Три товариші - Сторінка 38

Нехай вас не турбує, що я так їду.

— Але яка вам вигода від такої гонки! Виграєте якихось кілька хвилин...

— Ні, — відповів Кестер, даючи дорогу машині, навантаженій каменем, — нам ще їхати двісті сорок кіло метрів.

— Що-о?..

— Так. — Машина крутнула вбік і проскочила між пікапом і автобусом. — Я не хотів вам казати цього раніше.

— Це не має значення, — бурчав Жафе, — я не міряю своєї допомоги на кілометри. Завертайте на вокзал. Залізницею ми доїдемо скоріше.

— Ні. — Кестер уже досяг передмістя. Вітер зривав йому слова з уст. — Я вже довідався... Поїзд буде не скоро... — Він знову поглянув на Жафе, і лікар, мабуть, щось помітив на його обличчі.

— Ну, в добрий час, — пробурмотів він. — Ваша подруга?

Кестер похитав головою. Він більше нічого не відповів. Проїхавши смугу приміських дач і садів, він вибрався на автостраду. Машина тепер їхала на повній швидкості. Лікар скорчився за вузеньким вітровим склом. Кестер сунув йому свій шкіряний шолом. Сирена ревла безперервно. Ліс луною відгукувався їй. Кестер лише в селах знижував темп, якщо це було необхідно. За громовою луною неприглушених вихлопів квартали будинків збивалися докупи, наче куліси, машина шмигала поміж ними, виривала їх з темряви в бліду смугу світла фар і знову вгризалася далі своїм пучком світла в ніч.

Шини рипіли — сичали — вищали — свистіли... Тепер мотор працював на повну потужність. Кестер сидів, пригнувшись над рулем, усе його тіло перетворилося на величезне вухо, на фільтр, що проціджував увесь цей гуркіт і свист на окремі шуми, підстерігаючи кожен побічний звук, кожне підозріле шарудіння і шурхіт, в якому могла критися аварія і смерть.

На землю впала роса. На глинистій дорозі машина виляла, її заносило то в один бік, то в другий. Кестеру довелося зменшити швидкість. Зате він потім ще різкіше брав закруглення і повороти. Він уже не думав, як їхати, він вів машину інстинктивно. Фари освітлювали закруглення лише наполовину. В той момент, коли машина повертала, на дорозі було чорно, нічого не видно. Кестер ввімкнув рухомий прожектор; але його промінь був надто вузький. Лікар сидів мовчки. Раптом повітря перед фарами замигтіло, набрало кольору блідого срібла, туманної завіси. Це був єдиний момент, коли Жафе почув, що Кестер вилаявся. Через хвилину вони вже їхали в густому тумані.

Кестер притушив фари. Вони пливли, ніби у ваті, повз них шмигляли тіні, дерева, невиразні контури в молочному морі, вже не було ніякої дороги, вони їхали орієнтовно, навмання, і тіні то виростали, то зникали в гуркоті мотора.

Коли хвилин через десять вони вибралися з туману, обличчя Кестера наче постаріло. Він поглянув на Жафе і щось пробурмотів собі під ніс. Потім дав повний газ і, пригнувшись, холоднокровний і знову зібраний, помчав далі...

В кімнаті стояла в'язка, ніби олов'яна, теплота.

— Ще не припинилась?.. — запитав я.

— Ні —відповів лікар.

Пат глянула на мене. Я всміхнувся до неї. Але вийшла якась гримаса.

— Ще півгодини, — сказав я.

Лікар звів очі:

— Ще півтори години, якщо не дві. Он дощ іде.

В садку мелодійно шуміли краплі дощу, падаючи на листя дерев і в кущі. Осліпленими очима я виглянув надвір. Чи ж давно це було, коли ми встали вночі і сиділи між левкоями та жовтофіолем і Пат наспівувала дитячих пісеньок? Чи ж давно це було, коли садова доріжка біліла в місячному сяйві і Пат, мов гнучка сарна, бігала поміж кущів?..

