Вінок із лотосу - Сторінка 21

– Я схожу до цієї дівчини. – Він поглянув на годинника. Було якраз половина першої. – Ти мені допоміг.

Через п'ятнадцять хвилин він стояв біля дверей Енн Фай Во. Він подзвонив і почекав. За дві хвилини подзвонив знову. Він вже вирішив, що її немає вдома, як відкрилися двері. На порозі стояла і розглядала його дівчина. Її миндалевидні очі уважно обмацували деталі його обмундирування, зупинилися на обличчі.

– Гемблі. Воєнна поліція, – козирнув лейтенант. – Можна ненадовго зайти?

Вона відступила, злегка клацнувши довгими красивими пальцями. Світло-сіре кімоно ледве прикривало її стегна. Довгі красиві ноги кольору старої слонової

кості були оголені. В очі кинулись тверді випуклості грудей, обтягнутих сірим шовком. Йому здалося, що кімоно було накинуте на голе тіло. Він пройшов до вітальні. На столі валялися вранішні газети. Під ними виглядала таця, на якій стояли чашка з блюдцем, кавник, половина пляшки коньяку "Ремі Мартін".

Енн Фай Во сіла на підлокотник великого шкіряного крісла, відкинула на спинку руку. Поли халата розсунулися. Гемблі, через силу не дивився на її ноги.

– Вам щось потрібно? – запитала дівчина, піднявши помальовані брови.

Гемблі взяв себе в руки.

– Ви вже читали газети?

Він подався вперед і тицьнув у заголовки, що сповіщали про викрадення Джеффа.

Вона кивнула. Її тонкі пальці перебирали волосся, що вилося біля шиї.

– Ви знали Джеффа?

Вона покачала головою.

– У нього була подруга – танцівниця-в'єтнамка. Я намагаюся відшукати її. Чи не знаєте ви, хто вона і де живе?

– Можливо.

Гемблі переминався з ноги на ногу. Чорні миндалевидні очі бентежили його. Вона розглядала його, як селянин оглядає бика, завоювавшого приз.

– Що це означає? Ви знаєте її чи ні?

Вона подалася вперед, щоб взяти сигарету. Груди відтягли сірий шовк халату. Вона затисла сигарету густо напомаженими губами і очікуюче поглянула на лейтенанта.

Гемблі порився по кишенях, відшукав запальничку, але не зміг відразу її запалити. Його розізлило, що даючи їй прикурити, він відчув збентеження і невпевненість підлітка.

– Чому ви хочете це знати? – запитала вона, відкидаючись назад і випускаючи з ніздрів довгий струмок тютюнового диму.

– Ми намагаємося уточнити, куди він їхав у той час, коли був викрадений, – пояснив Гемблі. – Сподіваємося, дівчина могла б нам допомогти.

– Якби могла б, вона прийшла б, чи не так?

– Необов'язково. Можливо, вона не хоче бути замішаною.

Енн Фай Во взяла газету і заглянула в неї.

– Я бачу, тут говориться про винагороду. Якщо я скажу вам, хто вона, я отримаю цю винагороду?

– Можете. Винагороду виплачує служба безпеки. Ви повинні поговорити з ними.

– З ними я не бажаю розмовляти. Надаю вам перевагу. Якщо ви дасте мені 20 тисяч піастрів, я скажу вам, хто вона.

– Так ви знаєте?

Помальовані брови знову припіднялися.

– Можливо.

– Я не уповноважений давати вам гроші, – пояснив Гемблі. – Але я передам відповідним інстанціям ваше прохання. Хто вона?

Енн Фай Во знизала плечами.

– Я забула, на жаль. Ви повинні пробачити мене.

– Послухай, дитино, – сказав Гемблі, несподівано переходячи на грубий поліцейський тон, – хочеш ти цього чи ні, але ти розповіси або мені, або службі безпеки. Кому-небудь з нас ти розкажеш!

Вираз обличчя Енн Фай Во не змінився, але вона миттєво зрозуміла загрожуючу їй небезпеку. Якщо цей американець повідомить службі безпеки, що вона має інформацію, її викличуть в управління для допиту. Вона знала, що відбувається з людьми, яким не хочеться говорити. Вона не мала бажання, щоб її спину розідрали бамбуковими палками.

