Вінок із лотосу - Сторінка 20

Він виїхав, коли було усунуто французьке панування і до влади прийшов президент Дьєм. Своїм обов'язком він вважав забезпечити молодшому брату лазівку для втечі у випадку потреби, і поселився у Гонконгу. Втім він пам'ятав в'єтнамські звичаї і закони, і знав: якщо з'ясується, що він допомагає американцю уникнути правосуддя, проти нього можуть примінити найжорстокіші заходи.

Блеккі сказав:

– У американця є гроші. Він заплатить п'ятнадцять тисяч американських доларів. Це прийнятна сума. Я думаю, буде справедливо, якщо ти одержиш п'ять тисяч, а я десять. Що ти скажеш?

– Моє життя коштує набагато більше п'яти тисяч американських доларів, спокійно проговорив Чарлі.

Блеккі спохмурнів. Відповідь розчарувала його. Він розраховував, що брат з радістю вхопиться за таку пропозицію.

– Що ти хочеш сказати?

– Це надто небезпечно. Мені прикро, треба все ретельно обміркувати. Справа надзвичайно небезпечна.

– Блеккі збагнув, як треба поводитися з братом. Він витяг з кишені діаманти, котрі йому дав Джефф.

– Американець ніби, як довіряє мені, – сказав він. – Він дав мені ці два діаманти. Він говорить, що вони коштують тисячу американських доларів. Цього вистачить на поточні витрати. Коли він потрапить до Гонконга, він заплатить нам п'ятнадцять тисяч доларів. – Він поклав діаманти на папірець.

Чарлі був спеціалістом по цінних каменях. Ще у Сайгоні він шліфував алмази. На нещастя, його спіймали на крадіжці золота, і ця обставина поклала край його діяльності ювеліра.

Він взяв діаманти і уважно їх оглянув. Далі дістав з кишені збільшувальне скло, вставив його в око і дослідив камені ретельніше. Запала довга пауза, впродовж якої Блеккі спостерігав за ним. Нарешті, Чарлі витяг з ока лупу і поклав діаманти назад на папірець.

Відкинувшись у кріслі, він запитав:

– Тобі дав ці камені американець?

– Авжеж.

– Де він їх узяв?

– У Гонконгу. Він купив їх для дівчини, але передумав.

– Він сказав, скільки вони коштують?

Блеккі насупився.

– Тисячу американських доларів.

– Тебе не здивує, якщо я скажу, що вони коштують три тисячі американських доларів? – запитав Чарлі.

Блеккі мало не звалився зі стільця. Він витріщився на свого брата.

– Американець не купував цих діамантів у Гонконгу, – вів далі Чарлі. – Він обдурив тебе.

– Не розумію, – вимовив Блеккі. – Навіщо він дав їх мені, якщо вони коштують так дорого?

– Тому, що він не знав їх вартості, а це означає, що він не купив їх.

– Не розумію. Якщо він не купив, як же вони потрапили до нього?

– Він украв їх, – сказав Чарлі. – Дивний збіг, – він показав на діаманти. – Шість років тому я сам шліфував ці діаманти. На них моє клеймо.

– Неймовірно. Ти в цому певен?

– Звісно. Я можу сказати тобі, кому належали ці діаманти. Ти пам'ятаєш генерала Нгуен Ван Тхо?

Блеккі кивнув.

– Він замовив фірмі, в якій я працював, сто двадцять діамантів і заплатив за них готівкою. Це була секретна оборудка. Я також дізнався, що він ходив до другого торговця і купив п'ятдесят крупніших і цінніших каменів. Всього він купив діамантів на два мільйони американських доларів. Для купівлі каменів він використовував гроші військової казни. Він збирався втікати з країни, але не встиг це зробити. Він був убитий, а діаманти зникли. Думаю, американець знайшов їх.

Брати дивилися один на одного. Блеккі відчув, як по обличчу стікають крапельки поту. Два мільйони американських доларів!

