Бувайте, і дякуємо за рибу - Сторінка 18

— Але все одно хотілося б дізнатись, що ж трапилось зі мною. Бачиш, між нами є деяка різниця. Ти загубив щось і знайшов його знову, а я знайшла щось і втратила. І хотіла б його знову віднайти.

Фенчьорч потрібно було кудись сходити на цілий день, тому Артур вирішив засісти за телефон.

Мюррей Бост Хенсон журналіст однієї з тих газет, що мають маленькі сторінки і великий тираж. Було б славно сказати, що така робота йому ніяк не нашкодила, але на жаль, це був не той випадок. Так сталося, що він був єдиним журналістом якого знав Артур, тому особливого вибору у нього не було.

— Артур, моя ти стара ложка для супу, моя ти стара супниця, як особливо приголомшливо чути тебе. Хтось сказав мені, що ти пропав десь в космосі чи щось таке.

Мюррей мав свій власний особливий стиль розмовної мови, яку він придумав для власного користування і яким ніхто крім нього не міг користуватись чи навіть розуміти. Навряд хоч щось з того, що він каже мало хоч якесь значення. Крихти з бодай якимось сенсом дуже часто були так чудово поховані, що ніхто не міг помітити їх фігурного катання під лавиною безглуздої балаканини. Час, який ви витратите, щоб зрозуміти, а це буде не дуже швидко, які крихти мали значення, швидше всього буде для вас найгіршим.

— Що? — запитав Артур.

— Це лише плітки, мій старий слоновий бивню, мій маленький зелений покерний стіл, лише плітки. Можливо це все не правда, але мені хотілося б почути цитату від тебе.

— Нема чого казати. Це лише чутки з пабу.

— О, в нас їх хоч греблю гати, мій старий ручний протез. До того ж вона підійшла б, наче ну як там воно, до тих інших штук з інших історій, які я чув цього тижня, тому можливо ти просто відмовляєшся визнавати її. Вибач, здається щось випало у мене з вуха.

Між ними з'явилася незначна пауза, наприкінці якої Мюррей Бост Хенсон повернувся в колію, проте його голос звучав справді стурбованим.

— Щойно згадав, — сказав він, — що за дивний вечір вчора був. — Хай там як, старина, я не буду питати прямо, але чи тобі сподобалось кататись на кометі Галлея?

— Я не, — відповів Артур, здавлюючи зітхання, — катався на кометі Галлея.

— Добре, то як тобі сподобалось не кататись на кометі Галлея?

— Так, Мюррею, це доволі розслаблююче заняття.

Залунала невелика пауза, поки Мюррей записав його слова.

— Достатньо для мене, Артуре. Достатньо для Етель, мене і курчат. Якраз пасує до загальної дивакуватості властивої цьому тижню. Розмірковую над назвою Тиждень Диваків. Непогана, еге?

— Дуже хороша.

— Звучить добре. Спочатку той чоловік, на якого постійно йде дощ.

— Що?

— Це абсолютна правда, побий мене шкарпетка. Все задокументовано в його маленькій чорній книжечці. В ній оцінено кожен рівень веселощів. Судячи з прогнозу скоро почнеться льодяний банановий десерт, і веселі маленькі чоловічки у білих пальто летять з усього світу зі своїми маленькими лінійками, коробками і крапельним харчуванням. Цей чоловік справжні бджолині коліна, Артуре, він осині соски. Він, я дозволю собі навіть так сказати, суцільний набір ерогенних зон кожної великої комахи Західного світу. Ми називаємо його Бог Дощу. Круто, га?

— Я думаю, що з ним вже зустрічався.

— Звучить добре. І що ти йому сказав?

— Я, мабуть, вже з ним зустрічався. Він ще скаржиться весь час, так?

— Неймовірно! Ти зустрічався з Богом Дощу?

— Якщо це той самий хлопець. То я йому порадив перестати скаржитись і показати комусь свою книгу.

Зі сторони Мюррея Хенсона запанувала вражаюча пауза.

