Бувайте, і дякуємо за рибу - Сторінка 19

Рейс номер 212 до Лос-Анджелеса. Якщо до плану вашої подорожі на сьогодні не входить Лос-Анджелес, то зараз якраз ідеальний час, щоб покинути салон літака.

Розділ 30

В Лос-Анджелесі вони винайняли автомобіль в одному з тих місць, де дають в оренду машини, які викинули на смітник інші люди.

— Змусити її вписатися в поворот інколи важко, — сказав хлопець в сонцезахисних окулярах і вручив їм ключі, — інколи простіше вийти з машини і піймати авто, яке рухається у потрібному вам напрямку.

Артур і Фенчьорч залишилися на ніч у готелі Бульвар Сансет, в якому, як їм казали, вони отримають масу задоволення від його загадковості.

— Тут всі або англійці або дивні, або і те, і те разом. В них тут в басейні англійські рокери читають "Мова, Правда і Логіка" купці фотографів.

Це була правда. Там був один, який справді так робив.

Завідувач гаражем не особливо хвилювався про їх машину, але в цьому не було нічого поганого, бо їх також вона не особливо хвилювала.

Пізніше, того ж вечора вони їхали пагорбами Голівуду, вздовж Малхоланд Драйв і спершу зупинилися, щоб окинути поглядом сліпуче море вогнів, які являли собою Лос-Анджелес, а пізніше зупинилися, щоб окинути поглядом сліпуче море вогнів, які являли собою долину Сан-Фернандо. Вони обоє погодилися, що відчуття сліпучості дійшло лише до очей, але зовсім не торкнуло інших частин тіла, і тому поїхали далі несучи в собі якесь дивне незадоволення від побаченого.

Вони спали неспокійно і прокинулись аж по обіді, коли навколо висіла неймовірна спека.

Проїхавши автомагістраллю до Санта Моніки вони спочатку вирішили подивитися на Тихий океан. Це було місце де Вонко Адекватний проводив весь свій час і добру частину ночей.

— Хтось розповів мені, — сказала Фенчьорч, — що одного разу чув розмову двох старих леді на пляжі, які займались тим же що й ми, вперше в житті споглядали Тихий океан. І очевидно, після довгої паузи, одна з них сказала іншій: "Знаєш, а він не настільки великий, наскільки я очікувала".

Їх настрій значно покращився коли сонце сповзло ближче до західної частини неба, і до того як Артур і Фенчьорч сіли в гуркітливу машину, і рушили прямісінько на захід сонця, перед яким ніхто б не наважився будувати таке місто як Лос-Анджелес, вони раптом відчули напрочуд безпричинне відчуття щастя і навіть були не проти того, що старе радіо в авто грало лише дві станції і обидві одночасно. Хоча і там, і там йшов відмінний рок-н-рол.

— Я впевнена він зможе нам допомогти, — сказала Фенчьорч рішуче. — Я з тобою згоден. Повтори ще раз, як він любить, щоб його називали?

— Вонко Адекватний.

— Я впевнена, що він зможе нам допомогти.

Артуру було цікаво чи той зможе, і він сподівався, що зможе, і ще сподівався, що те щось, втрачене Фенчьорч, можна буде знайти тут, на Землі, навіть байдуже чим ця Земля могла б виявитись.

Він надіявся, точніше продовжував надіятись з того часу, як вони розмовляли на березі Серпентайн, що йому не доведеться пригадувати нічого з того, що він дуже надійно і ретельно поховав у найдальших закутках пам'яті, сподіваючись, що воно припинить чіплятися до нього.

У містечку Санта Барбара вони зупинилися біля рибного ресторану, який здається був просто переобладнаним складом.

Фенчьорч замовила червону кефаль і сказала, що було смачно.

Артур замовив стейк з риби меча і сказав, що вона розлютила його.

Він схопив за руку офіціантку, яка йшла повз і почав лаяти.

— Чому ця триклята риба настільки добре приготовлена? — гнівно запитав він.

— Будь ласка, вибачте мого друга, — сказала Фенчьорч остовпілій офіціантці. — Здається, йому нарешті випав гарний день.

Розділ 31

Якщо взяти двох Девідів Боуї і розмістити одного Девіда Боуї над іншим, а потім приєднати ще Девідів Боуї до кожної з рук верхнього Девіда Боуї і завернути це все у брудний пляжний халат, тоді ви отримаєте щось, що геть зовсім не схоже на Джона Вотсона, але, як вважають ті хто його знає, неймовірно знайоме.

Він був довготелесим і незграбним.

Коли він сів у шезлонг, вдивляючись у Тихий океан, не те щоб з якимсь диким припущенням, а швидше з глибокою зневірою, було трохи важкувато точно сказати де закінчується шезлонг і починається Джон. Ви навіть не наважилися б покласти на нього руку, бо здавалося, що вся ця тендітна структура може раптом обвалитися і защемити вам пальця.

Але його посмішка, коли він її проявляв, була доволі дивовижною. Здавалося, вона складена з усіх найгірших подій, що може влаштувати життя, але які, коли він складав їх у певному порядку на своєму лиці, змушували вас раптом відчути: "О, так. Тоді все чудово."

Коли цей чоловік говорив ви були раді, що він досить часто використовує посмішку, яка змушує вас так почуватися.

— О так, — сказав він, — вони приходять відвідати мене. Сідають прямо тут. Якраз там, де ви сидите.

Він розповідав про янголів із золотими бородами і зеленими крилами, взутих в сандалі Др. Шолл.

— Вони полюбляють їсти начос, бо не знають звідки вони беруться. А ще дудлять багато коли і взагалі дуже чудові як не крути.

— Дудлять? — запитав Артур. — Чудові? То, ем... коли це відбувається? Коли вони приходять?