– Справді! – вигукнув він. – Джефф мешкав на віллі, що належала генеральській коханці. Генерал, мабуть, сховав там камені, а Джефф відшукав їх. Ось чому він убив свого слугу! Хлопець очевидно знав, що Джефф знайшов діаманти!

Чарлі продовжував попихкувати сигарою, думки набігали одна на другу. "Ось, нарешті, – думав він, – той шанс, котрого я чекав усе своє життя. Два мільйони доларів! Величезні гроші! Нарешті!"

– Щоправда, ми не знаємо, чи є у нього решта діамантів, – з сумнівом промовив Блеккі. – Він, може, знайшов тільки ці два.

– І убив хлопця заради двох діамантів? – покачав головою Чарлі. – Ні, він знайшов усі до одного. Можеш бути в цьому певен.

– Я знаю, де він ховається, – прошепотів Блеккі. – У мене є люди, котрі потурбуються про нього.

Чарлі підвів голову, оглянув брата.

– Припустимо, ти одержиш діаманти, – зауважив він. – Що ти будеш з ними тут робити?

– Ми відвеземо їх до Гонконга, – хвилюючись, промовив Блеккі.

– Востаннє, коли я виїжджав із Сайгона, мене обшукали, – тихо вимовив Чарлі. – Тебе теж обшукають. Ми обоє під підозрою. Якщо нас затримають з діамантами, ми зникнемо. Ти це розумієш?

– Тоді що нам робити? – запитав Блеккі.

– Ми будемо робити все, що хоче американець. Ми допоможемо йому втекти за кордон. Природно, він візьме з собою діаманти. Нехай він ризикує. В Гонконгу ми зустрінемо його і заберемо діаманти. Згода?

– Ти щойно говорив, що все слід би ретельно обміркувати, – нагадав Блеккі.

Чарлі усміхнувся.

– Не варто довго ламати голову, коли мова йде про два мільйони американських доларів. Можеш сказати своєму американцю, що ми допоможемо йому вибратися звідси.

– Але як?

Чарлі заплющив очі.

– Про це якраз я й мушу подумати. Я вже немолодий. Короткий сон був би мені дуже корисний. Подбаєш, щоб мене не тривожили?

Блеккі піднявся і направився до дверей. Зупинився. В очах з'явився неспокій.

– Американець легко не розлучиться з діамантами, – зауважив Блеккі. – Він сильний мужчина.

Чарлі зручно примостився в кріслі.

– Ми не можемо розраховувати, що придбаємо без труднощів два мільйони, – відповів він.

– Дякую, що ти мені нагадав про це. Я візьму це до уваги. Хвилею пізніше Блеккі вийшов з кабінету, де лунало мирне хропіння Чарлі.

Глава десята

1

Винагорода в 20 тисяч піастрів за всіляку інформацію стосовно життя Джеффа в останні, перед тим, як його викрали, дні викликало ажіотаж біля Управління служби безпеки.

Інспектор Нгок Лін очікував, що так буде. Він знав, що всякий кулі, велосипедний рікша, вуличний торговець і тому подібне кинеться зі своїми історіями, щоб одержати винагороду.

Він знав, що він і його підлеглі мають проаналізувати сотні історій в надії відшукати один незначний факт, котрий міг довести, що Джефф сховався, а не потрапив до рук в'єтконговців. Інспектор також сподівався дізнатися що-небудь про дівчину, котра була пов'язана з Джеффом. Він дав інструкції, згідно яких нікого не слід проганяти. Всякий, хто прийшов, має бути допитаний.

Людина, яка могла б повідомити йому, де ховається Джефф, нічого не знала про запропоновану винагороду. Ю-Ю ніколи не вчився читати і, природно, ніколи не заглядав у газети.

