Загадковий нічний інцидент із собакою - Сторінка 11

Як на мене, Крістофере, так буде краще, — погодилася вона, а потім додала: — Ти засмутився, коли дізнався про це?

— Дізнався про що? — спитав я.

— Ти засмутився, коли дізнався, що в твоєї мами й містера Шиєрса був роман? — пояснила вона.

— Ні, — відповів я.

— Ти не брешеш, Крістофере? — спитала вона.

— Я ніколи не брешу, — відповів я.

— Я знаю, Крістофере. Просто інколи нас щось засмучує, але ми не хочемо говорити іншим людям, що нас це засмучує. Нам хочеться тримати це в таємниці. А інколи нам буває сумно, але насправді ми не усвідомлюємо, що нам сумно. Тому й кажемо, що все гаразд. Але насправді це не так, — сказала вона.

— Я не засмутився, — повторив я.

— Якщо тобі стане через це сумно, то я хочу, аби ти пам'ятав, що завжди можеш прийти до мене й поговорити про це. Я гадаю, якщо ти зі мною поговориш, тобі може стати легше. А якщо тобі не буде сумно і ти все одно захочеш зі мною поговорити, то також приходь. Ти зрозумів? — спитала вона.

— Зрозумів, — відповів я.

— Добре, — сказала вона.

— Але я не засмутився. Оскільки Мати померла. І оскільки містер Шиєрс більше тут не живе. Тож я би засмучувався через те, чого не існує. А це дурниці.

Протягом першої половини дня я займався математикою, а на ланч відмовився від кішу, оскільки він був жовтий, але взяв моркву, горошок і багато томатного кетчупу. А на десерт я взяв крамбл з чорницею та яблуками, але без тіста, оскільки воно також було жовте, тому я попросив місіс Девіс прибрати тісто перед тим, як накладати крамбл мені в тарілку, оскільки немає значення, якщо різні типи їжі торкаються один одного перед тим, як вони власне опинилися на моїй тарілці.

Потім, після ланчу, я займався образотворчим мистецтвом із місіс Пітерс і зробив кілька малюнків інопланетян, які мали ось такий вигляд:

113

Моя пам'ять схожа на фільм. Саме тому я дуже добре все запам'ятовую, наприклад розмови, які я записав у своїй книжці, як були вдягнені люди та як вони пахли, оскільки моя пам'ять має запашну доріжку, яка схожа на звукову доріжку в кіно.

І коли люди просять мене щось пригадати, то я просто натискаю Перемотку, Швидку Прокрутку Вперед або Паузу, як на відеопрогравачі, хоча скоріше як на двд-плеєрі, оскільки мені не треба Перемотувати всю плівку, щоби дістатися до дуже давнього спогаду. А також там немає кнопок, оскільки це відбувається в моїй голові.

Якщо мені скажуть: "Крістофере, розкажи, якою була твоя мама", то я зможу Перемотати спогади на різні випадки й розповісти, який вигляд вона мала саме в той час.

Наприклад, я міг би Перемотати на 4 липня 1992 року, коли мені було 9 років, і це була субота, і ми були на відпочинку в Корнуолі і після обіду пішли на пляж у місце під назвою Польперро. На Матері були шорти з джинсової тканини та блакитний бікіні-топ, і вона курила цигарки "Консулат" із ментолом. І вона не купалася. Мати засмагала на рушнику, який мав червоні й фіолетові смуги, і читала книжку Джорджетти Гейєр під назвою "На Маскараді". А потім вона закінчила засмагати, пішла до води поплавати й вигукнула: "Свята паніматко, як холодно!" І вона сказала, що мені також варто піти поплавати, але мені не подобається плавати, оскільки мені не подобається знімати з себе одяг. І вона підказала, що я можу просто підкотити штани й трохи зайти у воду, тож я так і зробив. Я стояв у воді, а Мати сказала: "Бачиш, як гарно". А потім вона пірнула спиною і зникла під водою, а я подумав, що її з'їла акула, і закричав, а вона знову виринула з води, підійшла до мене, підняла праву руку, розвела віялом пальці й сказала: "Нумо, Крістофере, торкнися моєї руки. Нумо, давай. Годі кричати. Торкнися моєї руки. Послухай мене, Крістофере. Ти зможеш". І трохи згодом я припинив кричати, підняв ліву руку, розвів пальці віялом, і ми торкнулися пучками, і Мати сказала: "Усе гаразд, Крістофере. У Корнуолі немає акул", і мені полегшало.

Тільки я не пам'ятаю, що відбувалося до того, як мені виповнилося 4 роки, оскільки я тоді неправильно дивився на речі, тож вони не змогли записатися належним чином.

І саме так я впізнаю людей, якщо не знаю, хто вони такі. Я дивлюся на те, як вони вдягнені, чи є в них ціпок, або дивна зачіска, або якісь певні окуляри, або якісь особливі жести, і тоді я виконую Пошук у пам'яті, аби подивитися, чи я зустрічав їх раніше.

Саме так я дізнаюся, як треба діяти в складних випадках, коли не знаю, що слід робити.

Наприклад, якщо люди кажуть речі, які не мають сенсу, на кшталт "Па-па", "крокодил", "чао", "гамадрил" або "Тебе тільки по смерть посилати", тоді я виконую Пошук і дивлюся, чи я не чув такого раніше.

А якщо хтось у школі лежить на підлозі, то я виконую Пошук у своїй пам'яті, аби знайти образ людини з епілептичним нападом, і я порівнюю цей образ із тим, що відбувається на моїх очах, тож я можу відрізнити, чи вони просто лежать і граються, чи сплять, чи в них стався епілептичний напад. І якщо в них епілептичний напад, то я маю відсунути подалі всі меблі, аби вони не забили собі голову, зняти з себе кофтину, покласти їм під голову й піти знайти якогось учителя.