Він, як зазвичай, спрямував свій пильний погляд на Тихий океан. На межі між водою і сушею бігали маленькі побережники, в яких, здається, була одна єдина проблема: їм треба було знайти їжу у піску, який щойно омило хвилею, і в той же час не дозволити воді намочити лапки. Щоб якось справитись з цією проблемою вони бігали виконуючи дивні рухи, наче сконструйовані кимось дуже розумним у Швейцарії.

Фенчьорч сиділа на піску і бездумно малювала на ньому каракулі.

— У вихідні, зазвичай, — сказав Вонко Адекватний, — на маленьких скутерах. Це класний транспорт.

Він посміхнувся.

— Розумію, — сказав Артур. — Розумію.

Фенчьорч легенько кашлянула, щоб привернути увагу Артура. На піску вона намалювала маленьких чоловічків, які летіли серед хмар. На секунду він подумав, що вона намагається збудити його, але потім зрозумів, що це був докір. "Хто ми такі," — казала вона, — "щоб, вважати його божевільним?"

Його будинок був безсумнівно своєрідним, і оскільки це була перша думка, з якою стикнулись Артур і Фенчьорч, вона допоможе найкраще описати дім.

А він виглядав саме так:

Вивернутим.

Насправді вивернутий до такої міри, що їм довелося паркуватись на килимі.

На протязі того, що зазвичай називають зовнішньою стіною, яка була зі смаком оздоблена у рожевий, що використовують в інтер'єрах, колір, висіла купа книжкових поличок, а також кілька тих дивних столиків на трьох ніжках, з напівкруглою стільницею, які стоять так, наче пропонуючи комусь розбити їх об стіну, і картини, які, очевидно, створені для заспокоєння.

Та справжня дивина була з дахом.

Він загинався сам на себе, наче у Мауріца Корнеліса Ешера була бурна ніч у місті. Звичайно оповідач не може припускати, що такий випадок був насправді, хоча інколи важко, дивлячись на його картини, особливо на ту зі сходами, не поцікавитись чи вона йому бува не приснилась після однієї з таких тусовок. Крім даху, маленькі канделябри, які мали бути всеридині висіли зовні догори дриґом.

Це збентежувало.

Табличка над вхідними дверима вказувала "Виходь", і от, нервуючи, вони так і зробили.

Всередині, звичайно, було як назовні. Груба цегляна кладка, гарні графіті, стічний жолоб у хорошому стані, вимощена стежка, пару маленьких дерев і кілька прохідних кімнат.

Внутрішні стіни були розтягнуті, незвичайно загнуті і на кінці відкриті так, наче це оптична ілюзія, яка змусила Мауріца Ешера насупити брови і запитати себе: "Як це так вийшло, намотати Тихий океан сам на себе."

— Привіт, — сказав Джон Вотсон, він же Вонко Адекватний.

Це добре, подумали вони, з "Привіт" ще можна справитись.

— Привіт, — відповіли вони з несподіваною посмішкою.

Тривалий час, здавалося, він був неохочим говорити про дельфінів. Чоловік виглядав відстороненим і постійно казав "Я забув..." як тільки згадували про них. Натомість він з гордістю влаштував екскурсію своїм ексцентричним будинком.

— Я отримую від цього задоволення, — сказав він, — у дивний спосіб, і нікому не завдаю шкоди, — і продовжив, — принаймні, яку б не зміг виправити компетентний окуліст.

Він їм сподобався. Це була відкрита людина, яка заохочувала до розмови і могла покепкувати з себе перед тим як це зробить хтось.

— Ваша дружина, — сказав Артур поглянувши навколо, — згадувала якісь зубочистки. Він сказав це із занепокоєним виглядом, наче боявся, що вона може раптом вискочити з-за дверей і знову згадати про них.

Вонко Адекватний засміявся. Його легкий м'який сміх звучав як один із тих, якими він сміявся раніше, і які його повністю задовольняли.

— Ай, справді, — сказав він, — це було того дня, коли я нарешті зрозумів, що світ геть зовсім з'їхав з глузду, і тому побудував Божевільню, щоб покласти його туди. Бідненький, я сподівався йому стане краще.

Це була точка, в якій Артур знову занервував.

— Тут, — продовжив Вонко Адекватний, — ми за межами Божевільні. Він знову вказав на грубу кладку, шви у фундаменті і стічний жолоб. — Пройдіть через ті двері, — він тицьнув пальцем у двері, через які вони спершу ввійшли, — і ви опинитесь у Божевільні. Я намагався прикрасити його, щоб мешканцям було комфортніше, але один багато не зробить. Я ніколи не заходжу туди сам. Якщо мене коли не будь спокушає думка увійти, що останніми днями буває неймовірно рідко, то варто лише поглянути на знак над дверима і я відступаю.

— Отой? — запила Фенчьорч, вказуючи, доволі спантеличено, на синю табличку з якимось інструкціями.

— Так. Там слова, які нарешті перетворили мене у відлюдника. Це було доволі несподівано. Я їх побачив і одразу зрозумів, що потрібно робити.

На знаку було написано:

Тримайте паличку за середину. Змочіть гострий кінець в роті. Вставте у міжзубний проміжок, тупим кінцем до застряглого предмета. Застосуйте легкі рухи вверх-вниз.

— Мені здається, — сказав Вонко Адекватний, — що будь-яка цивілізація, яка настільки втратила голову, що додає детальний набір інструкцій до зубочисток, більше не цивілізація, в якій я міг би жити і залишитися при здоровому глузді.

Джон задивився на океан, наче підбурюючи його, щоб той кричав і лаявся на нього, але він спокійно лежав і грався з побережниками.

— Про всяк випадок, мушу сказати, що розумію як це може збоку виглядати, але я повністю при здоровому глузді.