— Що ж, ти зробив вузол. Абсолютний вузол був зроблений тобою. Слухай, ти знаєш скільки туроператор платить тому хлопцеві, щоб він цього року не їздив до Малаги ? Я не маю на увазі полив Сахари та інші нудні речі. Цей хлопець має попереду зовсім нову кар'єру, просто минаючи певні місця за гроші. Цей чоловік перетворюється в монстра, Артуре, ми може навіть змусимо його виграти в бінго.

Пауза.

— Слухай, може ми зробимо приманку з тебе, Артуре, Чоловік Який Змусив Бога Дощу Дощити. Складно вийшло, га?

— Непогано, але...

— Нам потрібно буде сфотографувати тебе під садовим душем, але все буде добре. Де ти?

— Ем, я в Іслінгтоні. Слухай, Мюррей...

— Іслінгтон!

— Так...

— Що ж, як щодо справжнього диватства цього тижня, справді божевільного матеріалу. Ти чув хоч щось про тих літаючих людей?

— Ні.

— А мав би. Це справді кипляче божевілля. Це справді фрикадельки в тісті. Місцеві розривають телефон своїми дзвінками про парочку, що літала серед ночі. У нас є хлопці у фотолабораторії, які працювали цілу ніч, щоб зібрати до купи чисту фотографію. Ти, мабуть, чув.

— Ні.

— Артуре, де ти був? Ой, космос, так я ж записав твою цитату. Але це було місяць тому. Слухай, це відбувалося цього тижня, протягом кількох ночей, безперестанку, прямо над твоїм районом. Ця парочка просто літала по небу і займалася різними справами. І я не маю на увазі, що вони заглядали за паркани чи прикидались підпорами мосту. Ти нічого про це не знаєш?

— Ні.

— Артуре, спілкування з тобою це майже невимовне задоволення, старий бродяго, але мені треба йти. Я пришлю хлопця з камерою і шлангом. Диктуй адресу, я готовий записувати.

— Слухай, Мюррей, я подзвонив, щоб запитати дещо.

— У мене багато справ.

— Я лише хотів дізнатись про дельфінів.

— Нецікава історія. Минулорічні новини. Забудь про них. Вони зникли.

— Це важливо.

— Слухай, ніхто цим не займатиметься. Не можна розвивати історію, ну розумієш, коли єдина новина це безперервна відсутність об'єкта історії. Це все одно не наша територія, спробуй Сандейс. Може вони випустять маленьку "Казна-що Сталось з "Казна-що сталось з Дельфінами"" статтю за кілька років, десь в серпні. Але що ж робити зараз? "Дельфіни все ще зникли"? "Зникнення Дельфінів Триває"? "Дельфіни — Подальше Існування Без Них"? Ця історія вже мертва, Артуре. Вона беркицьнулась на спину і трусить своїми маленькими ніжками, і наразі в неї летить величезний золотий спис прямо з неба, мій старий фруктовий кажанчику.

— Мюррей, я не зацікавлений в написанні статті. Мені просто хочеться дізнатися як зв'язатись з тим хлопцем з Каліфорнії який каже, що знає куди вони поділись. Я думав може ти знаєш.

Розділ 28

— Люди починають говорити, — сказала Фенчьорч того вечора, коли вони таки затягнули її віолончель всередину.

— Не тільки говорити, — підтвердив Артур, — але й друкувати, великими жирними буквами під призами з бінго. Ось чому я вирішив, що краще придбати це.

Він показав їй два вузьких буклети квитків авіаліній.

— Артур! — зойкнула вона, обіймаючи його. — Невже це означає, що ти збираєшся поговорити з ним?

— В мене був день, — сказав Артур, — надмірного телефонного виснаження. Я фактично розмовляв з кожним відділом, фактично кожної газети на Фліт стріт, і нарешті відслідкував його номер.

— Очевидно ти дуже важко працював, любий, ти аж промок від поту.

— Не від поту, — сказав Артур стомлено. — Щойно приходив фотограф. Я намагався сперечатись, але... Не зважай, відповідь так.

