юпп мало не луснув від хвилювання: — Можна мені самому з'їздити на вокзал, пане Ленц?

Готфрід кивнув, і Юпп прожогом кинувся до вілли.

Здавши чемодани, ми заїхали за Пат і попрямували на вокзал. До поїзда ще лишалося чверть години. На пероні не було нікого. Лише самотньо стояло кілька бідонів з-під молока.

— Ну, вирушайте, — сказав я. — А то надто пізно потрапите додому.

Юпп, що сидів уже біля керма, ображено поглянув на мене.

— Тобі, я бачу, не до смаку такі зауваження? — звернувся до нього Ленц.

Юпп випрямився на сидінні.

— Пане Локамп, — сказав він з ноткою докору в голосі, — я зробив точні обчислення нашого маршруту. О восьмій годині ми спокійненько зупинимося в майстерні.

— Абсолютно вірно! — Ленц поплескав його по плечу. — Та ти, Юппе, побийся з ним об заклад. На пляшку зельтерської води.

— На зельтерську воду ні, — заперечив Юпп, — а на пачку сигарет я ладен ризикнути хоч зараз.

Він з викликом уп'явся в мене очима.

— А ти знаєш про те, що дороги тут досить погані? — запитав я.

— Все враховано, пане Локамп!

— І про круті повороти теж подумав?

— Повороти для мене ніщо. У мене немає нервів.

— Гаразд, Юппе, — сказав я якомога серйозніше. — Тоді я приймаю виклик. Але пан Ленц у дорозі не повинен сідати за кермо.

Юпп приклав руку до серця:

— Даю чесне слово!

— Гаразд. Але скажи-но, що то ти так міцно затиснув у руці?

— Це мій секундомір. Буду в дорозі засікать час. Адже мені хочеться подивитись, на що спроможний цей візок.

Ленц лукаво посміхнувся.

— Е, друзі мої, Юпп озброївся прекрасно. Гадаю, що наш чесний, старий ситроен уже дрижить перед ним усіма своїми поршнями.

Юпп не помітив іронії. Він схвильовано поправляв свій кашкет.

— Ну, то як, пане Ленц, вирушаємо? Заклад є заклад!

— Звичайно, малий компресоре! До побачення, Пат! Бувай, Роббі. — Готфрід сів у машину. — Так, Юппе, а покажи-но дамі, як стартує джентльмен і майбутній чемпіон світу!

Юпп насунув захисні окуляри на очі, помахав рукою, як старий, і впевнено повів машину на першій швидкості по бруківці до шосе.

Ми з Пат якийсь час іще посиділи на лаві перед вокзалом. Гарячі яскраві сонячні промені щедро падали на дерев'яну стіну, що відгороджувала перон. Пахло смолою і сіллю. Пат відхилила голову назад і заплющила очі.

Вона сиділа мовчки, обличчям до сонця.

— Ти стомилася? — запитав я.

Вона похитала головою:

— Ні, Роббі.

— А от і наш поїзд, — сказав я.

Важкою ходою підійшов паровоз-чорний, маленький, він губився на фоні безмежних, мерехтливих просторів. Ми зайшли у вагон. Людей у поїзді було мало. Він засопів і рушив далі. Густий чорний хвіст диму від паровоза повис у повітрі. Мимо нас повільно пливли змінні ландшафти: село з сірими стріхами, луки з коровами і кіньми, ліс, а потім — у заглибині за дюнами — мирний, ніби заспаний, будиночок пані Мюллер.

Пат стояла поряд зі мною біля вікна і вдивлялася в простір. Колія проходила звивиною в бік нашої дачі, і можна було розгледіти навіть вікна наших кімнат. Вони були відчинені, і в них біліли виставлені на сонце матраци.

— Он там пані Мюллер, — сказала Пат, — Так, мабуть, вона.

Пані Мюллер стояла біля дверей вілли і махала рукою. Пат вийняла хусточку і простягнула руку за вікно: хусточка тріпотіла на вітрі.

— Так вона не побачить, — сказав я, — надто мала вона у тебе.

Пат взяла мою хусточку й почала махати нею. Пані Мюллер бурхливо замахала у відповідь.

Поїзд поволі виходив у чисте поле. Будиночок зник, дюни лишились позаду. За темною смугою лісу ще час від часу поблискувало море. Воно блимало, як втомлене око на чатах. Потім підійшла ніжна золотава зелень полів, і море колосків, що похитувались під лагідним вітром, розляглося до самого обрію.

Пат віддала мені хусточку і сіла в куток. Я зачинив вікно. "Ну, з цим покінчено, — подумав я. — Слава богу, минуло!" Це було ніби якийсь сон. Страшний, проклятий сон!

Біля шести годин ми приїхали до міста. Я взяв таксі й навантажив наші чемодани. Потім ми поїхали до Пат на квартиру.

— Ти піднімешся зі мною нагору? — спитала вона.

— Звичайно.

Я провів її наверх, потім спустився вниз, щоб разом з шофером перенести чемодани. Коли я повернувся. Пат ще стояла в передпокої і розмовляла з підполковником фон-Гаке та його дружиною.

Ми зайшли до її кімнати. Надворі був ранній світлий вечір. На столі стояла скляна ваза з блідорожевими трояндами. Пат підійшла до вікна й виглянула на вулицю. Потім обернулася до мене.

— Скільки часу ми, власне, не були тут, Роббі?

— Рівно вісімнадцять днів.

— Вісімнадцять днів... А мені здається, ніби значно довше.

— Мені також. Але це так буває завжди, коли залишаєш домівку.

