Українська Дивізія "Галичина" - Сторінка 31

О 2.00 годині командир зголошує, що ворога вибито і весь відтинок знову в наших руках. Наші втрати: один убитий, четверо поранених; ворожі втрати знайдені у шанцях: троє вбитих і троє полонених, з них два поранені. Виконавши своє завдання, курінь знову повертається в дивізійну резерву. Полк перебирає свій відтинок. Дивізія повідомляє про наслідки дій корпус і сусідні дивізії. Поранених полонених перев'язано і передано до начальника І(c) на допит. Начальник відділу І(b) поповнює вистріляну амуніцію. В оперативному відділі штабу знову настав спокій. Година 2.45.

Бій цієї ночі закінчений. Можна лягати на короткий нічний відпочинок. Цей наступ для Дивізії — нічого нового. Можливо, що через два дні ворог знову почне завзяті бої за цей замок. Але, як цієї ночі, під час якої українські вояки хоробро й завзято билися, вони справляться з своїми завданнями і в майбутньому. Останній успішний протинаступ підбадьорив і дав воякам певність у їх силах.

Кінець боїв

Наприкінці квітня 1945 року до Дивізії прибув генерал Павло Шандрук, голова Українського Національного Комітету і головнокомандувач усіма українськими з'єднаннями. З ним прибули д-р Вехтер, полковник Бізанц та д-р Арльт (Fritz Rudolf Arlt). Генерал Шандрук привіз тризубці, що їх відтоді українські вояки носили на шапках. Його всюди щиро вітали. Генерал Шандрук — це колишній старшина царської російської армії. Пізніше він був в Українській Армії, а поміж двома світовими війнами служив як контрактовий старшина в польській армії, в якій закінчив академію генерального штабу.

Генерал Шандрук цікавився всіма справами Дивізії і просив командира і начальника штабу докладно йому про все звітувати. Він був зразком коректного старшини, а при тому відзначався сердечністю. Він відвідав всі фронтові частини, які його спонтанно вітали. Відвідини генерала були дуже на часі, бо ворог саме пожвавив пропаґанду за перехід українців на большевицький бік. Генерал звертався до сумління і чести українських вояків, і, вказуючи на складену присягу, [36] закликав їх саме тепер виконувати вояцькі обов'язки. Присутність генерала, до того в українській уніформі, робила велике враження на українців Дивізії і піднесла вояцтво на дусі.

Вехтер незабаром залишив Дивізію, а генерал Шандрук за кілька днів також від'їхав до вишкільно-запасного полку, де створив свою квартиру. Це був дуже добрий задум генерала Шандрука, бо його постійне перебування у безпосередній близькості генерала Фрайтаґа не принесло б йому задоволення. Взагалі, під кінець взаємини між генералом Шандруком та командиром Дивізії не були надто добрі, що не було дивне, якщо взяти до уваги їхні різні характери.

Тим часом на фронті не завважувалося жадних помітних подій. Поза діями розвідувальних та штурмових груп і пожвавленим ворожим артилерійським вогнем, дні на фронті проходили спокійно. В дію ані німці, ані большевики не вводили своїх танків чи літаків. Головною турботою командування Дивізії було найближче майбутнє — повний розвал Німеччини. Перед командуванням постало велике питання, як саме німці й українці могли б уникнути захоплення в полон Червоною Армією. В усіх частинах проведено "чистку" всього зайвого матеріялу, щоб таким чином зробити Дивізію якнайрухливішою і здібною до гірських маршів під час загального відступу. Ці заходи велися на наказ вищого командування. З цього можна було зробити висновок, що вищі урядові чинники збиралися продовжувати боротьбу в Альпах, згідно з плянами найвищого управління райху. При такому відступі можна з собою забрати тільки найпотрібніше спорядження для ведення боїв, але й воно мусіло бути придатне до перевозу навіть на найтяжчих і найстрімкіших гірських перевалах, щоб часом ним не забльокувати вузьких гірських шляхів. Це означало, що легкі гармати мусіли мати 10-кінний, а важкі гармати — 12-кінний запряги. Усе інше спорядження мало бути звезене на один парк і звідти, наскільки буде можливе, залізницею відтранспортоване до запасного полку. Уся робота проходила у великому поспіху, і незабаром парк з спорядженням розрісся до велетенських розмірів. Дивізія вже перед тим звільнялася поступово від непотрібних речей, але ще тоді виявилося дуже багато такого, що було тільки зайвим тягарем для неї.

2 або 3 травня 1945 року скликано усіх начальників, вищих адьютантів та начальників штабів вищих командувань до армії на нараду. Нарадою проводив головнокомандуючий генерал танкових військ Бальк. Він вірив у сприятливий розвиток дальших подій і просив сповістити про це вояків. Потім подав вказівки щодо ведення бойових дій, при чому доручив посилити активність розвідувальних груп, що мали б іти рейдами у глибокий тил ворога, довший час перебувати поза його лініями, вести розвідку і нищити військові об'єкти. У таких діях чималу участь мали б брати українці, особливо їх найхоробріші старшини. Далі головнокомандувач твердив, що постачання бойовими припасами забезпечене на майбутнє та що в складах поблизу фронту ще досить пального та амуніції, потрібних на відбиття ворожого наступу. Крім цього, армія вжила заходів для перебрання у своєму районі важливих складів амуніції. Присутнім було важко повірити в таку оцінку ситуації і тому вони сприйняли її скептично. А проте старшини роз'їхалися до своїх частин з деякою надією на краще, хоч не вірили в те, що говорив генерал Бальк, а бачили недалекий кінець війни у повному розвалі Німеччини.

