Бувайте, і дякуємо за рибу - Сторінка 17

Ще одна година спливла, його очі швидко закліпали і він злегка почесав ніс. До перевороту на іншу сторону залишалось добрих двадцять хвилин. Так він і крутився цілу ніч не прокидаючись.

О четвертій Артур прокинувся і знову пішов до вбиральні. Він відчинив двері ..." і так далі.

Просто порожня балаканина. Зовсім не цікаво та й історія не просувається. Такі речі підходять тільки для милих товстих книжечок, на яких виживає американський ринок, але які вас нікуди не приведуть. Про них вам, коротше кажучи, не хочеться знати.

Але є також інші упущення, окрім чищення зубів і спроб знайти однакові чисті шкарпетки, до яких люди часто проявляли надмірний інтерес.

Вони хотіли дізнатися, чи просунулись далі стосунки Артура і Трілліан.

Відповідь на це запитання, звісно, то не ваша справа.

А чим же вони тоді займалися протягом всіх тих ночей на Кріккіті? Тільки через те, що на планеті не було фуолоронських вогняних драконів чи Dire Straits не означає, що вечорами всі тільки тим і займались, що читали.

Чи взяти до уваги більш конкретний приклад, як щодо ночі після вечірки комітету на доісторичній Землі, коли Артур раптом опинився на узгір'ї споглядаючи схід місяця над м'яко палаючими деревами, в компанії красивої молодої дівчини на ім'я Мелла, яка нещодавно втекла від довічного споглядання кожного ранку фотографій похмуро освітлених тюбиків зубної пасти в художньому відділі рекламного агентства на планеті Гольгафрінхам. Що далі? Що трапилось далі? І відповідь, звичайно, та книжка закінчилась.

Наступна продовжила історію аж через п'ять років і це може, стверджують деякі, зробити розрив аж занадто великим. "Цей Артур Дент", надходить крик з найдальшої доступної галактики. Питання про нього навіть знайшли записаними на таємничому зонді для розвідки дальнього космосу, який як вважають, походить з чужої галактики, що знаходиться на такій відстані, що її навіть важко уявити "Хто він, людина чи миша? Невже все що його цікавить це чай і філософські питання життя? В нього немає духу? В нього немає пристрасті? Невже він навіть, кажучи прямо, ні з ким не злягався?"

Тим хто хоче дізнатись про це слід читати далі. Інші ж можуть пропустити всі розділи аж до останнього, який здається непоганий і ще в ньому є Марвін.

Розділ 26

Артур Дент дозволив собі у непотрібний момент подумати, а вони саме в цей час пливли вгору, про свого друга, який завжди вважав його приємним, але нудним, а зовсім недавно, дивним але нудним, і сподівався, що він зараз добре проводить час в пабі. Це був останній раз, на тривалий період, коли він думав про нього.

Артур і Фенчьорч повільно здіймалися вгору, кружляючи по спіралі один навколо одного, наче насінини явору, тільки в іншу сторону.

І поки вони летіли їх уми співали пісню, в екстазі від того, що те чим вони займаються загалом і вкрай повністю неможливе чи може від того, що у фізики є чим зайнятись окрім них.

Фізика труснула головою і, поглянувши в іншу сторону, зосередилась на тому, щоб машини і далі їхали по Юстон Роад до естакади Вествей, щоб світлофори світились, і головне, щоб коли на Бейкер Стріт хтось впустить чізбургер, він розпластався на землі у вигляді безформної маси.

Стрімко зменшуючись під ними, вогні Лондона задавались намистинками. Артур намагався не згадувати про поля Кріккіту зафарбовані у дивні кольори закинуті на далеких просторах галактики, в той же час Лондон затягував коливаючись і обертаючись.

— Спробуй пірнути, — гукнув він до Фенчьорч.

— Що?

Її голос здавався надто чистим, але далеким у безмежному повітряному просторі. Він був слабким і хриплим, з недовірою — все це разом чистота, слабкість, віддаленість, хрипота, водночас.

