Жовтий Кром - Сторінка 29

Це було б чудово.

— Чудово, — погодився Деніс. — Але як же бути з бажаними людськими контактами, такими, як любов, дружба?

Чорний силует на темному тлі неба похитав головою.

— Втіху, яку дають такі контакти, люди сильно перебільшують, — почувся ввічливий рівний голос. — Мені видається сумнівним, чи дорівнює ця втіха тій, яку ми отримуємо від читання на самоті та роздумів. Людське спілкування так високо цінувалося раніше тільки тому, що читати мало хто вмів, книжок було мало і виробляти їх було важко. Не слід забувати, що світ тільки тепер стає грамотним. У міру того, як читання перетворюється на звичайне і вельми поширене явище, усе більше й більше людей починають розуміти, що книжки можуть подарувати їм усі радощі суспільного життя без його нестерпної нудьги. Нині, шукаючи втіхи, люди цілком природно намагаються збиратися у великі табуни й робити якомога більше галасу; згодом вони привчаться прагнути самотності й спокою. Найкращий спосіб вивчення людства — це книги.

— Іноді мені теж здається, що так буде, — мовив Деніс; йому дуже хотілося знати, чи Анна й Гомбо досі танцюють разом.

— А замість цього, — сказав містер Уїмбуш, зітхаючи, — я повинен піти подивитися, чи все гаразд на танцмайданчику.

Вони підвелися й повільно рушили до білого сяйва.

— Якби всі ці люди вже були мертві, — провадив містер Уїмбуш. — тоді це свято стало б надзвичайно цікавим. Як приємно було б прочитати в гарній книжці про бал просто неба, що його влаштували сто років тому. "Як це чарівно! — сказав би читач. — Як чудесно і як цікаво!" Але коли бал відбувається на твоїх очах, ти бачиш речі в їхньому справжньому світлі. Виявляється, це всього лише он що. — Він махнув рукою в бік ацетиленових ліхтарів.

— Юнаком, — заговорив містер Уїмбуш після паузи, — мені цілком випадково довелося зазнати кількох просто–таки фантастичних любовних пригод. Романіст міг би заробити на них великі гроші, і навіть коли б я, зі своїм убогим стилем, розповів зараз усі подробиці, вас би глибоко вразила моя романтична повість. Та запевняю вас, що в той час, коли ці пригоди відбувалися, вони здавалися мені звичайними ординарними вчинками. Видертися вночі по мотузяній драбині у вікно третього поверху старого будинку в Толедо було для мене тоді, коли я дійсно виконував цей досить–таки небезпечний трюк, справою такою ж простою, такою ж… як би це сказати… буденною, як сісти о 8.52 на поїзд у Сарбітоні й поїхати у понеділок вранці на роботу. Пригоди й романтика набувають пригодницького й романтичного характеру тільки тоді, коли їх одержуєш із другої руки. Спробуйте–но їх самі, і вони для вас будуть лиш клаптиком життя, як і все інше. В літературній же обробці вони набувають таких самих чарів, яких набув би й цей похмурий бал, коли б ми відзначили його трьохсотріччя. — Вони вже підійшли до танцювального майданчика і стояли там, мружачись від сліпучого світла. — Ох, якби!.. — зітхнув Генрі Уїмбуш.

Анна й Гомбо усе ще танцювали разом.

Було вже за десяту годину. Танцюристи розійшлися, і гасились останні лампи. Завтра згорнуть намети, повантажать на коней і вивезуть розібрану карусель. Г алявина витоптаної трави, жалюгідна коричнева латка на широкому зеленому килимі парку — от і все, що залишиться. Кромський ярмарок закінчився.

Біля басейну затрималися дві постаті.

— Ні, ні, ні, — задихаючись, шепотіла Анна, відхилялася назад і крутила головою з боку в бік, щоб уникнути поцілунків Гомбо. — Не треба, прошу вас. Не треба. — У її голосі лунали вже нотки наказу.

Гомбо трохи послабив обійми.

— Чому? — спитав він. — Я хочу.

Несподівано рвонувшись, Анна випручалась.

— Облиште, — гостро відказала вона. — Ви хочете безсовісно скористатися з мого стану.

— Безсовісно? — повторив Гомбо, щиро здивований.

— Атож, безсовісно. Ви нападаєте на мене після того, як я аж дві години протанцювала, коли я ще п'яна від руху і в мене паморочиться в голові, коли я не даю собі ради, коли в мене не залишилося ні крихти здорового глузду, а тільки тіло, сповнене ритму! Це так само нечесно, як здобути жінку, що її ви упоїли або дали їй наркотиків!

Гомбо сердито засміявся.

— Назвіть мене гвалтівником, та й по всьому.

— На щастя, — мовила Анна, — тепер я цілком протверезіла, і якщо ви знову намагатиметесь мене цілувати, то схопите ляпаса. Чи не прогулятися нам раз чи двічі навколо басейну? — додала вона. — Ніч розкішна.

Замість відповіді Гомбо лише роздратовано пирхнув. Вони повільно пішли пліч–о–пліч.

— Що мені подобається в картинах Дега… — почала Анна найспокійнішим, буденним тоном.

— До біса Дега! — майже загорлав Гомбо.

З того місця, де він стояв, у розпачі спершись на балюстраду тераси, Деніс бачив їх, дві світлі постаті на залитій місячним сяйвом землі біля басейну. Він бачив початок того, що обіцяло стати нескінченними палкими обіймами, і, уздрівши це, зразу втік. То було вже занадто; Деніс не міг далі терпіти. Відчував: ще мить, і він розридається.

Нічого не бачачи перед собою, він летів до будинку і ледве не збив з ніг містера Скогана, який ходив туди й сюди по залі і викурював останню люльку.

