Сагайдачний (1924) - Сторінка 131

Вони вправлялися цілими днями, викидали драбини на скелю і лізли туди. Показалося ще, що коли на драбині заважить здолу, то дуже важко приходилось поскидати згори гаки.

Сагайдачний думав все над тим, щоб теперішній спосіб воювання уліпшити, і все, що вигадав, виходило гарно. І так вигадав він скорострільний, рушничний, бій. Вибирав справних стрільців, які кулею на льоту птицю трафляли. Вони сідали на землі, загнувши ноги по-турецьки, за ними сідало кількоро звичайних людей з мушкетами, які безвпинно лаштували рушниці і передавали стрільцеві. Він брав одну рушницю по другій, стріляв миттю і подавав поза себе, а брав налаштовану.

Таким способом можна було в однім місці прибільшити вогонь до небувалої швидкості, коли ходило о те, щоб здержати наступаючого ворога на коні чи пішки.

В недовгім часі став Сагайдачний душею усієї Січі.

Всі його поважали, наче самого кошового. Те вплинуло теж і на новиків, котрі його подивляли і слухали. Старі січові діди говорили, що за їх пам’яті такого запорожця на Січі не було. Йому ворожили, що він кошовим буде, а тоді не буде важко розбити Польщу на порох та повиганяти з України всіх ляхів і жидів.

Сагайдачний не був з цього радий, що про нього таке говорять. Він своєю важністю не величався, бо знав, що цього козаки не люблять. Старшині він уступався, давав їм зразок слухняності і всім говорив, що те, що він тепер робить, все лише для добра і слави січового товариства.

Його молоді сотні робили вправи, мов на шнурочку. Сагайдачний зложив свою питому команду, яку всі мусили знати, позаводив знаки сурмою, ракетами і інші,

котрими порозумівалися в полі. Рівно йшли до бою і кінні, і піші. Рівно і на команду похилялись списи, добувались і підносились шаблі. Сагайдачний витворив з сірої юрби збігців справжнє військо, вишколене і карне.

Церкву посвятили ще того самого року на Святу Покрову. Окреме посольство привезло з Києва ікони, ризи і всі церковні потреби. О. архімандрит, до котрого Сагайдачний за цим посилав, дуже був цьому радий і прислав своє архієрейське благословення.

Під час цього богослужіння став Сагайдачний з своїми сотнями в порядку на майдані біля церкви. На це свято поз’їздилися на Січ знатні товариші з паланок з усього Запорожжя. Сагайдачний завів стріляння сальвами з рушниць цілими сотнями, що усім дуже припало до вподоби.

На такій праці плив швидко час, і наспів рік 1605. Січове військо було у зразковому порядку. Зброї було доволі, байдаків повнісінько довкруги Хортиці, а багато готових човнів на березі. Коні були уїжджені, пороху і куль повні склади, харчів назбирано багато. Козаки були певні, що весною підуть у якийсь похід, певно на ляхів.

Кошовий скликав велику раду зараз по великодні. Він говорив перед радою так:

— При Божій помочі ми стали на своїх ногах так, як ще ніколи. Тепер пора нам, щоб козацтво не залежувалось, а попробувало своїх сил. Може бути, що ще щось покажеться недоладне і треба буде справити або добавити, а дещо закупити, то ми так і зробимо, а ви, панове товариство, як гадаєте?

Тепер кошовий, знаючи, що між козацтвом є єдність, не боявся жодних партій.

— На ляхів підемо, шкода втрачати слів, — крикнув хтось з гурту.

— Ведіть нас на ляхів; вже досить знущалися над бідним народом…

— На ляхів, на ляхів, вигнати псубратів-кровопийців з нашої України геть у Польщу.

Тепер Сагайдачний вийшов на підвищення. Він виглядав поважно з своєю довгою бородою.

— Тихо, товариші, хай Сагайдачний говорить.

Сагайдачний кланявся довкруги шапкою.

— Панове старшино, отамання і ви, мої товариші та брати! Із душі вийняв мені слово той, хто перший крикнув: на ляхів! На ляхів треба нам йти, щоб помстити кривди цілого народа та освободити його з панської єзуїтської та жидівської кормиги. Там народ нівечиться, і треба йому помогти. Я знаю добре, чого нам на такий великий подвиг конечно потреба, бо у се діло, як знаєте, я вложив цілу свою душу.

— Гарно ти впорядкував військо, ніде правди діти.

— Я сим не величаюся. Хто пристав до запорожців, то його обов’язком є робити по своїх силах для товариства, я робив по моїх силах і не вважаю сього за заслуги. Я лише про це тому сказав, щоб ви мені повірили, що я найкраще знаю, чого нам ще треба. У нас замало гармат… Усе ми робимо у нашій майстерні, але гармат ми поки що не зладимо.

— Ми їх здобудемо.

— Певно, що їх здобути мусимо, бо ніхто нам їх не подарує, але тепер я вас питаю, де їх здобути?

— На ляхах здобудемо, по городах і панських замках сього добра — хоч греблі гатити…

— Та хіба що сими гарматами греблі гатити, бо до бою вони ледачі. У панських замках і городах гармати лихі, що шкода на їх здобування втрачати сили. Добрі гармати найшов би, може, в Польщі, та заки ми до них доберемось, то й сил нам не стане. Але я знаю краще місце, де є добрі гармати, і багато: у турків! Треба лише піти до них поклонитися козацьким способом, попросити гарненько і взяти. Я знаю, що нам це вдасться, і ми цього доконаємо. А попри ми зробимо ще одно благородне козацьке та християнське діло…