Тим часом праворуч від Дивізії відбулося нове перегрупування, в наслідок якого правим сусідом Української Дивізії стала 16-та СС-дивізія танкових ґренадирів "Райхсфюрер СС" (16. SS-Panzergrenadier-Division "Reichsfьhrer SS").

У той час із заходу й північного заходу на територію Австрії вступили війська західніх альянтів. За згодою командира Дивізії сотник Макарушка виїхав в район Фелькермаркт (Vцlkermarkt) — Кляґенфурт (Klagenfurt), щоб увійти в контакт з західніми альянтами і зголосити їм про існування Української Дивізії. 5 або 6 травня 1945 року Макарушка зустрівся з однією англійською частиною, командир якої прийняв його коректно й ввічливо. Макарушка просив командира призначити район Фелькермаркту на збірний пункт для Дивізії. Таке прохання англійський командир схвалив, бо в тому районі вже стояли запасний полк і деякі інші підрозділи Дивізії. Але ці околиці ще не були зайняті англійськими військами, які щойно осягнули Кляґенфурт. Саме місто англійці ще не зайняли, правдоподібно тому, що в місті урядували станиці партизанів Тіто, з якими передові відділи англійців тільки що вступили у зв'язок. На заввагу Макарушки, що партизани Тіто не терпітимуть Дивізію в районі Фелькермаркту, якщо альянти туди не увійдуть, англійський командир сказав, щоб українці держали Фелькермаркт аж до часу приходу альянтів. А на заввагу, що Тіто все ж таки союзник альянтів, він тільки повторив своє доручення. З таким розпорядженням Макарушка поїхав до Фелькермаркту, де незабаром отримав виклик по телефону від управління партизанів Тіто. Макарушка заявив партизанам, що англійці наказали Українській Дивізії збиратися в районі Фелькермаркту, на що отримав відповідь, що це неможливе, бо Фелькермаркт лежить у сфері впливів Юґославії, а не Англії. Після довших переговорів, Макарушка рішився під тиском партизанів Тіто видати наступного ранку наказ на відмарш у північному напрямі. Під час маршу вишкільно-запасний полк попав у важкі бої з партизанами й розпорошився на малі відділи. Тому що Макарушка вже не мав зв'язку з Дивізією, але знав про її наміри, він відрядив на розгалуження шляхів при Твімберґу вартового, який мав спрямувати маршуючі частини Дивізії на північ у напрямі Радштедських Таврів.

Про перехід у Північну Італію через Тольмеццо до західніх альянтів, згідно з пляном Вехтера, годі було думати. По-перше, англійські частини вже вступили в район Фелькермаркт — Кляґенфурт, по-друге, партизани Тіто й інші большевицькі загони вже так зросли в силі, що перехід через Тольмеццо був неможливий, по-третє, передчасний відхід Української Дивізії з фронту був також неможливий без найбільшої загрози для всього фронту.

6 травня 1945 року відбулося обговорення начальників штабів усіх дивізій у командному пункті IV-го СС-танкового корпусу. Обговоренням керував сам командуючий генерал. Він сказав, що Німеччина стоїть перед неминучою капітуляцією. Треба подумати про заходи, що мали б зберегти німецькі та чужонаціональні частини перед захопленням Червоною Армією. Весь фронт мав, починаючи від 7 травня 1945 року, відірватися від большевиків і, залишивши все спорядження, відійти на територію, окуповану англійцями чи американцями. 7 травня будуть відтягнені тільки наперед висунені дуги фронту IV-го СС-танкового корпусу. Відступ Української Дивізії почнеться на 24 годин пізніше, тобто 8 травня, тоді, коли всі частини корпусу при відступі осягнуть однакову лінію. Пізніше обговорено технічні подробиці відступу.

По полудні 6 травня 1945 року запрошено всіх дивізійних командирів і командуючих генералів на нараду з головнокомандувачем 6-ої армії Бальком. Генерал Бальк повідомив їх, що Німеччина стоїть перед беззастережною капітуляцією і що весь Східній фронт має швидким маршем податися на захід, щоб насамперед не допустити до захоплення військ Червоною Армією у полон. На пропозицію самої Дивізії їй призначено Фелькермаркт на збірний пункт.

Для всіх частин IV-го корпусу, як також для правого сусіда Дивізії, 1-го кавалерійського корпусу, відступ утруднений через малу кількість мостів на річці Мур, яка пливе відразу за фронтовою лінією. А для Дивізії становище ще настільки гірше, що вона, як піхотна дивізія, може відступати значно повільніше, ніж її обидва сусіди — моторизовані й швидкорухливі. А особливо повинно залежати на тому, щоб українці не попали в руки большевикам. Та, на жаль, не зважаючи на кількакратні вияснення становища Дивізії в армії і домагання дозволити їй першій почати відступ, командування армії не прийняло жадного рішення. По полудні того самого дня до штабу Дивізії прибули генерал Шандрук, д-р Вехтер, полковник Бізанц і д-р Арльт. Вехтер негайно поїхав до штабу армії, щоб приспішити відступ Дивізії з фронту.

Ще кілька днів перед тим командирів усіх підрозділів Дивізії поінформовано про становище та різні можливості дальшого розвитку подій.