Чужинець на чужій землі - Сторінка 49

Та їм би і не дозволили дізнатися. У найгіршому разі вони радше заплющили б очі на цю ситуацію постфактум, аніж порушили б свої плани. Проте вбивство ніколи не було прийнятною політикою в цій країні.

— Я б хотів показати тобі обставини тих численних смертей, які я розслідую.

Джубал відмахнувся.

— Я сказав, що це не було політикою. У нас завжди траплялися політичні вбивства, від відомих, на зразок Гю Лонга, до історій ледь не на вісім сторінок про тих, кого забили до смерті на власному ґанку. Але це ніколи не було політикою. Причиною того, через що ти зараз грієшся на сонечку, полягає в тім, що це не політика Джо Дугласа. Подумай над цим. Вони схопили тебе чисто — без шуму, без розслідування. Витиснули з тебе все, що могли, а позаяк більше від тебе користі не було, то вони могли позбутися тебе так само тихо, як дохлої миші, яку змивають в унітаз. Але вони не зробили цього. Чому? Тому, що вони знали, що їхньому босу дуже не сподобалося б, якби вони грали так грубо... І якби він переконався в тім, що вони таки грали (не важливо, у суді чи ні), то це коштувало б їм роботи, якщо не життя.

Джубал замовк, щоб зробити великий ковток спиртного.

— Але подумай. Оті головорізи з С. С. — просто знаряддя; це не Преторіанська гвардія[41], що обирає нового Цезаря. У такому разі кого б ти й справді хотів бачити Цезарем? Суддю Джо, суть ідеології якого базується у тих часах, коли країна ще була нацією, а не просто сатрапією в багатомовній імперії з численними традиціями? Дугласа, який справді не може наважитися на вбивство? Чи ти хотів би викинути його з кабінету (ми це можемо, ти знаєш, вже завтра — просто поставивши хрест на угоді, на укладання якої я змусив його сподіватися) і натомість посадовити в крісло Генерального Секретаря когось від землі, з тих, для кого життя завжди було нічого не варте, а політичне вбивство є стародавнім звичаєм? Якщо ти це зробиш — скажи мені, що станеться з наступним надокучливим журналістом, достатньо необачним для того, щоб пройтися надто темною вулицею?

Кекстон не відповів.

— Як я й сказав, С. С. — це просто інструмент. Найманці, які люблять брудну роботу. Наскільки брудною стане ця робота, якщо ти виштовхаєш Дугласа з його посади?

— Джубале, ти говориш мені, що я не повинен критикувати уряд? Коли вони помиляються? Коли я знаю, що вони помиляються?

— Ні. Такі надокучливі мухи, як ти, надзвичайно потрібні. Не те, щоб я виступав проти "виведення шахраїв на чисту воду": зазвичай це найнадійніше правило політики. Проте мені цікаво подивитися, яких саме нових шахраїв ти збираєшся викривати після того, як використаєш усі можливості викривати теперішніх. Демократія — це, у кращому разі, жалюгідна урядова система; єдине, що можна відверто сказати на її захист — це те, що вона десь разів у вісім краща за будь-який інший спосіб, будь-коли випробовуваний людською расою. Найбільша помилка демократії полягає втому, що її лідери можуть віддзеркалювати недоліки та переваги своїх виборців — наприклад, їх гнітюче низький рівень; але чого ще ти можеш від них очікувати? Тож поглянь на Дугласа і поміркуй, що в його невігластві, дурості та егоїзмі він надзвичайно подібний на своїх співвітчизників-американців, включно зі мною та з тобою... Тобто насправді на один чи два рівня вище за середнього. А потім поглянь на людину, яка замінить його, якщо уряд завалиться.

— У нас надзвичайно малий вибір.

— Вибір є завжди! Цей — вибір між "поганим" та "ще гіршим", що суттєво відрізняється від значно важчого вибору між "хорошим" та "ще кращим".

— Ну, Джубале? То чого ти очікуєш від мене?

— Нічого, — відповів Гаршоу, — тому що я хочу почати цю виставу власноруч. Ну, або майже нічого. Я очікую, що протягом цих запланованих переговорів ти утримаєшся від нападок на Джо Дугласа у тій своїй щоденній дурниці, яку ти пишеш, — і, можливо, навіть трохи похвалиш його за "витримку, гідну державного діяча...".

— Мене від тебе нудить!

— Будь ласка, тільки не на траву! Скористайся своїм капелюхом. Тому що далі я збираюся розповісти тобі, що робитиму, для чого і чому Джо Дуглас має на це погодитися. Перше правило, щоб їздити на спині тигра, — це триматися за його вуха.

— Досить пишномовності. У чому суть справи?

— Досить дурості. Слухай. Якби цей хлопець був ніким і не мав ні копійки, не було б і проблем. Проте йому не пощастило стати беззаперечним спадкоємцем шаленого багатства, більшого від того, яке коли-небудь мріяв отримати Крез[42]... Плюс до цього він отримав надзвичайно суперечливе право на певну політичну силу — просто надзвичайну завдяки політично-судовим прецедентам, які не мають рівних за рівнем дійсного божевілля з тих часів, як Секретаря Фолла визнали винним в отриманні хабара, а Догені виправдали за те, що він його дав.

— Так, але...