— Ми ж летимо... — сказала вона.

— Дрібниця, — крикнув Артур, — не думай про це. Спробуй пірнути.

— Пір...

Її рука піймала його, а за секунду її вага також і за секунду вона зникла, падаючи під ним, дико чіпляючись за ніщо.

Фізика кинула погляд на Артуру і зіщулилась від жаху, тому що його також не було, ошаліла і приголомшена від несподіваного падіння, кожна частинка його тіла кричала.

Вони мчали вниз, тому що це був Лондон і тут, справді, не слід робити подібні штуки.

Він не міг її спіймати, тому що це був Лондон, а не місто Піза, яке знаходиться за мільйон миль звідси, сімсот п'ятдесят шість миль, якщо бути точним, де Галілео дуже наочно продемонстрував, що два тіла падають донизу з однаковим прискоренням не зважаючи на їх вагу.

Вони падали.

Артур зрозумів, ошалілий і приголомшений, що коли він збирається зависати в небі і при цьому вірити всьому тому, що кажуть італійці про фізику, які не можуть навіть побудувати рівну вежу, то це значить, що вони у великій халепі, і чорт забирай, він падав швидше за Фенчьорч.

Він підхопив її зверху, незграбно намацав плечі і міцно за них притиснув до себе. Він спіймав її.

Чудово. Тепер вони падали разом. Це було дуже мило і романтично, але не дуже вирішувало проблему, яка полягала в тому, що вони падали, і земля, здається, не збиралася чекати, щоб дізнатися чи є в них ще якісь козирі в рукаві, натомість вона наближалася, щоб зустрітися з ними наче швидкісний потяг.

Він не міг втримати її вагу і не мав чим підтримати чи на що обпертись. Єдине про що він думав, так це про те, що вони очевидно помруть, і якщо йому хочеться, щоб щось інше окрім очевидного трапилось, йому слід зробити щось не таке очевидне. Тут він відчув себе на знайомій території.

Артур відштовхнув Фенчьорч від себе, і коли вона повернула до нього своє лице, задихаючись від приголомшливого жаху, зловив її мізениць своїм, підкинув догори і незграбно вилетів за нею.

— От лайно, — сказала Фенчьорч, ледве переводячи дихання, при цьому вона сиділа абсолютно ні на чому, а коли прийшла до тями, вони вже мчали крізь ніч.

Якраз трохи нижче рівня хмар Артур і Фенчьорч зупинилися і оглянули місцевість до якої їх занесло. Здавалося, що земля під ними не стійка і міцна, а якась розмита, ніби вони зараз пролітають повз неї.

Фенчьорч спробувала кілька раз не глибоко пірнути, вже більш сміливо і зрозуміла, що потрібно лише правильно направити себе відносно потоку вітру. Так в неї доволі добре виходить, навіть з піруетом наприкінці, який супроводжувався невеликим піке, що змушувало її сукню здійматися. І тут читачам, яким цікаво, що коїлось з Марвіном і Фордом Префектом в цей час, слід перейти до останнього розділу тому, що Артур не міг більше себе стримувати і допоміг їй скинути плаття.

Воно полетіло донизу, його підхопив вітер відносячи все далі, поки врешті решт воно зовсім зникло. З якихось дуже складних причин сукня провела революцію в житті сім'ї Хаунслоу, коли зранку вони виявили його на мотузці для сушки білизни.

У німих обіймах їх несло в невідомому напрямку. Аж ось вони опинились у легкому вологому серпанку. Ви, напевно, часто бачили, як він обволікає крило літака під час польоту, але ніколи цього не відчували, тому що сиділи в теплі і духоті забитого літака, спостерігаючи за світом через маленьке плексигласове вікно, в той час як чиясь дитина терпляче намагалась налити тепле молоко у вашу сорочку.