Поки інспектор вивчав і аналізував відповіді на свої запитання, Ю-Ю сидів навпочипки біля входу у Парадайз-клуб. Його брудне, зле, похмуре обличчя виражало нерозуміння і стурбованість

Він бачив, як приїхав Чарлі. Він вже зустрічався з Чарлі раніше, і знав, що той мешкав у Гонконгу. Ю-Ю здогадався, що Чарлі був для чогось викликаний. Очевидно, відбувалося щось винятково важливе. Але як дізнатися, що ж відбувалося насправді? Він подумав, чи не піти йому додому до дівчини з клубу, і чи не поговорити з нею. Він би зміг змусити її розповісти, чому вона їздила до американця. Однак, поміркувавши ще, він вирішив, що коли не зможе залякати її , у нього будуть серйозні неприємності з Блеккі. Ризик був занадто великий. Отож, він сидів у затінку, забавляючись своєю іграшкою і чекав.

Не далі, ніж в десяти ярдах від нього, вуличний торговець читав газету і, напружуючи свій розум, обдумував історію, котру можна було б розповісти поліції заради обіцяної нагороди. Він знав Джеффа. Він часто бачив, як той заходив і виходив із клубу, проте не міг згадати, чи бачив він його ввечері в неділю. Він невиразно пригадав, що Джефф сів у свій автомобіль біля клубу, але чи було це в суботу чи в неділю, торговець ніяк не міг згадати.

Він вирішив сказати поліції, що це сталося в неділю. Буде переконливіше, якщо він назве неділю, оскільки, як він знав із газет, це був день зникнення Джеффа. Як тільки скінчиться час ленчу, він піде в поліцію і розповість їм, що бачив, як Джефф сідав у свою машину. Якщо, навіть, він не отримає винагороди повністю, якусь частину вони, безумовно, йому дадуть.

В американському посольстві лейтенант Гемблі сидів у своєму кабінеті і замислено дірявив ножем стопку промокального паперу.

Він чекав приходу Сема Уейда. Він викликав його по телефону, як тільки повернувся в посольство. Уейд сказав, що зайде через кілька хвилин.

Коли він увійшов, Гемблі знаком попросив його сісти.

– Я зовсім заплутався в цій історії з Джеффом, – повідомив він. – Ти ж доволі добре знав його, чи не так?

– Не зовсім добре. Ми разом грали в гольф. Він був до біса хороший гравець. Я не бачив, щоб хто-небудь ще міг так далеко відбити шар.

– Що він був за хлопець?

– Відмінний. Він мені подобався.

Гемблі проковиряв у папері велику діру.

– А не спостерігалось у нього ніяких збочень?

Уейд широко розкрив очі.

– Ти жартуєш! – пронизливо прокричав він. – Джефф збоченець? З чого ти це взяв?

– Ходять такі чутки, – тихо проговорив Гемблі. – Говорять, він мав зв'язок зі своїм слугою.

– У чоловіка, котрий розповсюджує цю маячню, видно, свербить зад, – з відразою сказав Уейд. – Для чого йому знадобилася ця брудна брехня?

Гемблі з цікавістю поглянув на обурене обличчя Уейда.

– Ти в цьому певен? – спитав він.

– Атож, чорт забирай! – крикнув Уейд, лице його спалахнуло, – Що все це означає?

Гемблі переказав йому версію інспектора.

– Це брехня, – заперечив Уейд. – Я напевне знаю, що у Джеффа була дівчина. Він ніколи не переслідував жінок. Версія, для чого він позичив мою машину, зовсім неправдоподібна.

– Хто була його дівчина? – поставив запитання Гемблі.

– Не знаю. Яке це має значення? Але я безперечно знаю, що вона приходила до нього мало не три рази на тиждень. Мій слуга завжди розповідає мені, хто з ким спить. Коли граєш в гольф з хлопцем, можна дізнатися, що він за людина. Джефф був спортсмен, відмінний хлопець. Завіряю тебе.

– Хотілося б поговорити з його дівчиною, – сказав Гемблі. – Як її розшукати?

Уейд почесав свої товсті щоки, подумав.

– Найімовірніше, тобі могла б сказати це та китаянка, з якою я провів недільну ніч. Вона шльондра і злодійка. – І він дав Гемблі її адресу.

Гемблі потягнувся за своїм форменним кашкетом і нап'яв його на голову.

– Ну, що ж, дякую, – сказав він.