— Ти говорив з ним.

— З його дружиною. Вона сказала, що він був надто дивним в цей момент і попросила передзвонити пізніше.

Він важко сів, а потім зрозумів, що забув щось важливе і попрямував до морозильника.

— Хочеш коктейль?

— Ладна вбити за нього. Я завжди знала, що починаються важкі часи, коли мій вчитель гри на віолончелі міряє мене поглядом і каже: "А так, моя дорогенька, думаю трохи Чайковського сьогодні".

— Я передзвонив, — сказав Артур, — і вона сказала, що він зараз за 3,2 світлових роки від телефону і мені варто передзвонити пізніше.

— Ой.

— Я передзвонив знову. Вона сказала, що ситуація покращилась. Він тепер за якихось 2,6 світлових роки від телефону, але це все одно далекувато і він не зможе докрикнути.

— А ти не припускаєш, — сказала Фенчьорч із сумнівом, — що є ще хтось, з ким ми могли б поговорити?

— Навіть гірше, — сказав Артур, — я розмовляв з якимось типом з науового журналу, який насправді знає його і він сказав, що Джон Вотсон не тільки вірить, але й насправді має абсолютні докази, зазвичай продиктовані йому ангелами із золотими бородами і зеленими крилами, в сандалях Др. Шолл, що наймодніша нерозумна теорія місяця вірна. Людей, які сумніваються у його маревах і задають питання, він тріумфально перериває на середині речення історіями про сандалі, і більше нічого.

— Я не думала, що все настільки погано, — тихо сказала Фенчьорч.

Вона мляво помахала білетами.

— Я телефонував до місіс Вотсон знову, — сказав Артур. — Її звати, між іншим, і тобі, мабуть, було б цікаво дізнатись, Таємна Джил.

— Розумію.

— Я радий, що ти розумієш. Я думав, що ти можеш не повірити в мої розповіді, тому коли я телефонував, то підключив автовідповідач, щоб записати дзвінок.

Він пішов прямісінько до апарату і почав возитися і пітніти над усіма тими кнопками. А все через те, що його особливо рекомендував журнал "Which?" і тому ним майже неможливо було користатися не божеволіючи при цьому.

— Ось воно, — сказав він решті, витираючи піт з чола.

Голос був високим, з шумом і тріскотом через свою подорож до геостаціонарного супутника і назад, але в ньому ще відчувалась нав'язлива теплота.

— Можливо мені слід пояснити, — сказав голос Таємної Джил Вотсон, — що телефон насправді в кімнаті, в яку він ніколи не заходить. Розумієте телефон у Божевільні. Вонко Адекватний не любить входити до Божевільні, тому він і не входить. Я думаю вам слід це знати, щоб зекономити час на дзвінках. Якщо ви хочете зустрітися з ним, то це дуже легко влаштувати. Все що вам потрібно це увійти. Він зустрічається з людьми тільки за межами Божевільні.

Дуже збентежений голос Артура:

— Вибачте, я не розумію. Де знаходиться божевільня?

— Де Божевільня? — Голос Таємної Джил знову. — Ви коли не будь читали інструкцію на упаковці зубочисток?

На плівці, Артурів голос визнав, що не читав.

— Ви можете захотіти зробити це. Ви можете виявити, що це прояснить деякі речі. Ви можете виявити, що там вказано де Божевільня. Дякую.

Звук гудків. Артур вимкнув автовідповідач.

— Ну що ж, я припускаю, ми можемо розцінювати це як запрошення, — сказав він і знизав плечима. — Я насправді дістав його адресу від того типа з наукового журналу.

Фенчьорч поглянула на нього задумливо нахмуривши брови, а потім знову на квитки.

— Ти думаєш воно того варте? — запитала вона.

— Ну, — сказав Артур, — єдина річ, яку про нього розповідають і з якою я згоден, крім того факту, що його всі вважають божевільним, це те, що він справді знає більше за всіх живих людей про дельфінів.

Розділ 29

Важливе оголошення.