Інші люди також мають у своїх головах якісь образи. Але вони інакші, оскільки всі образи в моїй голові — це образи речей, які відбулися насправді. А інші люди мають у своїх головах образи речей, які насправді ніколи не відбувалися.

Наприклад, Мати інколи говорила: "Якби я не побралася з твоїм батьком, то гадаю, що жила би на невеличкій фермі на півдні Франції з чоловіком на ім'я Жан. І він би, ой, він би був місцевим майстром. Ну, робив би людям ремонти, ставив і фарбував паркани, допомагав поратися в саду. І в нас би була веранда, над якою звисали би гілки інжиру, а в глибині саду була би галявина з соняшниками, а вдалині, на горі, виднілося б маленьке містечко, і ми би сиділи вечорами надворі, пили червоне вино, курили цигарки "Галуаз" і милувалися заходом сонця".

А Шивон якось сказала, що коли їй стає гірко або сумно, то вона заплющує очі й уявляє собі, що вона поїхала на Кейп-Код зі своєю подругою Еллі і вони взяли човна з Провіденстауна й припливли в бухту, аби подивитися на горбатих китів, і від цього їй стає спокійно, затишно й радісно.

Інколи, якщо хтось помер, як, наприклад, Мати, то люди кажуть: "Що би ти сказав своїй мамі, якби вона була поруч?" або "Що би твоя мама про це подумала?", а це дурниці, оскільки Мати померла, а з мертвими людьми не можна розмовляти і мертві не можуть думати.

І Бабуся також має образи в своїй голові, але вони плутані, наче хтось перемішав кадри в кінофільмі, і тепер вона не може пригадати, у якому порядку все відбувалося, тому гадає, що мертві люди досі живі, і вона не розуміє, відбулася якась подія в реальному житті чи по телебаченню.

127

Коли я прийшов додому зі школи, Батько ще був на роботі, тож я відімкнув вхідні двері, зайшов усередину й зняв із себе пальто. Я пішов на кухню й виклав свої речі на стіл. І однією з тих речей була книжка, яку я брав до школи, аби показати її Шивон. Я зробив собі молочний коктейль із малиною й розігрів його в мікрохвильовій печі, а потім пішов у вітальню дивитися фільм із циклу "Синя планета" про життя в найглибших западинах океану.

У цьому фільмі йшлося про морських істот, які живуть навколо сірчаних курців, підводних вулканів, крізь які з-під земної кори у воду викидаються гази. Учені зовсім не очікували, що там можуть бути якісь живі організми, оскільки це середовище надто гаряче й отруйне, але там існують цілі екосистеми.

Мені подобається ця серія, оскільки вона доводить, що завжди існують такі речі, які наука ще не відкрила, і всі реалії, які люди сприймають як належне, можуть бути зовсім хибними. А також мені подобається той факт, що цей фільм знімали в місцях, до яких дістатися важче, ніж до вершини гори Еверест, але вони всього за кілька миль під морською поверхнею. І це одні з найтихіших, найтемніших і найтаємніших місць нашої планети. Інколи я уявляю, що перебуваю там, у сферичному металевому батискафі з вікнами завтовшки 50 см, аби вони не тріснули під тиском води. І уявляю, що я — єдина людина в тому батискафі і що він не з'єднаний із якимось кораблем, а може пересуватися автономно, а я можу керувати двигунами та рухатися понад морським дном куди захочу і мене ніхто ніколи не знайде.

Батько прийшов додому о 5:48 вечора. Я почув, як він пройшов крізь парадні двері, а потім зайшов до вітальні. На ньому була сорочка в клітинки лаймово-зеленого та небесно-блакитного кольорів, і шнурівки на одному черевику були зав'язані подвійним вузлом, але на другому — ні. Він приніс стару вивіску: "Порошкове молоко від Фузелла", яка була зроблена з металу, покрита синьою та білою емаллю й поцяткована маленькими круглими плямами іржі, схожими на дірки від куль, але Батько не пояснив, чому він її приніс.

— Здоров був, партнере! — сказав він. Це один із його жартів.

— Привіт, — відповів я.

Я далі дивився фільм, а Батько пішов на кухню.

Я забув, що залишив свою книжку на кухонному столі, оскільки мене надто зацікавив фільм із циклу "Синя планета". Це те, що називається Втратити Пильність, а цього ніколи не можна робити, якщо ти детектив.

Коли Батько зайшов у вітальню, було 5:54 вечора.

— Що це таке? — спитав він, але сказав це дуже тихо, тож я не зрозумів, що він сердиться, оскільки він не кричав.

У правій руці він тримав мою книжку.

— Це книжка, яку я пишу, — відповів я.

— То це правда? То ти справді розмовляв із місіс Александер? — сказав він, але вимовив це дуже тихо, тож я досі не розумів, що він сердиться.

— Так, — відповів я.

— Господи Ісусе, Крістофере. Невже ти, бляха, такий дурний? — сказав тоді він.

Це те, що Шивон називає риторичним запитанням. У кінці такого речення стоїть знак питання, але на нього не треба відповідати, оскільки людина, яка ставить таке запитання, вже знає відповідь. Риторичні запитання важко розпізнати.

— Що я тобі, бляха, казав, Крістофере? — сказав Батько, цього разу набагато гучніше.

— Не промовляти ім'я містера Шиєрса в нашому домі. І не питати в місіс Шиєрс або в когось іншого, хто вбив того клятого пса. І не залізати без дозволу в чужі сади.