Американська трагедія - Сторінка 58

Хтось із штампувальниць заспівав пісню, — Руза Никофорич, Ода Петканас, Марта! Бордалу, Анжеліна Пітті і Лена Шлікт підхопили. Роберта, весь час почуваючи на собі Клайдів погляд і розуміючи його настрій, питала себе, чи скоро він підійде і заговорить з нею. їй дуже хотілося цього, і, пригадуючи слова, які він шепнув їй напередодні, вона була' впевнена, що він недовго зуміє перечити бажанню підійти до неї. Вона прочитала це в погляді, яким він дивився на неї вчора. Але тут стільки перешкод… Вона знала, що йому нелегко придумати спосіб сказати їй хоча б слово. Але часом вона раділа, почуваючи себе в безпеці серед дівчат.

Захоплена цими думками, вонаі в той же час, як і всі інші робітниці, продовжувала швидко штемпелювати комірці, що лежали перед нею, — і раптом помітила, що вона штемпелювала номером "16" пачку комірців меншого розміру. Вона' з прикрістю подивилася на зіпсовану пачку і вирішила', що залишається тільки одне: відкласти її набік і чекати зауваження від кого-небудь з начальства, може й від Клайда… або зразу ж віднести браковані комірці просто до нього — це, мабуть, найкраще: тоді ніхто з майстрів не побачить їх до Клайда. Так робили всі дівчата, коли помилялися. І всі досвідчені робітниці повинні були самі стежити за такими недоглядами.

Але зараз, хоч як їй хотілося піти до нього, вона не наважувалася: це дасть йому бажану можливість заговорити з нею, а найстрашніше, що і для неї це бажана можливість. Вона вагалася: з одного боку, обов'язок перед Клайдом, як завідуючим, з другого — відданість давнім правилам поведінки, що так суперечили цьому новому владному потягові до Клайда і придушеному бажанню почути, що він їй скаже". Нарешті вона взяла зіпсовану пачку комірців і поклала до нього на конторку. Руки її тремтіли, обличчя зблідло, вона задихалася. А Клайд у цей час марно намагався підрахувати по талонах виробіток штампувальниць: думки його були далекі від оцих підрахунків. Потім він підняв голову. Перед ним, нахилившись, стояла Роберта. Нерви його напружилися, горло і губи пересохли: от слушна нагода:, про яку він мріяв. Він бачив, що Роберта мало не задихається, її нерви більше не витримували: вона розуміла, що поводиться надто сміливо і сама себе обманює.

— Там, нагорі, помилилися з цією пачкою, — почала вона, плутаючись у словах, — а я не помітила, поки майже всі не проштемпелювала. Це розмір п'ятнадцять з половиною, а я майже на всіх комірцях поставила шістнадцять. Пробачте мені, будь ласка.

Клайд помітив, що вона намагається посміхнутися і удати з себе спокійну, але щоки її зовсім побіліли, а рука, яка тримала комірці, тремтіла. Він одразу зрозумів, що, хоч вона прийшла до нього з цією помилкою, як дисциплінована робітниця, добре обізнана з фабричними порядками, все ж тут приховується щось більше. Слабка, злякана і все ж спонукувана коханням, вона давала йому нагоду, якої він шукав, і хотіла, щоб він скористався з цього. І Клайд, першої хвилини збентежений і схвильований її раптовою появою, тут же підбадьорився і осмілів мало не до зухвальства: він ніколи ще не був таким рішучим щодо неї. Її вабить до нього, це ясно. Він їй подобається, і вона досить розумна, щоб дати йому можливість поговорити з нею. Чудово! Яка мила ця сміливість!

— Ні, це нічого, — сказав Клайд, прикидаючись спокійним і впевненим, хоч навіть зараз ніяковів перед нею. — Я відправлю їх униз, до пральні, а потім побачимо, чи не можна буде поставити новий штамп. Але це, по суті, не наша провина.

