Американська трагедія - Сторінка 60

І навіть коли б вони самі не запрошували, Грейс нікуди не піде без мене. Ми з нею дуже довго приятелювали, коли жили в Тріпетс-Мілсі, і вона звикла до мене, як до рідної. Але тепер все по-іншому, і я просто не знаю, як знайти вихід з цього становища. Що мені сказати — куди я йду, з ким?

— Розумію, люба, — ніжно й ласкаво відповів Клайд. — Усе це вірно. Але як же нам бути? Чи ви вважаєте, що мені досить бачити вас на фабриці?

Він дивився на неї так серйозно і благаюче, що вона, розчулена, захотіла втішити його і поквапно додала:

— Ні, я так не вважаю, любий. Адже ви знаєте. Та що ж робити? — Вона ніжно погладила його тонку, нервову руку з довгими пальцями. — От що, — додала вона, подумавши: — Моя сестра живе в Гомері, це теж у штаті Нью-Йорк, тридцять п'ять миль на північ звідси. Я якось скажу, що поїду до неї в суботу після обіду або в неділю. Вона давно писала і кликала мене, та раніше я не думала їхати. А тепер я могла б поїхати… тобто… я могла б…

— Ну, звичайної — із запалом вигукнув Клайд. — Чудово! Прекрасна думка!

— Треба обміркувати, — продовжувала' вона, не звертаючи уваги на його вигуки. — Якщо не помиляюся, спершу треба доїхати до Фонди, там пересадка. Звідси я можу будь-коли поїхати трамваєм, а з Фонди щосуботи йдуть тільки два поїзди — о другій годині і о сьомій. Отже, я можу виїхати коли завгодно до другої, а потім, розумієте, я просто можу запізнитися на двогодинний поїзд, от і все. Тоді можна їхати семигодинним, правда? А ви будете там або зустрінете мене по дорозі, щоб тут ніхто не бачив нас разом. О сьомій я поїду до сестри, а ви повернетесь у Лікург. З Агнесою я все влаштую, я певна. Я напишу їй.

— А до того часу як же? — спитав він незадоволеним тоном. — Адже це ще не скоро!

— Я постараюся що-небудь придумати, любий, але не знаю, чи вийде. І ви теж подумайте. А тепер я повинна йти, — додала вона тривожно.

Вона одразу підвелася, примусила й Клайда підвестися і подивитися на годинник; виявилося, що вже близько десятої.

— То як же нам бути? — наполягав він. — Хіба ви не можете сказати Ньютонам у неділю, що йдете до якоїсь іншої церкви? А замість цього зустрітися де-небудь зі мною. Звідки їм дізнатися?

Сказавши це, Клайд одразу помітив, що обличчя Роберти засмутилося: він втручався в область, яку вона, вірна своїм переконанням і вихованню, поки що вважала недоторканною.

— Ні, я так не хочу, — відповіла вона дуже серйозно. — Я почувала б себе винуватою. І це й справді не гаразд.

Клайд відразу зрозумів, що став на небезпечний шлях, і відмовився від своєї пропозиції: він зовсім не хотів образити чи злякати її.

— Так, ви кажете правду. Я подумав про це тільки через те, що ви, здається, не знаходите іншого виходу.

— Нічого, любий, — ласкаво сказала Роберта, помітивши, що він боїться, чи не образив її.— Усе гаразд, тільки мені не хотілося б робити так. Я не можу.

Клайд кивнув. Він пригадав, як сам кілька років тому з повагою ставився до всіляких правил, і подумав, що, мабуть, не гаразд було пропонувати Роберті таку річ.

Не прийшовши ні до чого іншого, крім поїздки у Фонду, вони повернули назад до Тейлор-стріт. Клайд тільки сказав, цілуючи її на прощання, що їм треба постаратися придумати, як би побачитися якнайшвидше. А вона на мить поривчасто охопила руками його шию — і побігла додому, і Клайд бачив, як промайнула в місячному світлі її маленька постать.

