Бувайте, і дякуємо за рибу - Сторінка 14

І не така смішна як твоя, але… Як би там не було.

Вона поглянула вниз. Артур відчув, що це один із тих моментів. Здавалося, що повітря навколо них застигло в очікуванні. Артурові ж хотілось, щоб воно пішло геть і займалося своїми справами.

— Коли я була дитиною, — сказала вона. — Такі історії завжди починаються однаково, хіба ні? "Коли я була дитиною…" Як би там не було. Це та частина, де дівчина раптом каже "Коли я була дитиною" і починає жаліти себе. Ми якраз дійшли до цієї частини. Коли я була дитиною в мене над ліжком, десь на відстані фута, висіла картина… Нормально виходить?

— Мені подобається. Думаю все йде добре.

— Це була одна з тих картин, яка мала б подобатись дітям, — сказала вона, — але це був не той випадок. Купа милих маленьких тваринок, які займаються милими справами. Ти розумієш про що я?

— О, так. Я також страждав ними. Кролики в костюмах.

— Точно. Тільки ці кролики насправді були на плоті разом з різними щурами і совами. Там, здається, був навіть північний олень.

— На плоті?

— На плоті. А ще на ньому сидів хлопчик.

— Серед кроликів у костюмах, сов і оленів.

— Саме там. Щось на кшталт веселого безпритульного циганчати.

— Отакої.

— Мушу сказати, що ця картина мене непокоїла. Перед плотом пливла видра, і я лежала вночі, без сну, переживала за неї, бо їй доводилося тягти цей пліт з усіма тими нещасними тваринами, яких на ньому не повинно бути, а у видри був такий тоненький хвіст, і їй певно було боляче тягти таку ношу. Це мене бентежило. Не дуже сильно, але постійно.

— Потім одного дня — візьми до уваги, що я дивилась на цю картину кожної ночі, роками — я раптом помітила, що у плота є вітрило. Я ніколи раніше не бачила його. І виходить, що з видрою була все гаразд, вона просто пливла поруч.

Вона знизила плечима.

— Хороша історія? — запитала вона.

— Закінчення якесь дохле, — відповів Артур, — залишає аудиторію з криками: "Так, ну і що?" Не погано до цього моменту, але потрібна якась фінальна деталь, що б пройняла перед титрами.

Фенчьорч засміялась і обійняла свої ноги.

— Просто це було таке несподіване одкровення. Роки майже непомітного занепокоєння просто відпали, наче гора спала з плеч, наче чорно-біле знову стало кольоровим, наче сухе деревце, раптом полили. Несподівана зміна перспективи, яка ніби каже: "Відкинь свої переживання, світ чудове і ідеальне місце. Це насправді дуже легко." Ти, мабуть, думаєш, що я все це розповідаю, бо маю ще сказати, що почувалась так само сьогодні вдень, чи не так?

— Ну, я ... — намагався сказати Артур, чиє самовладання раптом розвіялось.

— Так, це правда, — сказала вона, — Це саме те, що я відчувала. Але знаєш, в мене були такі відчуття і раніше, і навіть сильніші. Неймовірно сильніші. Я боюсь, що я одна з тих, — її погляд блукав десь в далечині, — кому раптом приходять вражаючі одкровення.

Артур здавалося нюхав хмари, міг ледве вимовити слово, і тому вважав за краще поки що не втручатись.

— Це було дуже дивно, — сказала вона, майже так само, як один із єгиптян, оцінюючи поведінку Червоного моря, коли Мойсей помахавши своєю палицею, змусив воду поводитися трохи незвично.

— Дуже дивно, — повторила вона, — днями раніше мені не давало спокою незвичне відчуття, що накопичувалося в мені так, наче я збираюсь народити. Ні, насправді, це було більш схоже на те, що я поєднувалася з чимось, частинка за частинкою. Ні, навіть не так; це було наче ціла Земля, через мене збиралася...

— Чи для тебе, — запитав Артур м'яко — значить хоч щось число сорок два?

— Що? Ні, а що ти маєш на увазі? — зойкнула Фенчьорч.

— Просто думка, — пробурмотів Артур.

