Жовтий Кром - Сторінка 30

Він урочисто заприсягся ніколи більше не думати про самознищення. І тепер його душа колисалася на хвилі світлої печалі, купалась у бальзамі співчуття, який так щедро виливала на нього Мері. І Деніс віднайшов спокій, ба навіть якесь щастя. До того ж він не тільки приймав, а й дарував співчуття. Бо й Мері, у відповідь на його зізнання, повідала йому все, або майже все, про своє горе.

— Бідолашна Мері! — йому було її щиро жаль. І все ж вона могла б здогадатися, що Айвор не є монументом вірності.

— Що ж, — підсумувала вона, — треба вдавати ніби нічого не сталося. — Їй хотілося плакати, та вона нізащо не дозволить собі розкиснути. Запала мовчанка.

— Ви гадаєте… — несміливо спитав Деніс, — ви гадаєте, що вона справді… з Гомбо?..

— Яв цьому впевнена, — рішуче відповіла Мері. Настала ще одна довга пауза.

— Я не знаю, що мені тепер робити, — сказав він, геть занепавши духом.

— Вам краще поїхати звідси, — порадила Мері. — Це буде найрозумніше.

— Але ж я домовився, що пробуду тут ще три тижні.

— Треба вигадати привід.

— Здається, ви маєте рацію.

— Звичайно, маю, — сказала Мері, до якої повернулися її твердість і самовладання. — Ви не можете так житии далі, хіба неправда?

— Ні, я не можу так жити далі, — повторив він за нею.

Надзвичайно практична, Мері склала план дій. Зненацька церковний годинник пробив у темряві третю.

— Ідіть спати, — сказала вона. — Я й не думала, що вже так пізно.

Деніс зліз по драбині й обережно спустився рипучими сходами. У його кімнаті було темно; свічка давно розтопилася. Він уклався в постіль і майже одразу заснув.

Деніса кликали, але, хоч штори були розсунуті, він знов поринув у той дрімотний, напівпритомний стан, коли сон стає фізичною втіхою, якою впиваєшся майже свідомо. Він міг би ще годину залишатись у цьому стані, якби його не розбуркав сильний стукіт у двері.

— Заходьте, — промимрив він, не розплющуючи очей. Клямка клацнула, чиясь рука схопила його за плече й почала торгати.

— Вставайте, вставайте! — Він насилу продер очі й побачив Мері, що стояла над ним, рожевощока й серйозна.

— Вставайте! — повторила вона. — Вам треба піти послати телеграму. Чи ви забули?

— О боже! — Він скинув із себе ковдру; його мучителька пішла.

Деніс одягся швидко, як тільки міг, і побіг до сільської пошти. Коли повернувся, то аж сяяв від задоволення. Він послав довгу телеграму, на яку за кілька годин надійде відповідь; його негайно викличуть назад, до міста — у невідкладній справі. Відступати нікуди: здійснено рішучий крок — а він так рідко робив рішучі кроки. Він пишався собою. До сніданку вийшов із сильно розпаленим апетитом.

— Доброго ранку, — привітав його містер Скоган. — Вам краще?

— Краще?

— Учора ввечері вас трохи мучили світові проблеми.

Деніс спробував перевести все на жарт.

— Хіба? — спитав він безтурботно.

— Я не хотів би, — сказав містер Скоган, — щоб мій мозок терзало щось подібне. Я хочу бути щасливою людиною.

— Людина щаслива лише у дії, — відрубав Деніс, маючи на увазі свою телеграму.

Він визирнув у вікно. Високо в синьому небі пливли великі багряні хмари химерної форми. Вітер хитнув дерева, і їхнє потривожене листя засвітилося й заблищало під сонцем, мов металеве. Згадавши про те, що він скоро покине всю цю красу, Деніс на мить відчув гострий біль, але заспокоїв себе згадкою, як рішуче діяв.

— Лише в дії, — повторив він уголос і, підійшовши до буфета, поклав собі ще бекону й риби.

Після сніданку Деніс вийшов на терасу і, сівши там, підняв перед собою "Таймс", як бастіон проти можливих атак містера Скогана, що виявляв невгамовне бажання продовжити розмову про Всесвіт. Сидячи в безпеці за хрусткими аркушами, Деніс розмірковував. У світлі цього сонячного ранку його вчорашні відчуття здавалися якимись далекими. Ну й що, як він бачив їхні обійми в місячну ніч? Можливо, це ще нічого не означає. А коли й означає, то чом би йому не залишитись? Він почував себе тепер досить сильним, щоб залишитись, щоб триматися осторонь. А навіть якщо він і не виявиться досить сильним…

— Як ви гадаєте, о котрій годині прийде телеграма? — несподівано спитала Мері, атакувавши його через верх газети.

Деніс винувато здригнувся.

— Я не знаю, — промимрив він.

— Я спитала тому, — мовила Мері, — що о 3.27 є дуже зручний поїзд, і було б непогано, якби ви встигли на нього, правда?

— Дуже непогано, — невпевнено погодився він. У нього було таке відчуття, ніби він домовляється про власний похорон. Поїзд відходить від Ватерлоо о 3.27. Ніяких квітів… Мері пішла. Ну ні, хай йому чорт, якщо він дозволить ось так спровадити себе на кладовище. Хай йому чорт. Помітивши містера Скогана, який із голодним виразом на обличчі виглянув з вікна вітальні, він знов мерщій розгорнув "Таймс". Досить довго тримав газету розгорнутою. Нарешті опустивши її і ще раз нишком скинувши оком довкола, він побачив перед собою — і з яким подивом! — легку, веселу й іронічну посмішку Анни. Вона стояла перед ним, і її граційне тіло застигло в позі, що здавалася чистим рухом.

