Три товариші - Сторінка 41

Вона поселилася в християнський приют. З своєю кішкою і всім своїм копійчаним добром.

Вона розповіла, що дитячий притулок, у якому пані Бендер няньчила немовлят, за цей час збанкрутував. Його управитель, пастор, затіяв невдалу спекуляцію на біржі. Пані Бендер звільнили, причому вона ще втратила зарплату за два місяці.

— Знайшла вона вже собі іншу роботу? — машинально спитав я.

Пані Залевська лише красномовно глянула на мене.

— Ну та, звичайно, ні, — пробурмотів я.

— Я сказала їй, що вона спокійно може лишитись тут. З платнею можна й почекати. Але вона не схотіла.

— Бідні люди здебільшого всі чесні, — сказав я. — Ну, а хто ж тепер поселяється сюди?

— Гассе. Ця кімната дешевша за ту, що Гассе займали досі.

— А як з кімнатою Гассе?

Пані Залевська здвигнула плечима:

— Там видно буде. Я не дуже розраховую на те, щоб прийшов хто-небудь новий.

— Коли вона звільняється?

— Завтра. Гассе вже перебираються.

— А скільки, власне, коштує та кімната? — спитав я.

Мені раптом прийшла в голову нова думка.

— Сімдесят марок.

— Надто дорого, — сказав я тепер уже цілком свідомо.

— З кавою вранці і двома бутербродами з маслом?

— Тим більше. Ранкову каву вашої Фріди відрахуйте. П'ятдесят марок-і ні пфеніга більше.

— А ви хіба збираєтеся зняти кімнату? — спитала пані Залевська.

— Можливо.

Я зайшов до себе й, роздумуючи, почав оглядати двері, що сполучали кімнату Гассе з моєю. Пат у пансіоні Залевської! Ні, це навіть важко уявити собі! І все ж я через якийсь час вийшов у коридор і постукав у сусідні двері.

Пані Гассе була вдома. Вона сиділа в капелюшку посередині уже напівпорожньої кімнати перед дзеркалом і пудрилась.

Я привітався, одночасно оглядаючи кімнату. Вона виявилася більшою, ніж я думав. Це видно було лише тепер, коли частину меблів уже винесли. Шпалери були однотонні, світлі і ще нові, двері і вікна свіжопофарбовані, чудовий, досить великий балкон.

— Ви, мабуть, уже чули, яку він пакость зробив для мене?! — сказала пані Гассе. — Я маю вселитися в кімнату тієї баби! Така ганьба!

— Ганьба? — здивувався я.

— Авжеж ганьба! — вибухнула вона. — Ви ж знаєте, що ми терпіти не могли одна одну, а тепер Гассе змушує мене перейти в її кімнату — без балкона і з одним лише вікном. Лише тому, що та дешевша! Ви тільки уявіть собі, як вона зловтішається там, у своїй богадільні!

— Я не думаю, щоб вона зловтішалась.

— Ого, ще й як тріумфує та мнима годувальниця немовлят. З тихої води бісівські вуха стирчать! А до того ж іще там рядом ота кокотка Ерна Беніг! І той котячий сморід!

Я, спантеличений, вирячив очі. "З тихої води бісівські вуха стирчать?" Дивно: справді нові й образні вирази людина вживає лише тоді, коли лається. Які вічно одноманітні вирази любові — і який багатогранний буває набір лайок!

— Але ж коти — досить охайні й приємні тварини, — зауважив я. — Я тільки-но був у тій кімнаті: там зовсім не пахне котами.

— Не пахне? — визвірилась на мене пані Гассе, поправляючи свій капелюшок. — Це вже кому як, залежно від того, який у кого нюх. Але я не збираюся втручатися в його справи. Хай сам перетягає меблі! Я піду собі погуляю! Принаймні хоч цього ніхто у мене не відніме в моєму собачому житті!

Вона встала, її пухке обличчя так здригалося від люті, що з нього сипалася пудра. Я звернув увагу, що у неї дуже щедро розмальовані губи і вся вона надто вже вичепурилась. Коли вона з шумом виходила з кімнати, від неї несло, ніби від парфюмерного магазина.