— Артуре, я маю на увазі, що це, це дуже важливо для мене, це серйозно.

— Я просто неймовірно серйозний, — сказав Артур. — Це просто Всесвіт, в якому ніколи не можна бути повністю впевненим.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Розкажи мені історію далі, — попросив він. — Не хвилюйся, якщо вона звучатиме дивно. Повір ти зараз розмовляєш з тим, хто бачив багато різних речей, — додав він, — які дійсно дивні. І я не маю на увазі печиво.

Вони кивнула і здається повірила йому. Раптом вона схопила його руку.

— Це було так просто, — сказала вона,— так прекрасно і незвичайно просто, коли воно прийшло.

— Що це було? — тихо запитав Артур.

— Знаєш, Артуре — відповіла вона, — от цього я більше і не знаю. І втрата ця нестерпна. Якщо я намагаюсь відтворити ті почуття, все стає мерехтливим і уривчастим, а коли стараюсь надто сильно, то можу пригадати не більше ніж чашку чаю, а потім відключаюсь.

— Ти про що?

— Так, в цій історії як і в твоїй, — сказала вона, — все цікаве трапилось в кафе. Я сиділа там, пила чай. Це було через кілька днів після того як я відчула себе поєднаною. Я думаю, що навіть легенько відбрувала тоді. Навпроти кафе тоді саме йшли будівельні роботи і я спостерігала за ними у вікно через обідок моєї чашки. На мою думку, це найкращий спосіб споглядати чужу роботу. І раптом в моєму мозку сплинула думка, наче повідомлення звідкілясь. І воно було таким простим. Надавало всьому значення. Я просто сиділа і думала: "Оу! О, так. Тоді все чудово." Я була такою зачарованою, що ледве не впустила чашку. Насправді, я думаю, що таки впустила її. Так, — додала вона замислено, — я впевнена, що впустила її. Ти знаходиш хоч якийсь сенс в моїх словах?

— Все було відмінно, аж до тієї частини з чашкою.

Вона потрясла головою, а потім ще раз, ніби намагаючись очистити її, чим вона на справді й займалась.

— Ну що ж, це воно, — сказала вона. — Відмінно, аж до тієї частини з чашкою. Це був саме той момент, коли мені здалося, що світ насправді вибухнув.

— Що...?

— Я знаю, що це звучить божевільно, і всі навколо кажуть, що це всього лиш галюцинації, але якщо то все таки галюцинації, значить в мене вони були на великому екрані, в 3D і з 16-канальним Dolby Stereo звуком і їх, мабуть, слід здавати в оренду людям, яким нудно на фільмах жахів. Здавалося, земля буквально розривається під моїми ногами, і... і...

Вона легенько пригладила траву наче для того, щоб впевнитись в її реальності, і напевно змінила свою думку про те, що мала сказати.

— І я прокинулась в лікарні. І, здається, з тих пір мене то виписували, то знову відправляли туди знову і знову. Ось чому в мене розвилась інстинктивна нервозність, — сказала вона, — ніби зараз знову почнеться несподіване приголомшливе одкровення, що все буде гаразд. Вона поглянула на нього.

Артур просто перестав перейматись щодо дивних аномалій, які супроводжували його повернення в рідний світ чи швидше доручив їх частині свого мозку під назвою "Варто обміркувати — Терміново."

— Ось тобі і світ, — промовив він сам до себе. — Ось, незрозуміло з яких причин, світ. І він тут залишається. Зі мною на собі.

Але зараз він, здавалося, поплив перед його очима, наче тієї ночі, в машині, коли брат Фенчьорч розказував йому дурнуваті історії про ЦРУ агента в резервуарі. Дерева попливли. Озеро попливло, але це було зовсім природно і немало б хвилювати, тому що сірий гусак щойно сів на нього. Ці гусі непогано розслаблялися на хвилях озера і не мали жодних відповідей, на які Артур і Фенчьорч хотіли б знати запитання.

— Якби там не було, — сказала Фенчьорч раптово і з широкою усмішкою на устах, — в мені є щось неправильне і тобі треба дізнатись, що це. Пішли додому.

Артур замахав головою.

— В чому справа? — запитала вона.