– А винагорода?

– Я сказав тобі: я передам твоє прохання. Не обіцяю, що ти її отримаєш, але я зроблю для тебе все, що зможу.

Вона пом'ялась, зиркнула на нього і, побачивши, що він не жартує, сказала:

– Її звати Нхан Лі Квон. Її дядько передрікає долю біля гробниці маршала Лі Ван Дейта.

– Я вдячний, – сказав Гемблі. – Як виглядає її дядько?

– Повнотілий, з бородою.

Гемблі надів кашкета.

– Піду поговорю з ним, – кинув він і направився до дверей.

Енн Фай Во погасила сигарету і пішла слідом за ним.

– Ви не забудете про винагороду, лейтенант?

– Не забуду.

– Може, навідаєте мене ввечері?

Він осміхнувся.

– Можливо.

Вона схопила верхній гудзик його накидки і почала його розглядати. Їх обличчя зблизилися.

– Її дядько не приходить до храму раніше третьої години, – мовила вона. – У вас купа часу. Може, побудете ще трохи?

Гемблі відсторонив її руку. Доторкання її холодних пальців змусило частіше битися серце. "Вона, безумовно, принадна," – подумав він. Йому хотілося лишитися.

– Як-небудь іншого разу, дитинко, – з жалем проказав він і усміхнувся. – Треба працювати.

Він прочинив двері, поколивався і знову поглянув на неї. Вона уперто дивилася йому вслід, чорні очі обіцяли багато чого.

Він повільно закрив двері і притулився до них.

– Гаразд, може, я ненадовго лишуся.

Гемблі, не зводячи очей з важких поколихуючих стегон, пішов за нею.

2

Торговець продуктами, чиє ім'я було Чеонг Су, мав вистояти довгу чергу, перше ніж він побачить інспектора Нгок Ліна. Проте він не відмовлявся почекати. Те, що відбувалося у величезній кімнаті, занепокоїло його. Його терзало побоювання, що хтось із стоявших перед ним людей отримає винагороду раніше, ніж підійде його черга.

Коли ж Чеонг Су, нарешті, опинився перед інспектором, він просто і рішуче сказав, що прийшов отримати винагороду.

– Що змушує тебе думати, що ти отримаєш її? – спитав інспектор, розглядаючи старого з маленькими бігаючими очицями і гірким виразом на втомленому обличчі.

– Я бачив американця ввечері у неділю, – доповів Чеонг Су. – Він сидів у автомобілі біля Парадайз-клуба. Це було після десятої години.

Інспектор прислухався.

Вперше за п'ять годин, що він просидів за столом, він чув дещо, що заслуговувало уваги.

– Що він робив?

Чеонг Су приплющив очі.

– Сидів у автомобілі.

– В якому автомобілі?

– В маленькому червоному автомобілі.

– Він довго сидів у автомобілі?

Чеонг Су примружився.

– Недовго.

– Скільки? П'ять хвилин? Десять? Півгодини?

– Може, півгодини.

– Що було потім?

– Підійшла дівчина, і він виліз з машини, – повільно, після довгих роздумів, проговорив Чеонг Су. – Він дав їй гроші і вона зайшла до клубу. Потім вона вийшла, вони сіли в машину і поїхали.

У інспектора забігали очі. Він не хотів, щоб торговець побачив його хвилювання.

– Яка дівчина? – спитав він з робленою байдужістю.

Чеонг Су знизав худими плечами.

– Ти не знаєш її?

– Не знаю... дівчина.

– Ти раніше не бачив її, як вона входила чи виходила з клубу?

Чеонг Су знову знизав плечами.

– Багато дівчат входить і виходить з клубу. Я вже не дивлюся на дівчат.

Інспектору захотілося задушити старого. Він сказав спокійним голосом:

– Американець дав їй грошей, і вона зайшла до клубу? Довго вона там була?

– Недовго.

– Десять хвилин? Півгодини?

