Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу - Сторінка 23

Мадам Бухенбах сиділа в кабінеті власника кращої паризької клініки.

—Мадам,— запевняв мсьє Фрасьє.— Ми робимо все, що нам під силу.

—Гроші мене не цікавлять,— втомлено мовила мадам.— Мене цікавить тільки здоров’я мого ведмедика.

—Ми знаємо історію цього богатиря,— мсьє Фрасьє струснув розкішною шевелюрою, що кучерями спадала йому на плечі. З невеличкою борідкою та вусиками, він радше скидався на мушкетера, ніж на медичне світило.

(Насправді це була перука. Так само клеєними були вуса і борідка. Мсьє Фрасьє міняв свій імідж залежно від настрою. Сьогодні він відтворював сімнадцяте століття).

Іванові Силі проломили голову, й операція була складна.

Хірурги навіть замінили перебиту кістку на металеву пластину.

Всі чекали, коли він прийде до тями і чи взагалі прийде.

—Чого бажаєте?— мсьє Фрасьє відкрив свій розкішний бар. Не встигла мадам вибрати напій, як до кабінету влетів захеканий черговий.

—Ожив!— ледве видавив він із себе. Всі кинулися до палати Івана Сили.

Парубійко лежав із перебинтованою головою і дивився у стелю.

—Мій коханий ведмедику!— мадам молитовно склала руки.— Ти впізнаєш мене?

—Так, пані Аделіє, — самими губами мовив Іван.

—Поворухніть рукою,— попросив мсьє Фрасьє.

Сила підняв руку.

—А тепер ногою,— продовжував головлікар.

Іван зігнув ногу в коліні.

—Мадам, я вас вітаю!— чарівно усміхнувся мсьє Фрасьє.— Схоже, ваш богатир оминув найсерйознішу небезпеку.

—А тепер шампанського, мій мушкетере,— знесилено мовила пані Бухнебах і взяла мсьє попід руку. Той задоволено пригладив клеєного вуса.

Іван Сила досить швидко одужував.

Газети тільки й писали про таємничий напад на найсильнішу людину Європи та її лікування.

Цирк «Бухенбах» оголосив канікули. Але ніхто з циркачів не роз’їхався, аби не залишити Івана на самоті.

Його палата перетворилася в міні-цирк. Мілка з Ренатою його доглядали, Голий розповідав анекдоти, Пандорський з Фандіго забезпечували охорону, мавпочка робила масаж і зачіску.

Мадам Бухенбах не вилізала з кабінету мсьє Фрасьє.

Вона проводила дипломатичні переговори. До речі, той перестав щодня змінювати імідж, залишаючись мушкетером сімнадцятого століття. Він твердив, що нарешті себе відшукав.

З Іванової палати постійно чувся галас і сміх, так що невдоволені сусіди вже робили адміністрації зауваження. Зрештою, циркачі почали давати для хворих виступи, і всі помирилися. Коли Мілка опинялася з Іваном на самоті, вона брала його за руку і віддано дивилася у вічі.

—Бідолашний!— казала вона.

—Мілко!— тільки й міг він промовити, тонучи в її великих синіх очах.

Між ними виникало щось більше, ніж дружба, і це вже помічали всі.

Одного разу Івана провідав навіть карлик Піня. Він простягнув хворому кіло вівсяного печива, насторожено зиркаючи на Пандорського. Той тільки задоволено підкручував вус.

Але найбільші метаморфози відбувалися поверхом нижче, де лежав агент Фікса. Коли він очуняв, то три дні тільки плакав і просив у всіх вибачення. Далі став писати листа світовій громадськості. Згодом написане спалив посеред палати, чим не на жарт налякав інших хворих. Тиждень після цього мовчав, не відповідаючи навіть на запитання лікарів.

А одного ранку встав, назвав себе проповідником Фікусом, закутався в простирадло, через вікно переліз на дерево, і тільки його й бачили…

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ, У ЯКОМУ АМЕРИКА Є АМЕРИКОЮ

Хоч як пані Бухенбах не хотілося прощатися зі своїм мушкетером, але цирк мусив на себе заробляти. Випробовувати долю в Європі директриса більше не хотіла. Тож цирк «Бухенбах» подався за океан.

Америка вражала всім — ідеями, багатством, людьми. Все тут бігало, галасувало, змагалося.

Іван Сила тепер виступав у римському шоломі з пишним пір’ям, аби про всяк випадок убезпечити себе від випадкового удару в травмоване місце.

Його знали, впізнавали, зупиняли на вулицях, просили автограф.

Одного разу, коли Іван повертався додому, поруч загальмувало розкішне авто.

Звідти вийшов усміхнений смаглявий пан у смугастому костюмі та з вусиками-щіточкою.

—Ви — Джон Сила. Я не помиляюся?— мовив він, пересовуючи товсту сигару з одного кутка губів у другий.

Іван кивнув головою.

—Я — містер Піцікато. Держу парі, що ви не витримаєте мого авта. Називайте будь-яку суму,— сперся американець ногою на колесо.

—Як це не витримаю?— не зрозумів Сила.

—Я хочу переїхати вас машиною. Якщо виживете, отримаєте, скільки захочете,— він показав великі білі зуби.

Івана зачепила зарозумілість цього американського вискочки.

—П’ять тисяч,— мовив він і почав знімати піджак.

—О’кей,— Піцікато спритно скочив за кермо.

Авто загуркотіло і стала повільно наїжджати на Івана.

Тут звідкілясь взялися фотографи і затріскотіли своїми камерами.

Парубійко стиснувся у клубок м’язів, і переднім колесом авто переїхало йому через груди.