Американська трагедія - Сторінка 62

І тому, заплативши завдаток і попередивши, що переїде найближчими ж днями, Роберта повернулася на роботу, а ввечері заявила м-с Ньютон, що хоче виїхати. Вона заздалегідь придумала пояснення: вона хоче незабаром виписати до себе молодшого брата й сестру і повинна влаштуватися так, щоб вони могли оселитися разом з нею.

І Ньютони, як і Грейс, відчули, що переїзд Роберти зв'язаний з новими знайомствами, які стали між нею і її подругою, і були задоволені, що Роберта йде від них. Вона явно стає на шлях сумнівних пригод, яких вони не можуть схвалити. Тепер вона не може бути корисною Грейс, як вони спочатку сподівалися. Можливо, вона йне знає, що робить. Але що імовірніше, що її тут збили з пантелику всілякі розваги і насолоди, несумісні з скромним життям, яке вона вела в Тріпетс-Мілсі.

Та й сама Роберта, опинившись після переїзду в новій обстановці, хоч і могла тепер вільніше зустрічатися з Клайдом, все ж сумнівалася, чи правильно вона робить. Може… може, вона надто поспішила, піддавшись роздратуванню, може, їй ще доведеться пожалкувати за цим. Та діло зроблене, і тепер нічого не зміниш. Треба подивитися, що з цього вийде…

Головним чином для того, щоб заспокоїти своє сумління, вона одразу написала матері й сестрі, досить правдоподібно пояснюючи, чому їй довелося виїхати від Ньютонів. Грейс стала надто вимоглива і егоїстична, надто командувала нею. Це стало нестерпно. Та нехай мати не турбується: вона оселилася в дуже пристойному домі. Роберта має окрему кімнату, і тепер вона може прийняти в себе Тома і Емілію, матір чи Агнесу, якщо їм захочеться відвідати її. І тоді вона познайомить їх з Гілпінами, яких вона докладно описала.

І все ж, думаїючи про Клайда і про їхню взаємну пристрасть, вона в глибині душі усвідомлювала, що заграє з вогнем і може бути знеславлена. В той час Роберта навряд чи здавала собі справу в тому, що ця кімиата з першої ж хвилини привабила її саме тим, що була окрема, але несвідомо Роберта все ж відчувала, що так воно і є. Вона ступила на небезпечний шлях, і знала це. А що ж робити, — часто питала вона себе в ті хвилини, коли її охоплювали бажання, що суперчили всім її поняттям про допустиме і добропристойне — що ж їй робити?

РОЗДІЛ XX

Протягом кількох тижнів Роберта і Клайд зустрічалися то тут, то там, у парках і садах, куди легко можна добратися приміським поїздом. Проте між ними тепер бували сутички, головним чином через кімнату Роберти: Клайд вважав, що це найзручніше місце для їх зустрічей, але Роберта не дозволяла йому приходити до неї. Клайд ніколи не признавався собі, що в нього щодо Роберти зовсім не такі наміри, які мають бути у молодого чоловіка щодо дівчини, яку він поважає, і все-таки тепер, коли вона переїхала в цю кімнату, в ньому збудилося непереборне жадання, може, гідне осудження, але природне і майже неминуче, — жадання дедалі більшої і більшої близькості, дедалі більшої влади над Робертою, над усіма її думками і вчинками; кінець кінцем вона повинна цілком належати йому. Але як? Чи буде це одруження і, отже, звичайнісіньке, добропристойне існування? Досі він ніколи не думав одружуватися з Робертою. Він міг залицятися до неї чи до будь-якої іншої дівчини, що її суспільне становище набагато нижче від тутешніх Гріфітсів, Сондри Фінчлі та Бертіни Кренстон, але визнав би за неможливе одружитися з нею — і це головним чином через погляди своїх новоздобутих родичів і через їхнє високе становище в Лікурзі. Що вони подумають, коли довідаються? Він бачив тепер, що його тут вважають членом іншого, вищого кола, ніж Роберта, і, зрозуміло, хотів скористатися з цього. І потім тут дуже багато хто його знав, хоча б в обличчя. Але його дуже вабило до Роберти, і до того тепер він не міг би сказати, що вона не варта його, або що він не був би щасливий з нею, коли б міг і вирішив одружитися.

Виникало і ще одне ускладнення: наставала осінь з льодяними вітрами і холодними ночами. Наближався жовтень, і більшість позаміських парків, де можна було розважатися на безпечній відстані від Лікурга, закрилася. Закриті були і дансинги, крім великих залів у сусідніх містах, але сюди Роберта відмовлялася ходити. Залишалися, правда, церкви, кінематографи і ресторани в самому Лікурзі, але там вони не могли бувати через Клайдове становище в місті. І, таким чином, тепер, коли Роберта звільнилася від нагляду Ньютонів, їм не було куди ходити, — хіба що, змінивши якось їхні відносини, Клайд зможе відвідувати Роберту в Гілпінів. Але він знав, що вона не припускає й думки про це, а головне — йому бракувало мужності їй це запропонувати.

Якось увечері на початку жовтня, через півтора місяця після переїзду Роберти в нову кімнату, вони гуляли однією з далеких вулиць. Яскраво блищали зорі. Було холодно. Листя кружляло в повітрі. Роберта вже одягла своє зимове пальто, зелене в кремову смужку; коричневий капелюшок, оздоблений шкірою, дуже личив їй. Знову й знову поцілунки, все той самий гарячковий запал, що невідступно володів ними з першої зустрічі, а тепер став ще міцнішим.

— Стає холодно, правда? — сказав Клайд.

Було близько одинадцятої години, підмерзало.

— Так, не гаряче. Скоро доведеться думати про тепліше пальто.

