Хто ворог?

- Винниченко Володимир Кирилович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Ранок. Сонце, підкрадаючись обережно, одним оком визирає з-за далекого ліска й мов огляда, чи все на місці.

Але все, як і вчора було. Так само внизу, оперезаний Дніпром, ліниво лежить собі на широкому лузі городок; так само, пригорнувшись до нього, сміється своїми дрібними біленькими хатками село; так само широко, просторо, вільно…

Так само й тут, на вигоні, над городом, де лежать ці сірі, білі, чорні купи робітників. Тільки тепер не чути вчорашніх співів та гомону: вони всі сплять — і полтавці, й київці, й орловці, й могильовці, дівчата, хлопці і старі. І так само, як і вчора, «кацапи» лежать окремо від «хахлів».

Холодно. Трава сива, тіні довгі. Незграбні купи, розкидані по вигону, прикриті то білими ряднами, то рудими свитками, не ворушаться. З-під ряден визирають тільки ноги, взуті й босі, порепані, червоні, з чорними, як підошви, п’ятами. І звичайно, хлопчачі ноги поруч з дівчачими. Іноді якісь ноги заворушаться, підведеться якась розкудовчена, сонна голова з облущеним від сонця носом та щоками, почухається і знову пірнає під рядно або свитку, підгорнувши під себе ноги.

Тихо. На Дніпрі десь далеко-далеко гуде пароход. Сонце, упевнившись, що все на місці, поважно і спокійно випливає з-за ліска. Десь хтось голосно позіхає і плюється. В одній купі заворушились і забалакали. Коло бараків, лицем до сонця, стоїть дядько і, позіхаючи та чухаючи спину, молиться богу. Довга тінь його хитається за ним і нахиляється. Над бараком, де їдять, стелеться дим; двері до пекарні розчинені, а на порозі стоїть обшарпана собака і приязно махає хвостом.

Сонце підбивається все вище. Купи меншають, зате на вигоні стає людніше. Дехто вже снідає, дехто сидить на клунках і чухмариться. Недалечке одної купки полтавців хтось розіклав огонь; коло нього сидять поважні дядьки і, гріючи руки, балакають. Не київці, бо одягнені у все чорне та широке й балакають помалу, з павзами, з попльовуванням у вогонь, задумливо й поважно.

— Так, кажете, ви Таращанського уїзду, — помовчавши, говорить один, крутячи цигарку.

— Таращанського, — зітхає дядько в солом’яному рудому брилі, сумно дивлячись у вогонь.

— Та-а-к… — лизнувши цигарку, муркає курець. Потім бере заскарублими пальцями жарину, закурює цигарку і, пихнувши нею, каже: — А ми — Звинагородсь-кого…

— А як на врожай? — помалу повертаючи до сумного дядька голову, бовкає курців сусіда, похмурий, чорнявий чолов’яга.

— На врожай? Та врожай, хвалить бога, нічогенький… Та яке з того утишеніє, ко,ли нема на чому родити!.. На долоні ж не вродить?

— А то вже так…

Мовчання. На вигоні стає дедалі людніше й шумливіше. Там, посідавши кружка коло якогось клунка, снідають; там умиваються, обхлюпуючи одне одного й регочучись; там моляться богу, з натиском прикладаючи пучки до лоба й грудей; там бігають, переплигуючи через сидячих і лежачих, лаючись та огризаючись. Вигін живе, а сонце радісно сміється до нього.

— Так-так… — спльовуючи у вогонь, зітхає курець. — Утишеніє, коли в кишені є… Чи врожай, чи неврожай, а як у кишені бряжчить, то й бог на небі добрий… Так-так… А чи й у вас була забастовка?

— Забастовка?.. Та була…

— Ну?..

Сумний дядько мовчить і дивиться в вогонь; потім безнадійно посміхається й каже:

— Та що?.. Побили йому яконовію, спалили скирти, а йому те й за вухом не свербить: заштраховано!

Дядьки дивляться на нього, потім сумно, безнадійно хитають головами й мовчать.

— Заштраховано? — перепитує курець. — Так-так… Мовляв, чорт вас бери, робіть собі забастовки, скільки хочете, а я собі свої гроші таки візьму. Так-так… Як то кажуть, добре чорту в дудку грати, сидячи в болоті: одну злама, другу виріже… То так і панам, 0-хо-хо-о!

Коло жвавих полтавців, як звичайно, крик, регіт, сварка.

— Та дай йому, Мотре, щоб аж за дев’ятими ворітьми гавкнув. Якого чорта чіпляється?

— Та невже? От не дав бог жабі хвоста, а то б усю траву витолочила. Скажіть, яка вона гостра!

— А така, що не тягни свитку, бо як потягну, то аж дідуньо присниться… Рудий шершень!.. Устав, то й ходи собі з чортами, а до людей не чіпляйся!..

— А лови, лови! Перепиняй… Тю!

— Ачхи, білява! Почому зуби?

Коло бараків стоїть юрба й щось чи розглядає, чи слухає когось. Вона все більшає й потрохи присовується на цей кінець.

Дядьки задумливо мовчать. Ступнів за шість од них лежать «кацапи» в білих свитках, у личаках, в кольорових сорочках мало не до колін. Вони добули десь окропу і, посідавши на клунках, п’ють чай з бляшаних кухликів. Руді, веснянкуваті, попечені лиця у них серйозні, спітнілі й мовчазні.

— Так-так… — зітхає курець. — Хазяйствечко якесь маєте?

Сумний дядько зиркає на нього й посміхається:

— Та маю… в очкурі…

— Та й усього? Е! Такого хазяйства у всякого є. Бідують, значить, і у вас?

— Бідують не бідують, а мовляв, якби не «ох», то давно б іздох.

— Так-так…

Юрба все наближається, сміючись і голосно балакаючи. Дехто з «кацапів» устав і без картуза підходить до неї.