— Привіт! — сказав містер Скоган, хапаючи його за руку; приголомшений, ледве тямлячи, що він робить і де стоїть, Деніс на якусь мить застиг, мов сновида, — Що трапилось? — провадив містер Скоган. — Ви злякані, зломлені, стомлені…

Деніс лише мовчки похитав головою.

— Світова скорбота, еге? — містер Скоган поплескав його по руці. — Мені відоме таке відчуття, — сказав він. — Це дуже тривожний симптом. "До чого все? Усе суєта. Яка користь людині від трудів її, коли всьому судилася одна доля?" Так, так, я достеменно знаю, що ви відчуваєте. Дуже сумно, коли дозволяєш собі сумувати. Але, в такому разі, нащо собі це дозволяти? Зрештою, всім нам відомо, що кінцевої мети не існує. Та яке це має значення?

Зненацька сновида прокинувся.

— Що? — спитав він, кліпаючи й насупившись. — Що?

І помчав нагору, перестрибуючи через дві сходинки.

Містер Скоган підбіг до сходів і гукнув йому навздогін:

— Це не має значення, абсолютно ніякого. Все одно життя прекрасне, за кожних обставин. За кожних обставин, — додав він, підносячи голос до крику.

Та Деніс уже був далеко і чути його не міг, а навіть якби й почув, то однаково цього вечора йому було не до філософії. Містер Скоган застромив люльку в зуби і знову став замислено ходити по кімнаті. "За кожних обставин", — повторив він собі. По–перше, це безграмотно; а чи правда це? І чи правда, що життя містить винагороду в самому собі? Він замислився. Коли його люлька догоріла й почала смердіти, містер Скоган випив джину й пішов до себе. Через десять хвилин він уже спав сном праведника.

Деніс механічно роздягся і, натягнувши на себе ту саму піжаму з квітчастого шовку, якою так справедливо пишався, упав на постіль долілиць. Час ішов. Коли, нарешті, він підвів голову, то побачив, що свічка на нічному столику догоріла майже до свічника. Подивився на годинник; було близько половини на другу. В нього розламувалась голова, сухі від безсоння очі боліли, наче їх дряпали із середини, у вухах стугоніло, немов поруч били в гучний барабан. Він підвівся, відчинив двері, навшпиньках безшелесно прокрався коридором і став підніматися сходами на горішній поверх. Там, під самим дахом, були кімнати для слуг. Увійшовши туди, він на мить завагався, потім повернув праворуч і відчинив маленькі дверцята в кінці коридору. За ними була темна комірчина, схожа на шафу. Тут було дуже жарко, задушливо і тхнуло пилюкою та старою шкірою. Він обережно ступив у морок, намацуючи дорогу руками. Саме з цього закапелка вела драбина нагору, на свинцевий дах західної вежі. Він знайшов драбину і став підніматися по щаблях. Безшумно підняв ляду над головою: над ним було небо, біле від місячного світла. Він вдихнув свіже, прохолодне нічне повітря і за хвилину вже стояв на даху, вдивляючись у тьмяний, безбарвний краєвид і поглядаючи вниз на терасу, що була під ним на відстані сімдесяти футів.

Навіщо він сюди видерся? Щоб дивитись на місяць? Щоб заподіяти собі смерть? Він і сам не знав. Смерть… Коли подумав про неї, на очі йому набігли сльози. Його страждання оповились урочистістю; він витав на крилах якогось захвату. У такому стані був, мабуть, здатний зробити все, навіть дурницю. Підійшов до дальнього парапету; тут стіна була ще вища і строго прямовисна. Добре стрибнути і, либонь, можна, не зачепившись, проминути вузьку терасу, пролетіти ще тридцять футів і розбитися внизу об напечену сонцем землю. Він став на краю вежі, дивлячись то вниз, у темну безодню, то вгору, на поодинокі зірки і щербатий місяць. Махнув рукою і щось промурмотів, згодом і сам не міг пригадати, що саме; але те, що він вимовив це вголос, надало його словам якоїсь особливої, жахливої значущості. Потім ще раз зазирнув у безодню.

— Що ви тут робите, Денісе? — почувся голос звідкись іззаду, дуже близько від нього.

Від несподіванки Деніс скрикнув і ледве справді не впав через парапет. Його серце страшенно калатало, і, коли, отямившись, він повернувся в бік голосу, то був блідий, як смерть.

— Ви хворі?

У густій темряві, що залягла під східним парапетом вежі, він тільки тепер помітив щось продовгувате. То був матрац, і на ньому хтось лежав. З тієї першої пам'ятної ночі на вежі Мері щоразу спала тут; це була своєрідна демонстрація вірності.

— Я так злякалася, — провадила вона, — коли прокинулась і побачила, як ви там вимахуєте руками і щось белькочете. Г осподи, що ви робили?

Деніс трагічно зареготав.

— А й справді, що? — сказав він. Якби вона не прокинулась, він уже лежав би мертвий під вежею. Тепер він був певен цього.

— Сподіваюся, ви не збирались зазіхнути на мене? — спитала Мері, роблячи аж надто квапливі висновки.

— Я не знав, що ви тут, — сказав Деніс, сміючись ще трагічніше і театральніше.

— Що сталося, Денісе?

Він сів на край матраца і замість відповіді знов засміявся так само моторошно й ненатурально.

Через годину його голова спочивала на колінах у Мері, а вона з чисто материнською ніжністю пропускала крізь пальці його сплутане волосся. Він розповів їй про все, про все: про своє безнадійне кохання, про ревнощі, про відчай, про самогубство, яке провидіння відвернуло завдяки її втручанню.