— Ти давно тут стоїш? — спитав він, коли трохи очуняв від подиву.

— О, либонь, з півгодини, — сказала вона весело. — Ти так занурився в газету — прямо з головою. Мені не хотілось тебе тривожити.

— Ти сьогодні виглядаєш просто знадливою, — вигукнув Деніс.

Уперше в житті він наважився висловити їй подібний комплімент.

Анна піднесла руку, мов захищаючись від удару.

— Не терзай мене, будь ласка.

Вона сіла на лавку поруч із ним. Він милий хлопчик, подумала вона, сама чарівність; а несамовиті атаки Гомбо ставали нестерпними.

— Чому ти не вдягнув білі штани? — спитала вона. — Ти мені так подобаєшся в білих штанях.

— Я віддав їх прати, — майже грубо відповів Деніс. Він саме обдумував, як перевести розмову в належне річище, коли з лому раптом вискочив містер Скоган, перебіг терасу із швидкістю секундної стрілки хронометра і став перед лавкою, на якій вони сиділи.

— Так продовжимо нашу цікаву розмову про Всесвіт, — заговорив він. — Я дедалі дужче переконуюсь, що аспекти теми, яка нас цікавить, по суті своїй є абстрактними… Але будьте ласкаві, Денісе, посуньтеся трошечки вправо. — Він уклинився між ними на лаву. — Чи не посунетесь і ви на кілька дюймів уліво, люба Анно?.. Дякую. Здається, я сказав — абстрактними.

— Так, — мовила Анна. Деніс мов занімів.

Телеграму принесли після другого сніданку, коли вони пили каву в бібліотеці. Беручи з таці оранжевий конверт і розриваючи його, Деніс винувато почервонів. "Негайно приїжджай. Термінова сімейна справа". Це вже було зовсім смішно. Які в нього можуть бути сімейні справи? А чи не краще просто зіжмакати цього папірця? Він підвів голову; великі порцелянові очі Мері серйозно й проникливо дивились на нього. Сповнений жахливої нерішучості, він почервонів ще дужче.

— Про що ваша телеграма? — багатозначно спитала Мері.

Він розгубився.

— Боюся, — промурмотів він, — боюся, це означає, що мені негайно треба їхати. — Він люто скосив очі на телеграму.

— Але ж це безглуздо, неможливо! — скрикнула Анна. Вона стояла біля вікна, розмовляючи з Гомбо; але почувши Денісові слова, пішла, погойдуючись через усю кімнату до нього.

— Це терміново, — в розпачі повторив він.

— Але ж ти так мало погостював, — заперечила Анна.

— Я знаю, — мовив він, глибоко нещасний. О, якби вона могла зрозуміти! А ще кажуть, ніби жінкам дано інтуїцію.

— Якщо він мусить їхати, нехай їде, — твердо сказала Мері.

— Атож, мушу. — Шукаючи підтримки, він знову глянув на телеграму. — Розумієш, невідкладна сімейна справа, — пояснив він.

Прісілла підвелася зі свого крісла, трохи схвильована.

— Вчора увечері я це ясно передчувала, — сказала вона.

— Це просто збіг, звичайно, — мовила Мері, не даючи місіс Уїмбуш розвинути свою думку. — О 3.27 відходить дуже зручний поїзд. — Вона глянула на годинник, що стояв на каміні. — Вам цілком вистачить часу, щоб укласти речі.

— Я негайно звелю подати машину. — Г енрі Уїмбуш закалатав у дзвоник. Похорон ішов на повний хід. Це було жахливо, жахливо.

— Мені так жаль, що ти повинен їхати, — сказала Анна.

Деніс повернувся до неї; на її обличчі й справді був жалюгідний вираз. А він повинен безнадійно, покірливо скоритися неминучості. Ось що виходить, коли ти дієш і робиш рішучі кроки. І нащо йому було втручатися в природний плин подій? Якби тільки…

— Мені бракуватиме бесід із вами, — сказав містер Скоган.

Мері знов поглянула на годинник.

— Мені здається, вам уже час укладатися, — сказала вона.

Деніс слухняно вийшов із кімнати. Ніколи більше, говорив він собі, ніколи більше він не робитиме ніяких рішучих кроків. Камлет, Уест—Баулбі, Ніпсвіч, Спейвін—Делавар; далі решта станцій і, в кінці, Лондон. Згадка про дорогу жахнула його. Він стомлено піднявся сходами. Час було вкладатися у власну домовину.

Машина, вже стояла під дверима — його катафалк. Усе товариство вийшло його проводжати. До побачення, до побачення. Він механічно постукав по барометру, що висів на ганку. Стрілка помітно пересунулася вліво. Зненацька на його похмурому обличчі сяйнула посмішка.

— Все потопає, час уже й мені, — сказав він, тонко й до ладу цитуючи Лендора. Швидко окинув оком їхні обличчя. Ніхто не звернув уваги. Він заліз у катафалк.

З англійської переклав Вячеслав Вишневий