Вона похитала головою.

— Думаю, що не завжди...

Пат відчинила двері на балкон і вийшла. На балконі стояв, притулений до стіни, складений білий шезлонг. Вона присунула його до себе і хвилину мовчки дивилась на нього.

Коли Пат знову ввійшла до кімнати, її обличчя змінилося, очі потемнішали.

— Поглянь на троянди, — сказав я. — Це від Кестера. Тут ось навіть його візитна картка.

Вона взяла картку, потім знову поклала її на стіл. Поглянула на троянди, але мені було ясно, що вона ледве помітила їх. її думки були ще біля шезлонга. Сподівалась було, що втекла від нього, а тепер він, певно, знову ставав часткою її життя.

Я дав їй спокійно подумати, не сказав нічого. Відвертати її від думок не було ніякого сенсу, їй треба було справитися з ними, і краще, щоб це відбулося в моїй присутності. Ті думи можна було, щонайбільше, відігнати моїми словами на якийсь час, та вони колись знову прийдуть, і тоді, можливо, їй буде ще тяжче.

Пат якийсь час постояла, спершися руками на стіл, з похилою головою. Потім випрямилась і глянула на мене. Я мовчав. Вона поволі обійшла круг столу і поклала свої руки мені на плечі.

— Ти в мене герой, — сказав я.

Вона прихилилась до мене. Я міцно обняв її.

— А тепер займемось ділом, так?

Вона кивнула. Потім рукою відкинула назад своє волосся.

— Це на мене найшло на хвилинку, Роббі.

— Розумію.

В двері постукали. Ввійшла служниця і вкотила чайний столик.

— О, якраз вчасно, — сказала Пат.

— Хочеш чаю? — спитав я.

— Ні, кави — доброї, міцної кави.

Я пробув у неї ще з півгодини. Потім на неї найшла втома. Це було видно по її очах.

— Тобі треба відпочити, — запропонував я.

— А ти?

— Я піду додому і теж трохи посплю. А через дві години зайду за тобою і підемо вечеряти.

— Ти стомився? — спитала вона з відтінком сумніву в голосі.

— Та трохи є. В поїзді було душно. Крім того, мені потім ще треба заглянути до майстерні.

Вона більше нічого не питала. Була дуже стомлена, ослабла. Я поклав її в постіль і вкрив ковдрою. Вона миттю заснула. Поставивши біля неї троянди, я поклав поряд картку Кестера, щоб вона, проснувшись, мала про що думати, і вийшов.

По дорозі додому я зупинився біля телефону-автомата. Вирішив у ту мить подзвонити Жафе. З дому дзвонити було незручно, — там весь пансіон міг слухати мене.

Я зняв трубку і назвав номер клініки. Невдовзі Жафе підійшов до апарата.

— Це говорить Локамп, — почав я; відкашлюючись. — Сьогодні ми повернулись додому. Уже з годину, як ми тут.

— Ви їхали машиною? — спитав Жафе.

— Ні, поїздом.

— Ага, ну і як справи?

— Нічого, — відповів я.

Він подумав якусь мить.

— Завтра я огляну фройляйн Гольман. Годин в одинадцять ранку. Може, ви попередите її про це?

— Ні, — сказав я, — мені б не хотілося, щоб вона знала про нашу з вами розмову. Вона, напевно, сама вам подзвонить завтра. Може, краще, якби ви самі сказали їй.

— Добре. Так і зробимо. Я скажу їй сам.

Я машинально відсунув набік товсту, заяложену телефонну книгу, що лежала на маленькому дерев'яному пульті. Над ним на стіні були надряпані олівцем номери чиїхось телефонів.

— Можна мені потім у другій половині дня завтра зайти до вас? — запитав я.

Жафе не відповів.

— Мені б дуже хотілося знати про її стан, — додав я.

— Завтра я вам про це ще не можу сказати, — відповів Жафе. — Для цього мені треба принаймні протягом тижня спостерігати її. Але тоді, звичайно, проінформую вас.

— Дякую.

Я все ще стояв, втупившись в пульт. Там хтось намалював товстулю в солом'яному капелюшку і підписав:

"Елло, ти бабега!"

— Може, їй ще потрібне щось особливе? — нарешті запитав я.

— Про це я зможу сказати завтра, коли огляну її. Але гадаю, що з хорошим доглядом її можна поправити дома.

— Не знаю. Я чув, що її сусіди наступного тижня мають виїхати кудись. Тоді вона лишиться сама, лише з служницею.

— Ах, от воно що... Ну, то я завтра і про це поговорю з нею.

Я знову пересунув телефонну книгу так, що вона закрила малюнок на пульті.

— Ви гадаєте, що вона... що такий приступ може повторитися?

Жафе на секунду завагався.

— Звичайно, це можливо, — сказав він потім, — але рецидив зовсім не обов'язковий. Точніше можу вам про це сказати лише після того, як грунтовно ознайомлюся з її станом. Я тоді подзвоню вам.

— Добре, дякую.

Я повісив трубку. Вийшов з будки, в нерішучості постояв на курній вулиці. Зробилося душно. Потім я побрів додому.

В дверях я наштовхнувся на пані Залевську. Вона вилетіла з кімнати пані Бендер, немов ядро з гармати. Побачивши мене, раптом зупинилась.

— Що — вже повернулися?

— Як бачите. Що-небудь сталося за цей час?

— Для вас — нічого. Пошти теж не було. Але пані Бендер вибралася.

— Он як! Чого ж це вона?

Пані Залевська взялася в боки.

— Тому, що всюди багато негідників.