— Не знаю, що ми робитимемо далі. Більше немає жодного місця, де ми могли б посидіти, а розгулювати щовечора вулицями в такий холод не дуже приємно. Як ви думаєте, чи не можна мені іноді заходити до вас? Адже в Гілпінів не те, що у Ньютонів.

— Так, звичайно. Але вечорами вони завжди сидять у вітальні до пів на одинадцяту, навіть до одинадцятої. І, крім того, обидві дівчини весь час бігають туди й сюди до дванадцятої години чи просто сидять удома. Не знаю, як це влаштувати. Адже ви самі казали, що не хочете, аби вас бачили зі мною. А якщо ви прийдете, мені треба буде познайомити вас з Гілпінами.

— Ні, я зовсім не це мав на думці,— рішуче відповів Клайд. Він подумав, що Роберта надто делікатна: час би їй поводитися з ним вільніше, якщо вона насправді так його кохає.— Чому б мені іноді й не зайти до вас ненадовго? Гілпінам зовсім нема чого знати про це. — Він вийняв годинник і чиркнув сірником: виявилося, що вже пів на дванадцяту; він показав годинника Роберті.— Тепер у вітальні немає нікого, вірно?

Вона заперечливо похитала головою. Ця думка не тільки жахнула, а й обурила її. Клайд став надто сміливий: як він наважується пропонувати їй таку річ? І до того в цій пропозиції втілилися всі таємні страхи і настрої, які володіли нею, та в яких вона до цього часу не хотіла собі признатися. В цьому було щось гріховне, негідне, лякаюче. Ні, вона не піде на це. Нізащо. І в той же час у глибині її єства все голосніше лунав голос довго придушуваного, страшного для неї бажання, — тепер воно владно заявляло свої права.

— Ні, ні, я не можу на це погодитися! Це нехороше. Я не хочу. Нас можуть побачити. Вас можуть упізнати.

В цю хвилину огида до того, що вона з дитинства звикла вважати аморальним, була така сильна, що Роберта несвідомо намагалася звільнитися з обіймів Клайда.

Він відчув, яким щирим є її раптовий опір. І це тільки ще більше підхльоснуло в ньому бажання владати тим, що в цю мить здавалося майже недосяжним. Безліч вкрадливих слів посипалося з його уст:

— Ну, хто ж може нас побачити в такий час? Навколо немає ані душі. Чому б нам не зайти до вас у кімнату на кілька хвилин, коли нам хочеться? Ніхто нас не почує. Ми будемо говорити тихо. Навіть на вулиці нікого немає. Пройдемо мимо і подивимося, — напевно, в домі вже всі сплять.

Досі вона ніколи не дозволяла йому близько підходити до будинку, і тепер палко й схвильовано запротестувала. Та цього разу Клайд уперся, і Роберта, що завжди дивилася на нього з боязкою пошаною, — не тільки як на коханого, але як на людину, що стоїть вище за неї,— не могла перешкодити йому. Вони підійшли до будинку і спинилися за кілька кроків від нього. Ніде не чути ані звуку, тільки гавкає собака. У вікнах жодного вогника.

— От бачите, всі вже сплять, — заспокоював її Клайд. — Чому б нам не зайти на хвилинку? Хто про це довідається? Нам нема чого

Зчиняти шум. Та й що в цьому поганого? Багато хто так робить. Немає нічого страшного, якщо дівчина на хвилину впустить друга до себе в кімнату.

— Ви думаєте? Ну, може, у вашому колі так заведено. Але я знаю, що добре і що ні, а це, по-моєму, недобре, і я так не зроблю.

Кажучи це, Роберта відчула, як боляче стиснулося її серце. Вона ніколи не дозволяла собі проявляти таку самостійність, навіть зухвалість у відносинах з Клайдом, і просто не уявляла собі, що здатна на це. Вона сама злякалася. Може, він стане менше кохати її, якщо вона так говоритиме з ним.

Клайд миттю похмурнів. Чому вона не хоче виконати його просьбу? Вона надто обережна, надто боїться всього, що дає найменшу радість і насолоду. Інші дівчата не схожі на неї,— приміром, Ріта чи робітниці на фабриці. Адже ж вона запевняє, що кохає його. Вона дозволяє йому обіймати і цілувати себе на вулиці. А коли йому хочеться трошечки більшої близькості, вона ніяк не погоджується. Що ж це за дівчина? Чи варто упадати коло неї? Може, це все знову викрутаси і хитрощі, як було тоді з Гортензією? Правда, вона анітрохи не схожа на Гортензію, але вже надто уперта.

Роберта не могла бачити його обличчя, але знала, що він дуже розсердився, — так сталося вперше.

— Ну, не хочете — не треба, — з холодком сказав він. — Мені й без того є куди піти. Я бачу, ви ніколи не погоджуєтеся зробити так, як я хочу. Цікаво знати, як ми, по-вашому, будемо бачитися далі. Ми не можемо щовечора ходити вулицями.

Він сказав це похмурим тоном, що не віщував нічого доброго, — ніколи ще він не говорив з нею так різко і роздратовано. І його натяк на інші місця, куди він може піти, так приголомшив і злякав Роберту, що її настрій одразу змінився. Дівчата його кола, з якими він, звичайно, зустрічається час від часу! Дівчата на фабриці, які завжди стріляють очима в його бік! Скільки разів вона бачила, як вони поглядали на нього. Ця Руза Никофорич — така брутальна, але все-таки гарненька! А Флора Брандт! А Марта Бордалу! Бр-р! Подумати тільки, що такі негідниці бігають за таким красунем! Вона злякалася, що Клайд визнає її надто незговірливою, недосвідченою і боязкою, — у вищому товаристві він не звик до цього, — і кике її заради якої-небудь з цих дівчат.