Я в сотий раз підходив до дверей. Це було безглуздо, я це знав; але ж це скорочувало час чекання. В повітрі висів туман. Я проклинав погоду; я знав, що це означало для Кестера. Якась пташка скрикнула в імлі.

— Заткни пельку! — буркнув я. Мені спали на думку різні байки про птаха, що віщує смерть. — Дурниці, — сказав я вголос, і все ж мороз пробіг у мене по шкірі.

Десь гудів жук... але він не наближався... не наближався. Дзижчав тихо, рівномірно; ось він затих... тепер знову чутно... ось іще раз... раптом я весь затремтів — це не жук, це десь далеко гула машина, що на великій швидкості брала поворот. Я стояв, мов одерев'янілий, затаївши віддих, щоб краще чути: знов... знов... тихе, високе дзижчання, мов сердита оса. Тепер голосніше... я чітко розрізняв звук компресора! І тут розірвався до краю натягнутий обрій, провалив нескінченні хисткі далі, поховавши під собою ніч, страх і жахливий морок... Я кинувся до кімнати і, схопившись за одвірок, сказав:

— Вони їдуть! Докторе, Пат, вони їдуть. Я вже чую їх!

Лікар і так увесь вечір вважав мене до певної міри божевільним. Він підвівся і теж прислухався.

— Це, очевидно, якась інша машина, — зрештою вирішив він.

— Ні, я знаю цей мотор.

Він роздратовано поглянув на мене. Видно, вважав себе за знавця автомобілів. З Пат він поводився терпеливо й обережно, як мати; але тільки-но я починав говорити про авта, він метав іскри крізь окуляри і давав зрозуміти, що він це знає краще.

— Неможливо, — кинув він і знову пішов до кімнати.

Я лишився надворі. Я тремтів від хвилювання.

— "Карл"! "Карл"! — повторяв я. Тепер чергувалися приглушений гуркіт і завивання — певно, машина була в селі, з божевільною швидкістю мчала між будинками. Завивання стало тихішим; вона була за лісом... аж ось гуркіт знову почав наростати, шалено, бурхливо, радісно, яскрава смуга прорізала туман... Сліпучі фари, розкоти грому... Розгублений лікар стояв біля мене. В ту ж мить нас осліпило близьке світло прожекторів, і машина, заскреготавши, рвучко зупинилась перед садовими ворітьми. Я кинувся до неї. Професор уже виходив з машини. Він, не дивлячись на мене, попрямував до лікаря. За ним ішов Кестер.

— Ну, як вона? — спитав він.

— Кровотеча...

— Це буває, — сказав він, — тобі ще нема чого боятись.

Я мовчки поглянув на нього.

— У тебе є сигарета? — спитав він.

Я подав йому одну.

— Добре, що ти приїхав, Отто...

Він курив, глибоко затягуючись.

— Вирішив, що так буде краще.

— Ти дуже швидко їхав.

— Та нічого. Тільки трохи туман заважав.

Ми сиділи на лаві поруч і чекали.

— Ти гадаєш, вона житиме? — спитав я.

— Звичайно. Кровотеча— це ще не страшно.

— Вона мені ніколи нічого не говорила про це.

Кестер хитнув головою.

— Вона повинна вижити, Отто, — промовив я.

Він не підвів голови.

— Дай мені ще сигарету, — сказав він, — я забув захопити свої.

— Вона повинна вижити, — знову сказав я, — інакше все піде шкереберть...

Вийшов професор. Я встав.

— Проклятий буду, якщо колись знову поїду з вами, — сказав він до Кестера.

— Вибачте мені, — відповів Кестер, — це дружина мого друга.

— Ага... — промовив Жафе, поглянувши на мене.

— Вона житиме? — спитав я.

Він пильно поглянув на мене. Я відвів погляд убік.

— Ви гадаєте, я б стояв оце стільки біля вас, якби було інакше? — відповів він.

Я зціпив зуби і стиснув руки в один кулак. Я плакав.

— Пробачте, — сказав крізь сльози, — все сталося надто швидко.

— Подібні речі завжди починаються несподівано, — відказав Жафе і посміхнувся.

— Прости мене, Отто, — сказав я, — що я так розкис..