Я спантеличено дивився їй услід. Потім ще раз уважно оглянув кімнату, розмірковуючи, як тут можна розставити меблі Пат. Проте раптом відкинув ці думки. Щоб Пат була тут, завжди тут, поряд зі мною — неможливо уявити! Та коли б вона була здорова, мені б таке і на думку не спало. А так... я відчинив двері на балкон і почав кроками вимірювати його. Потім рішуче хитнув головою і повернувся до своєї кімнати.

Пат іще спала, коли я ввійшов до неї. Я тихенько сів у крісло біля її ліжка, але вона одразу прокинулась.

— Жаль, я розбудив тебе, — сказав я.

— Ти весь час був тут? — спитала вона.

— Ні, тільки-но прийшов.

Вона потяглася і поклала голову мені на руку.

— Це добре. Я не люблю, коли хтось дивиться на мене сонну.

— Мені це зрозуміло, бо я цього теж не люблю. Та й не збирався дивитись на тебе — лише не хотів будити тебе. Може, ти ще трошечки поспиш?

— Ні, я добре виспалася. Зараз устану.

Поки вона одягалась, я вийшов у сусідню кімнату. Надворі смеркалось. З чийогось відчиненого вікна на протилежному боці вулиці грамофон квакав якийсь марш. Біля нього вовтузився якийсь лисий чолов'яга у підтяжках. Він ходив сюди й туди по кімнаті і під музику робив вільні вправи, його лисина мелькала в напівтемряві, як місяць між хмарами. Я байдуже спостерігав за ним. На душі в мене було сумно і терпко.

Ввійшла Пат. Вона була, як вранішня квітка, свіжа — і ніякого сліду від попередньої втоми.

— У тебе чудовий вигляд, Пат, — сказав я, приємно вражений.

— Я й почуваю себе добре, Роббі. Так, ніби спала цілу ніч. Такі зміни в мене відбуваються дуже швидко.

— І правда: іноді так швидко, що ледве встигаєш за тобою.

Вона притулилася до мого плеча і заглянула мені в очі:

— Надто швидко, Роббі?

— Ні, просто — у мене зміни відбуваються надто повільно. Я часто буваю трохи повільний, Пат.

Вона посміхнулась:

— Повільно, значить — міцно. А міцно — добре.

— Я тримаюсь так міцно, як пробка на воді, — сказав я.

Вона похитала головою:

— Ти міцніший, ніж це тобі здається. Ти взагалі зовсім не такий, як сам про себе думаєш. Я дуже мало бачила людей, які б так помилялися щодо себе, як ти.

Я випустив її з своїх обіймів.

— Так, коханий, — сказала вона, киваючи головою, — це дійсно так. Ну, а тепер ходімо десь повечеряємо.

— Куди б же нам піти? — запитав я.

— До Альфонса. Я повинна все це побачити ще раз. У мене таке відчуття, ніби я цілу вічність не була тут.

— Добре! — погодився я. — Але чи є в тебе справжній апетит для такого ресторану? Неголодному до Альфонса ходити, не можна. Такого він виставить за двері.

Вона засміялась:

— Я почуваю навіть жахливий голод.

— Тоді — гайда! — Мене раптом охопила незвичайна радість.

Наша поява в Альфонса перетворилася на тріумф. Привітавши нас, він у ту ж мить зник і повернувся з білосніжним комірцем і краваткою в зелену крапинку. Цього б він не зробив і для німецького кайзера. Навіть сам трохи зніяковів від такого нечуваного прояву декадансу.

— Ну, Альфонсе, що у нас є добренького? —запитала Пат, обіпершися обома руками на стіл.

Альфонс підморгнув, склав губи бантиком і, примруживши очі, відповів:

— Вам повезло. Сьогодні у нас є раки!

Він відступив на крок, щоб краще бачити, яке враження справили його слова. І таки влучив у ціль!

— До цього — бокальчик молодого мозельського винця, — майже прошепотів він в екстазі і відступив ще крок назад.

Альфонс був нагороджений бурхливими оплесками і, на наше здивування, одночасно також від дверей. Там у цю мить саме з'явилась осяяна посмішкою, з обпаленим на сонці носом і з непокірною білою чуприною... голова останнього романтика.