Він ласкаво посміхнувся їй, і вона, хоч мала вже відійти, відповіла йому стриманою посмішкою, побоюючись, чи не надто ясно впадає у вічі, що саме привело її сюди.

— Ні, не йдіть, — додав він швидко. — Я хочу у вас щось спитати. Ще від неділі я шукаю нагоди поговорити з вами. Нам треба де-небудь зустрітися, згода? Правда, за тутешніми правилами завідуючий не повинен мати нічого спільного з робітницею свого відділу — я хочу сказати, за межами фабрики. Але мені все-таки хочеться з вами зустрітися, гаразд? Знаєте, — і він посміхнувся їй ніжно і вкрадливо, — відтоді як ви тут працюєте, я просто до нестями захоплений вами, а після неділі стало ще гірше. І я не хочу, щоб якесь старе правило стало поміж нас. А ви?

— Справді, не знаю, чи зможу я… — відповіла Роберта; тепер, коли все сталося так, як їй хотілося, вона жахалася своєї сміливості. Вона тривожно озиралася, і їй здавалося, що очі всіх, хто є в штампувальній, стежать за нею. — Я живу в містера і місіс Ньютон — це сестра і зять моєї подруги, і вони дуже суворі. Інша справа, коли б… — вона хотіла додати "коли б я була вдома", але Клайд перебив її:

— Тільки, будь ласка, не відмовляйтеся! Будь ласка! Мені необхідно бачити вас! Я не хочу завдавати вам ніяких неприємностей, інакше я з радістю прийшов би до вас додому.

— Ні, ні, це неможливо, — застерегла Роберта. — В усякому разі поки що не можна.

Своєю зніяковілістю вона несвідомо дала Клайдові зрозуміти, що коли-небудь пізніше хотіла б прийняти його у себе.

— Ну, гаразд, — усміхнувся Клайд, бачачи, що вона вже йде на поступки. — Ми можемо просто пройтися — хоча б вашою вулицею, якщо хочете, в кінці її, де майже немає будинків. Або давайте погуляємо в маленькому парку Могаук, якраз на березі, на захід від Дрім-ленда, знаєте? Приїжджайте туди, я зустріну вас біля зупинки. Згодні?

— Але я боюся… я боюся їхати так далеко. Я ніколи нічого такого не робила. — Вона подивилася на Клайда щирим невинним поглядом. Він був у захваті: вона така мила, і в них буде побачення! — Знаєте, — продовжувала Роберта, — я просто боюся їздити куди-небудь одна. Тут так полюбляють розпускати плітки. Хто-небудь, звичайно, мене побачить. Але…

— Але… що?

— Боюся, що я надто довго стою біля вас. Як по-вашому?

Вона мало не задихнулася, сказавши це. І Клайд, зрозумівши, які

відверті її слова, хоча в них, власне, нічого не було незвичайного, сказав поквапно і наполегливо:

— Ну, тоді давайте зустрінемося в кінці тієї вулиці, де ви живете. Виходьте сьогодні ввечері на кілька хвилин, — скажемо, на півгодини, гаразд?

— Ні, сьогодні я не можу… Не так скоро. Я повинна спершу подивитися… влаштувати… Якось іншим разом…

Схвильована і збентежена цією надзвичайною подією в її житті, вона, як іноді бувало і з Клайдом, то посміхалася, то хмурилася, сама того не помічаючи.

— Тоді, може, в середу ввечері, о-пів на дев'яту або о дев'ятій? Ви прийдете? Ну, будь ласка!

Роберта тривожно обмірковувала, що відповісти. З цю хвилину вона безмірно подобалася Клайдові: вона озиралася, мабуть усвідомлюючи, що на неї дивляться і що вона стоїть біля нього надто довго як для першої розмови.

— Я думаю, мені тепер краще піти на своє місце, — сказала вона, не відповідаючи на його запитання.

— Ще хвилинку, — просив Клайд. — Ми з вами не домовилися,

0 котрій годині в середу. Адже ви прийдете? Виходьте о дев'ятій або о-пів на дев'яту, — словом, коли хочете. Я чекатиму, починаючи з восьмої. Прийдете?