Він повернув мене за плечі й підштовхнув до дверей:

— Зайди-но туди. Якщо професор дозволяє.

— Я вже справився з собою, — сказав я. — Можна мені туди?

— Можна, але не говоріть нічого, — відповів Жафе, — і всього лише на хвилину, їй не можна хвилюватися.

Я не бачив нічого, крім розпливчатого відблиску світла в сльозах. Мої повіки тремтіли. Світло коливалося, сліпило. Я не наважувався витерти очі, щоб Пат не подумала, ніби вона в небезпечному стані і тому я плачу. Я лише спробував посміхнутися через поріг.

Потім швидко повернувся і пішов геть.

— Ви правильно зробили, що приїхали? — запитав Кестер.

— Так, — відповів Жафе, — це краще.

— Завтра вранці я можу вас знову взяти з собою.

— Краще вже ні, — сказав Жафе.

— Я буду їхати благорозумно.

— Ні, я хочу лишитися ще на день, щоб простежити за видужуванням. Ваше ліжко вільне? — запитав він мене.

Я хитнув головою.

— Добре, то я спатиму тут. Ви можете влаштуватися десь у селі?

— Так. Дістати вам зубну щітку й піжаму ?

— Не треба. У мене все є. Я завжди готовий до таких несподіванок. Хоча, щоправда, не до подібних гонок.

— Вибачте мені, — сказав Кестер, — можу собі уявити, як ви розсердились на мене.

— Зовсім ні, — заперечив Жафе.

— Тоді каюсь, що не сказав вам одразу всю правду.

Жафе засміявся:

— Ви поганої думки про лікарів. Ну, а тепер ідіть собі спокійно. Я лишусь тут.

Я швиденько захопив деякі речі для себе і для Кестера. Ми пішли в село.

— Ти стомився? — спитав я.

— Ні, — відповів він, — давай ще десь посидимо.

Через годину я знову затривожився.

— Якщо він лишається тут, то, певно, небезпека не минула, Отто, — сказав я. — Чого б йому інакше лишатись...

— Думаю, що він лишається на всяк випадок, — відповів Кестер. — Він дуже любить Пат. Про це він сказав мені, коли ми під'їжджали сюди. Він ще її матір лікував...

— Хіба вона теж?..

— Не знаю, — поспішив з відповіддю Кестер, — могло ж бути і щось інше. Ну що, підемо спати?

— Іди, спи спокійно, Отто. А я хочу ще раз... хоч здалеку.

— Гаразд. Я піду з тобою.

— Знаєш, Отто, я люблю спати надворі, коли погода тепла. Ти не турбуйся. Останніми днями я частенько так спав.

— Але ж сиро надворі.

— Нічого. Я підніму на "Карлі" тент і залізу всередину.

— Добре. Я теж з задоволенням посплю надворі.

Я зрозумів, що він мене одного не відпустить. Ми взяли ковдри і подушки й пішли назад до "Карла". Відстебнули ремінці і відхилили назад передні сидіння. Так можна було лягти досить вільно.

— Краще, ніж іноді на фронті, — констатував Кестер.

Світла пляма од вікна виднілася крізь туман. Кілька разів я побачив тінь Жафе перед вікном. Ми викурили цілу пачку сигарет. Потім світло погасло, горіла лише маленька настільна нічна лампочка.

— Слава богу, — сказав я.

По тенту порощив дощик. Віяв слабий вітерець. Стало трохи холоднувато.

— Можеш укритись і моєю ковдрою, Отто, — запропонував я.

— Ні, не треба, мені й так тепло.

— Хороший мужик, цей Жафе, правда?

— Хороший, нічого не скажеш. Мабуть, дуже тямущий.

— Напевно.

Я прокинувся від неспокійного півсну. Надворі сіріло й було досить холодно. Кестер уже не спав.

— Ти не спав, Отто?

— Ні, спав.

Я виліз з машини і стежкою пробрався через сад під вікно. Нічна лампочка ще горіла. Пат лежала в постелі з заплющеними очима. У мене промайнула страшна думка, що вона, може, вже мертва.