Але якщо не вважати ще одного побачення увечері, яке Роберті пощастило влаштувати під приводом другого візиту до м-с Брейлі, вони більше не зустрічалися до наступної суботи, коли Роберта вирушила, нарешті, у Фонду. Клайд виїхав з Лікурга трохи раніше і приєднався до неї на першій же зупинці. З цієї хвилини аж до самого вечора, коли їй довелося сісти на семигодинний поїзд, вони пробули разом, невимовно щасливі, блукаючи по околицях майже незнайомого обом містечка.

Не доїжджаючи кілька миль до Фонди, вони побачили невеликий парк під назвою "Старлайт"; тут були всілякі дешеві розваги: підвісні аероплани, повітряне колесо, карусель, старий млин і площадка для танців, а крім того, маленьке озеро і човни. Це було своєрідне ідилічне місце: майже посередині озера, на острівці — раковина для оркестру, а на березі, в клітці — похмурий ведмідь. За весь час проживання в Лікурзі Роберта ні разу ще не наважувалася побувати в якому-небудь з тутешніх місць розваги, — всі вони були схожі на це, тільки набагато вульгарніші. Побачивши "Старлайт-парк", обидва вони вигукнули в один голос: "Дивіться!" І Клайд одразу ж запропонував:

— Давайте зійдемо тут, хочете? Адже це однаково, що Фонда. І тут нам буде веселіше.

Вони швидко вийшли з трамвая. Здавши на схов чемоданчик Роберти, Клайд попрямував перш за все до рундука, де продавали сосиски. Потім його увагу привернула карусель, що безупинно кружляла: Роберта неодмінно мусить покататися з ним І У найвеселішому настрої вони сіли на карусель; Клайд посадив Роберту на зебру і став поруч, однією рукою обіймаючи і підтримуючи її, при цьому обидва намагалися вхопитися за мідний поручень. І хоч як все це було банальне, вульгарне, позбавлене смаку, обидва були в цілковитому захваті, що аж ніяк не відповідав незначній дешевій забавці,— бо вони були, нарешті, вдвох і ніхто не стежив за ними. Коло за колом мчали вони на громіздкій, тріскучій машині, і перед ними миготіли інші любителі розваг, що каталися на човнах по озеру, крутилися над землею на незграбних білозелених підвісних аеропланах, злітали на гойдалках.

Клайд і Роберта дивилися на дерева, на небо над озером. На просторій площадці під поглядами зівак мрійно і запально кружляли пари. І раптом Клайд спитав:

— Ви танцюєте, Роберта?

— Ні, не танцюю, — відповіла вона сумовито. В цю хвилину, дивлячись на щасливих танцюристів, вона трошки заздрила їм. Яка шкода, що їй ніколи не дозволяли танцювати! Може, це не зовсім добре, не зовсім морально, — так учить церква, — та все-таки… адже вони тут, і так люблять одне одного… а всі ці пари здаються такими веселими й щасливими, і такий гарний цей плин барв у своєму невпинному кружлянні на фоні дерев… Усе це не здавалося їй таким уже поганим. Чому б не потанцювати таким молодим людям, як вона і Клайд? Її молодші брат і сестра, незважаючи на погляди батьків, уже заявили, що при першій зручній нагоді почнуть учитися танцювати.

— От досада! — вигукнув він, уявляючи собі, як було б чудово, танцюючи, тримати Роберту в обіймах. — До чого було б весело, якби ви вміли. Я навчу вас за кілька хвилин, хочете?

— Ну, не знаю, що з цього вийде, — жартівливо сказала вона, але по її очах було видно, що пропозиція їй подобається. — Я, напевно, буду не дуже здібною ученицею. Знаєте, в наших краях не дуже хвалять танці. І церква осуджує їх. І мої батьки теж були б невдоволень

— Нісенітниця! — безжурно і весело заперечив Клайд. — Це дурниці, Роберта. Адже тепер усі танцюють, або майже всі. Як ви можете думати, що це погано?