— Ну, гаразд. Скажемо, о-пів на дев'яту або між пів на дев'яту

1 дев'ятою, якщо я зможу. Добре? Якщо зможу, я прийду. А коли що-небудь трапиться, я скажу вам уранці.

Вона почервоніла і знову озирнулася зніяковіло і тривожно, потім швидко попростувала до свого місця; вона вся тремтіла з голови до ніг і мала такий винуватий вигляд, наче її викрили в страшному злочині. А Клайд за своєю конторкою мало не задихнувся від хвилювання… Чи не чудо, що він так говорив з нею, і вона погодилася, вона наважилася на побачення з ним тут, у Лікурзі, де його всі добре знають? Це щось надзвичайне!

А Роберта думала, як чудесно буде погуляти і поговорити з ним при світлі місяця, відчувати потиск його руки і слухати його ніжний, пестливий голос.

РОЗДІЛ XVII

Було зовсім темно, коли Роберта в середу ввечері крадькома вислизнула з дому, щоб зустрітися з Клайдом. Але перед цим скільки сумнівів і боротьби з самою собою! їй не тільки важко було подолати власні внутрішні вагання, — викликала немало тривог і задушлива, пошла і святенницька атмосфера, що оточувала її в домі Ньютонів. Відтоді як Роберта приїхала сюди, вона нікуди не виходила без Грейс Марр. А тут ще в цю середу, — вона зовсім забула про це, розмовляючи з Клайдом, — вона умовилася піти з Ньютонами і Грейс до баптистської церкви, де мала відбутися проповідь, а потім — вечір для парафіян з різними іграми, чаєм, тістечками і морозивом.

Через це вона була серйозно заклопотана, не знаючи, як їй звільнитися з цей вечір, поки не згадала, що за два дні перед тим м-рЛі-гет, помітивши, як добре і швидко вона працює, запропонував їй повчитися шити у м-с Брейлі, в сусідньому з штампувальною швейному цеху. Тепер, коли Клайдове запрошення збіглося із зібранням у церкві, Роберта вирішила сказати Ньютонам, що в цей вечір вона мусить піти додому до м-с Брейлі. Вона скаже це в середу ввечері, перед обідом. Таким чином вона зможе зустрітися з Клайдом. І вона встигне повернутися додому до повернення Ньютонів і Грейс. Так солодко буде слухати його… знову почути, як тоді, в човні, що вона здалася йому найгарнішою дівчиною в світі, коли стояла на березі і дивилася на водяні лілії. Багато, багато думок — невиразних, лякаючих, яскравих, — обсідало її: як і куди вони підуть і як потім зустрічатимуться, якщо вона зуміє зробити так, щоб вони стали друзями і щоб це не пошкодило ні їй, ні йому. Якщо буде потрібно, вона піде з фабрики і пошукає якого-небудь іншого місця, — отже, Клайд не відповідатиме за неї.

Ще одне хвилювало її: як їй одягнутися? Вона бачила, що в Лікурзі багато робітниць одягаються краще, ніж у Більці і Тріпетс-Мілсі. Але вона значну частку свого заробітку надсилала матері, а коли б не це, вона так само могла б чудово одягнутися. І тепер, коли Клайд заволодів усіма її думками, вона турбувалася про свою зовнішність; увечері, після того як вони умовилися про зустріч, вона переглянула всі свої скромні вбрання і вибрала синій капелюшок, якого Клайд ще не бачив, плаття з тонкого картатого сукна, в білу і синю клітку, білі парусинові туфлі, що їх купила минулого літа в Більці. Вона вирішила дождатися, поки Ньютони і Грейс підуть до церкви, а потім швидко переодягнутися і вийти.

О-пів на дев'яту, коли, нарешті, зовсім стемніло, вона пішла в напрямі до Сентрал авеню, а звідти обхідним шляхом повернулася на умовлене місце в кінці Тейлор-стріт.