Артур замахав головою не тому, що не погоджувався з її пропозицією, яка на його думку була справді чудова, одна з найкращих в світі пропозицій, але тому, що він якусь мить намагався звільнити себе від нав'язливої думки, що як тільки-но він буде найменше цього очікувати Всесвіт раптом вистрибне з-за дверей і злякає його.

— Я просто намагаюсь розставити все по своїм місцям в голові, — відповів Артур, — ти сказала, що відчула наче Земля насправді... вибухнула...

— Так. Більш ніж відчула.

— Те, що всі інші називають, — сказав він вагаючись, — галюцинаціями?

— Так, але, Артуре, це сміхотворно. Люди думають, якщо просто сказати "галюцинації", то це пояснить все, що завгодно, і зрештою будь-що з того, що ти не розумієш просто перестане тебе цікавити. Це просто слово, яке не пояснює нічого. Воно не пояснює чому зникли дельфіни.

— Ні, — сказав Артур. — Ні, — додав він замислено. — Ні, — додав він знову, ще більш замислено. — Чекай, що? — сказав він нарешті.

— Не пояснює чому зникли дельфіни.

— Ні, — сказав Артур, — я розумію. Яких дельфінів ти маєш на увазі?

— Що значить, яких дельфінів? Я говорю про те, коли всі дельфіни зникли.

Вона поклала свою руку на його коліно, що змусило Артура усвідомити, що те поколювання, яке бігало вверх і вниз по його спині, було зовсім не її рука, яка легенько погладжувала йому спину, а натомість одне з тих бридких, моторошних відчуттів, які часто трапляються коли люди намагались йому щось пояснити.

— Дельфіни?

— Так.

— Всі дельфіни, — сказав Артур, — зникли?

— Так.

— Дельфіни? Ти кажеш, що всі дельфіни зникли? Це те, — запитав Артур, намагаючись бути абсолютно точним у цьому питанні, — що ти стверджуєш?

— Артуре, заради всього святого, де ти був? Дельфіни зникли в той же день коли я...

Вона пильно подивилась у його здивовані очі.

— Що?

— Ніяких дельфінів. Всі пропали. Зникли.

Вона подивилась на його лице.

— Ти насправді не знав цього?

З його здивованого виразу обличчя чітко було видно, що він не знав.

— І куди ж вони ділись? — запитав він.

— Ніхто не знає. Ось, що мається на увазі під словом зникли. — Вона зупинилась. — Хоча, є один чоловік, який каже, що знає де вони, але кажуть, що він живе в Каліфорнії, — сказала вона, — і ще божевільний. Я навіть думала з'їздити до нього, тому що він, здається, єдиний хто міг би роз'яснити, що зі мною трапилось.

Вона знизила плечима, а потім почала розглядати Артура.

Вона поклала свою руку йому на щоку.

— Я справді хотіла б дізнатися де ти був, — сказала вона. — Мені здається з тобою також трапилось щось жахливе. Через це ми й розпізнали одне одного.

Вона окинула поглядом парк, на який вже спустилися сутінки.

— Ну що ж, — сказала вона, — тепер в тебе є кому розповісти.

Артур поволі почав випускати з себе цілий рік його подорожей. Дуже довгий рік повний зітхань.

— Це, — сказав він, — дуже довга історія.

Фенчьорч потягнулась через нього і дістала щось із своєї сумки.

— А з цією штукою можна щось зробити? — запитала вона.

Річ, яку вона дістала із сумки була портативна і з батарейками, вся поношена, наче її кидали в доісторичні річки, пекли під сонцем, яке горить червоним у пустелі Какрафун, напівхоронили у мармурових пісках, які вистилають майже випарувані океани Сантраґінуса V, заморожували в льодовиках супутника планети Джанґлан Бета, футболили по кораблю, сідали, терли і просто знущались, і оскільки її винахідники розраховували, що з нею мають траплятись саме такі пригоди, вони завбачливо помістили її у міцний пластиковий корпус і написали на його корпусі великими дружніми літера слова: "Без паніки".

— Де ти це дістала? — запитав Артур, вражений, забираючи річ в неї.

— А, — сказала вона, — я думала це твоє.