Артур і Фенчьорч відчували тонкий прохолодний туман, який огортав їх тіла. Дуже холодний, дуже тонкий. Вони відчули, навіть Фенчьорч, яка була захищена від атмосферних умов лише кількома фрагментами з колекції Маркс і Спенсер, що коли в них виходить не давати силі гравітації докучати їм, то й звичайний холод чи нестачу кисню зможуть заткнути за пояс.

Два фрагменти з колекції Маркс і Спенсер, які коли вони піднялась вище, в туманну масу хмари, Артур повільно, дуже, дуже повільно зняв, що між іншим, було єдиним способом зробити це під час польоту і не використовуючи рук, спричинили значний хаос зранку у напрямку від Іслворта до Річмонда.

Вони були у хмарі довгий час і коли нарешті змокрілі вилетіли з неї (Фенчьорч повільно оберталася, наче морська зірка, яку винесло на беріг припливом), то побачили, що над усім цим хмаровинням простір осяяний яскравим місячним світлом.

Там були наче гори зі своїми власними сніговими шапками.

Вони виринули на вершині купчасто-дощової хмари і тепер ліниво спускались її контурами. Прийшла черга Фенчьорч звільнити Артура від його одягу, подарувавши свободу одежині, яку рознесло вітром по навколишніх хмарах.

Вона поцілувала його, його шию, його груди, і скоро вони вже пливли, повільно обертаючись, у вигляді безмовної Т-подібної фігури, яка, мабуть, змусила б навіть фуолоронських вогняних драконів, якби хоча б один з них пролітав повз, напханий піцою, махнути крилами і кашлянути.

Однак, серед хмар не було жодного фуолоронського вогняного дракона, як і динозаврів, і більших дробованих вінтвоків із Стеґбартла Великого, що у сузір'ї Фраз, на відміну від Боїнга 747 з його великим вантажем, вони всі вимерли і у Всесвіті більше ніде не знайдеться їм подібних.

Причина з якої Боїнг 747 несподівано з'являється у списку приведеному вище, не зовсім не зв'язана з тим фактом, що щось несподівано з'явилось в житті Артура і Фенчьорч кілька секунд тому.

Вони великі, страшенно великі. Одразу розумієш коли біля тебе у повітрі з'являється така штука. Відчуваєш грім і повітряний удар, рухому стіну ревучого вітру, яка навсібіч відкидає будь-кого, хто достатньо дурний, щоб робити щось, навіть віддалено схоже на те, чим займалися Артур і Фенчьорч у такій небезпечній близькості. Вони були схожі на метеликів, які потрапили під бомбардуванням.

Проте несподіваний шумний гість, який так різко вторгся в їхнє життя, подав їм одну чудову ідею.

Місіс Е. Капелсен з Бостона, Массачусетс була старою леді, яка відчувала, що її життя скоро добіжить кінця. Вона багато чого бачила, багато чим була здивована, але їй було трохи незручно знаходитися в такій пізній фазі життя, яке їй було нудним і навіть дуже. Все було дуже приємним, але, мабуть, трохи занадто очевидним і трохи занадто одноманітним.

Зітхнувши, вона підняла маленьку шторку з вікна і поглянула кудись в сторону крила.

Спочатку вона подумала, що їй слід покликати стюардесу, але потім вирішила, що ні, чорт забирай, ні в якому разі, це все для неї, тільки для неї єдиної.

Коли двоє незрозумілих людей нарешті зісковзнули з крила і полетіли в турбулентний потік позаду літака, вона достатньо натішилась.

Більше того, вона з полегшенням подумала, що буквально все, що їй коли-небудь розповідали насправді цілковита неправда.

Наступного ранку Артур і Фенчьорч прокинулись дуже пізно не зважаючи на постійне завивання антикварних меблів, які реставрували.

Наступної ночі вони повторили те саме, однак цього разу із програвачем Соні Волкмен.

Розділ 27

— Це все дуже чудово, — промовила Фенчьорч, кілька днів по тому.