– Може, п'ять хвилин.

"Так, це була танцівниця, – подумав інспектор, – американець дав їй грошей заплатити Блеккі Лі, щоб вони могли разом поїхати. Блеккі збрехав, коли говорив, що не знає дівчину Джеффа."

– Ти певен, що не бачив її раніше?

– Вони усі схожі. Може і бачив.

– Це все, що ти можеш сказати?

– А що ви ще хочете? – обурився Чеонг Су, – Я прийшов за винагородою.

Інспектор зробив знак поліцейському, і той швидко штовхнув Чеонг Су в бік своєю дубинкою.

– Проходь, – наказав він.

Очі Чеонг Су полізли на лоба.

– А винагорода? – затараторив він, розбризкуючи слину. – Невже я не отримаю нічого?

Поліцейський з силою вдарив його по ногах дубинкою, змусивши старого схопитися і закричати від болю. Черга схвально засміялася, дивлячись, як старий підскакує і потирає вдарену гомілку. Дубинка знову огріла старого, на цей раз по охлялому заду. Прикриваючи обома руками свої сідниці, він як очманілий вискочив на вулицю.

Інспектор відсунув стілець і підвівся. Він знаком наказав одному з підлеглих замінити його. Він має невідкладно побачити полковника. Мабуть, полковник вирішить, що настав час привести Блеккі Лі для спецдопиту. Лице інспектора озлобилося при згадці, як Блеккі обманув його. Йому кортіло побачити Блеккі в облицьованій світлим кафелем кімнаті для спецдопитів. Цікаво буде побачити його масляно-жирне, охоплене страхом обличчя.

А в цей час предмет його роздумів виспався після обіду і тепер повертався в кабінет, щоб провідати свого брата. Він застав Чарлі за сигаретою і поклавшим ноги на його письмовий стіл.

Чоловіки обмінялися поглядами.

– Є що-небудь? – з надією поцікавився Блеккі, всідаючись у крісло.

– Думаю, що так, – відізвався Чарлі. – Але нам знадобляться ще гроші. Грошей від продажу діамантів не вистачить. Єдиний спосіб вибратися звідси – переліт з опіумом.

Блеккі безпорадно сплеснув руками. "Чому я сам не додумався до цього? – спитав він себе – Це так просто. Ось різниця поміж мною і Чарлі. У Чарлі більше мізків, без сумніву більше, а якщо так, два мільйони американських доларів доведеться з ним поділити."

– Хто зараз займається цією справою? – поцікавився він.

Блеккі вже пару років не приймав участь в оборудках з опіумом і втратив усі зв'язки. Він знав, що Чарлі здійснює контрабанду опіума із Лаоса в Бангкок

– Лі Уоткінс, – відповів Чарлі, – Він новенький. Недавно бере участь у грі, але хороший хлопець. Його батько – англієць, мати – китаянка. Він був пілотом в авіакомпанії, але схибив зі стюардесою, і його вигнали. Він вирішив зайнятися опіумом. Заробляє великі гроші. Він не буде сунути свій ніс у наші справи, якщо ми йому добре заплатимо.

Обличчя Блеккі витяглося.

– Скільки?

– Принаймні, три тисячі, окрім того, будуть інші витрати. Щоб доставити американця в Кратьє, потрібен гелікоптер. Тут немає безпечних посадочних майданчиків для літака. Необхідний гелікоптер. Він буде коштувати приблизно п'ять тисяч американських доларів.

Блеккі присвиснув.

– Що ж, якщо у нього є діаманти, він може платити. Однак, якщо він їх не знайшов – тоді справа кепська.

Чарлі пожував сигару.

– Вони у нього. – Поміркувавши трохи, він запитав: – Коли ти побачиш його?

– Завтра вночі.

– Краще зробити це сьогодні. З'ясуй, чи заплатить він п'ять тисяч. Якщо він запропонує тобі ще діаманти, візьми їх. Якщо він згодиться з ціною, я зв'яжуся з Уоткінсом. Він має прибути в Пномпень. У мене нема візи в Лаос.

Блеккі поглянув на годинника.