— Так, я знаю, — дивним, трохи напруженим тоном відказала Роберта. — Може, у вашому колі це так. Правда, я знаю, багато хто з робітниць теж танцюють. Звичайно, якщо людина багата і в неї добре становище в суспільстві, тоді все можна. Але для такої дівчини, як я — інша річ. І потім, я думаю, ваші батьки не такі суворі, як мої.

— Ви думаєте? — засміявся Клайд, який одразу відмітив її слова про "ваше коло" і про багату людину із становищем у суспільстві.— Та ви нічого не знаєте про моїх батьків, — продовжував він, — вони такі ж суворі, як ваші, певно, навіть суворіші. А все-таки я танцюю. В цьому немає нічого поганого, Роберта! Давайте я навчу вас. Справді ж, це чудово. Хочете, люба?

Він обійняв її і подивився їй в очі,— і вона майже здалася, слабіючи від пристрасного потягу до нього.

Карусель спинилася, і вони, не роздумуючи, попростували до відгородженої площадки, де кружляли в танці нечисленні, але невтомні пари. Досить великий оркестр грав фокстроти та уанстепи. Біля турнікета сиділа гарненька білетерка: з кожної пари збиралося десять центів за танець. Це барвисте видовище, музика і ритмічні, плавні рухи танцюючих зовсім зачарували обох.

Оркестр замовк, танцюючі виходили з площадки. Але не встигли всі вони вийти, касирша почала продавати п'ятицентові квиточки на новий танець.

— Ні, я не зумію, — сказала Роберта, коли Клайд вів її до турнікета. — Боюся, що я надто незграбна. Адже я ніколи не танцювала.

— Ви незграбна, Роберта? — вигукнув він. — Яка нісенітниця! Ви така граціозна, така чарівна! От побачите, ви чудово танцюватимете!

Він заплатив, і вони увійшли.

Клайда охопив порив самовпевненості, яка на три чверті пояснювалася переконанням Роберти, що він багатий і належить до верхівки лікурзького товариства. Він відвів Роберту в куток і показав основні нескладні па; такій витонченій і граціозній дівчині вони далися досить легко. Коли оркестр заграв і Клайд пригорнув її до себе, вона легко потрапила в такт і інстинктивно повторювала кожний рух свого партнера. І яке це було блаженство — почувати себе в його обіймах, слухняно линути за ним, відчувати, як в єдиному, чудесному ритмі рухаються їхні тіла.

— Люба, — шепнув Клайд. — Ви чудово танцюєте! Ви вже все зрозуміли. Ні, ви просто надзвичайна, навіть не віриться!

Вони зробили друге коло, потім третє, і Роберту охопило таке блаженство, якого вона ще ніколи в житті не зазнавала. Подумати тільки — вона танцює! Це так чудесної Танцює з Клайдом! Він такий спритний, граціозний, — найгарніший від усіх молодих людей тут, думала вона. І він теж думав, що ніколи ще не зустрічав такої чарівної дівчини. Вона така весела, мила і слухняна. Вона не примусить його нудитися даремно. Ну, а щодо Сондри Фінчлі — вона не звертає на нього уваги, і він з таким самим успіхом може зовсім не думати про неї… Проте навіть тут, з Робертою, він не міг остаточно забути її.

Вони танцювали до пів на шосту, коли оркестр замовк, бо вже не було бажаючих танцювати, і на площадці вивісили оголошення: "Наступний концерт о 7.30"; тоді вони випили содової води, поїли морозива, потім зайшли до ресторану закусити, — і так швидко проминув час, що виявилося, треба найближчим же трамваєм їхати до Фонди, аби Роберта могла потрапити на вокзал на сьому годину.

По дорозі вони розробили план на завтрашній день.