— Готфрід?! — вигукнув Альфонс. — Ти? Персонально? Друже, який мені день бог послав! Іди сюди, дай притиснути тебе до серця!

— Зараз ти побачиш дещо незвичайне, — сказав я Пат.

Друзі кинулись один одному в обійми. Альфонс так плескав, Ленца по спині, що гепало, ніби десь поблизу працювала кузня.

— Гансе, — гукнув він потім до кельнера, — давай сюди "Наполеона"!

Він повів Готфріда до стойки. Кельнер приніс велику, вкриту пилом пляшку. Альфонс наповнив два бокали.

— За твоє здоров'я, Готфріде, чортове смажене порося!

— За твоє здоров'я. Альфонсе, старий, добрий каторжанине!

Обидва одним махом спорожнили бокали.

— Першокласний напій! — оцінив Готфрід. — Коньяк для мадонн!

— Навіть соромно його отак одним залпом випивати, — підтвердив Альфонс.

— Але як же можна його довго смакувати, коли така радість. Давай по другій!

Він налив знову і підняв свій бокал:

— Ах ти ж клятий, віроломний помідоре!..

Ленц сміявся:

— Мій вірний, дорогий Альфонсе!

У Альфонса заблищали сльози на очах.

— Ще по одному, Готфріде, — сказав він зворушено.

— Завжди готовий! — Ленц підставив свій бокал. — Від коньяку я відмовляюся лише тоді, коли не можу відірвати голови від підлоги.

— Здорово сказано! — Альфонс налив третій бокал.

Переводячи дух, Ленц підійшов до нашого столу й вийняв годинник:

— Без десяти вісім прибули на ситроені в майстерню. Що ви на це скажете?

— Рекорд, — відповіла Пат. — Хай живе Юпп! Я ще й від себе пожертвую йому пачку сигарет.

— А ти одержиш додаткову порцію раків! — заявив Альфонс, ідучи по п'ятах за Готфрідом. Потім він роздав нам щось подібне до скатерок. — Скидайте свої піджаки і обв'язуйтесь ось цим! Адже дама дозволяє таку вільність чи ні?

— Я вважаю, що це навіть необхідно, — підтвердила Пат.

Альфонс радо вклонився їй.

— Я знав, що ви розсудлива жінка. Раки треба їсти спокійно, не боячись посадити пляму. — Він підморгнув. — А ви самі дістанете дещо елегантніше.

Кельнер Ганс приніс сніжнобілий кухарський кітель. Альфонс розгорнув його й допоміг Пат одягти.

— А вам він до лиця, — сказав Альфонс любуючись.

— Здорово, здорово! — вдячно відповіла Пат сміючись.

— Мені приємно, що ви це запам'ятали, — доброзичливо сказав Альфонс. — Аж на серці тепліше стало.

— Альфонсе! — Готфрід зав'язав на потилиці скатерку так, що її кінці стирчали довгими ріжками. — Поки що все це тут нагадує голярню, не більше.

— Зараз усе зміниться. Але спершу трохи мистецтва.

Альфонс підійшов до грамофона, і в ту ж мить загримів хор пілігримів з опери "Тангейзер". Ми мовчки слухали.

І тільки-но завмер останній звук, як двері з кухні розчинились, і кельнер Ганс з'явився з блюдом, завбільшки з дитячу ванну. Воно було наповнене раками, від яких стовпом здіймалася пара. Ганс, відсапуючись, поставив блюдо на стіл.

— Принеси і мені салфетку, — сказав Альфонс.

— Ти хочеш вечеряти разом з нами, голубчику?! — радо вигукнув Ленц. — Яка честь!

— Якщо дама нічого не матиме проти.

— Навпаки, Альфонсе! — Пат відсунула свій стілець набік, і Альфонс сів поруч.

— Це добре, що я буду сидіти біля вас, — сказав він трохи зніяковіло. — Бо я досить-таки вправний у приготуванні раків. А для дами ця робота нуднувата.

Він схопив із блюда рака і з незвичайною швидкістю розібрав його на частини.