— Право говорити зараз у мене. Як я вже казав Джилл, у мене не було ані найменшого інтересу в маячні про "Справжнього принца". Так само я не вважаю, що це багатство "його": він сам не заробив ні копійки. Навіть якби він заробив його сам, — що взагалі неможливо в його віці, — то його "власність" не є такою природною, очевидною та неминучою ідеєю, як нині вважає більшість людей.

— Повтори?

— Право власності на будь-що — це надзвичайно витончена абстракція, в чомусь направду загадкова. Лише Бог святий знає, як наші теоретики закону роблять цю загадку до такої міри складною, — але я не бачив, якою невловною вона є, аж доки не глянув на це з точки зору марсіан. У марсіан немає власності. Вони нічим не володіють... Навіть своїми власними тілами.

— Зачекай-но, хвилинку, Джубале. Навіть у тварин є власність. А марсіани не тварини; вони високорозвинена цивілізація, з великими містами та всім іншим.

— Так. "Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки"[43]. Проте ніхто з них не розуміє права власності, і в цьому пункті meus-et-tuus[44] заплутаємось більше від сторожового пса. Ми — але не марсіани. Якщо тільки ти, мій друже, не розглядатимеш як "власність" неподільне поєднання прав власності на усе між кількома мільйонами — чи мільярдами? — Старійшин, які є "духами".

— Скажи, Джубале, що то за Старійшини, про яких говорить Майк?

— Ти хочеш почути офіційну версію? Чи мою особисту думку?

— Що? Твою особисту думку. Що ти думаєш насправді.

— Тоді тримай язика за зубами. Я думаю, що це купа набожної маячні, якою можна гарно удобрити галявину. Гадаю, що це релігійні забобони, які врізалися у мозок хлопчини в такому ранньому віці, що у нього немає жодного найменшого шансу вирватися від них на свободу.

— Джилл так говорить, наче вірить у це.

— У всі інші рази ти почуєш, що я говорю, наче також у це вірю. Але це звичайна ввічливість. Одна з моїх кращих подруг вірить в астрологію; я б ніколи не образив її, сказавши, що я насправді думаю про це. Здатність людського розуму щиро вірити в те, що здається дуже малоймовірним, — від сеансів спіритизму до манії величі з приводу власних дітей — ніколи не була для мене таємницею. Віра лякає мене, як розумова лінь, — але я не сперечаюся з нею — зокрема тоді, коли не можу довести, що вона помилкова. Заперечні докази зазвичай неможливі. Майкова віра у Старійшин точно не ірраціональніша за переконання в тім, що динаміку всесвіту можна відсунути вбік молитвами про дощ. Більше того, на його боці вагомі докази; він там був. А я — ні.

— Гм... Джубале, зізнаюся тобі у невисловленій підозрі в тім, що безсмертя — це факт; проте я радий, що дух мого дідуся більше не може мене контролювати. Він був капризним старим чортом.

— Так само як і мій. Так само як і я сам... Але немає ніякої справжньої причини, чому громадяни мають втрачати права та силу лише тому, що вони померли? Подумай ось про що: в окрузі, де я виріс, було надзвичайно поширене голосування за небіжчика, — по суті, майже марсіанське. В усьому іншому це містечко було милим місцем для нормального життя. Можливо, наш хлопчина Майк не може нічим володіти тому, що Старійшини вже володіють усім. Тож ти бачиш, чому в мене виникли труднощі з тим, щоб пояснити йому, що він володіє більш ніж мільйонними акціями "Лунар Ентерпрайзез", "Лайл Драйв", а на додачу — змішаним рухомим майном та цінними паперами? Не легше навіть від того, що їх справжні власники вже померли; це ускладнює ситуацію, адже вони тепер — Старійшини, а Майк і на думці не має вплутуватись у справи Старійшин.

— Гм... Прокляття... Очевидно, згідно з законом, він неправоздатний.

— Звичайно ж, так. Він не може керувати своєю власністю, тому що не вірить у її таємну силу — так само як я не вірю в його духів. Бене, все, чим зараз володіє Майк, — це зубна щітка, яку я йому дав; і він не знає, що це — його власність. Якщо ти забереш її в нього, він не заперечуватиме; він навіть не скаже про це мені, а просто дійде переконливого висновку, що Старійшини затвердили саме таку ситуацію.

Джубал зітхнув:

— Отже, він неправоздатний... Навіть попри те, що може дослівно розказати закон про власність. У такому разі я не дозволю перевіряти його правоздатність — і навіть згадувати про неї. Бо інакше... Як ти вважаєш, кого саме призначать його опікуном?

— Хм! Дугласа. Чи, радше, одну з його маріонеток.

— Бене, ти впевнений? Подумай про теперішній склад Вищого Суду. Хіба опікуном не можуть призначити когось на ім'я Саввонавонг? Чи Наді? Чи Кі?

— Гм... Ти, ймовірно, можеш мати рацію.

— У такому разі хлопчина довго не проживе. Або він зможе прожити аж до глибокої старості у якійсь в'язниці для одного — з гарним садом, звідки втекти буде значно важче, ніж з лікарні Бетесди.

— Що ти плануєш робити?

— Сила, якою хлопець номінально володіє, надто небезпечна та об'ємна, щоб він зміг з нею впоратися. Тож ми відкинемо її.

— Як, в біса, ти дійшов до того, щоб відмовитися від таких грошей?

— Ти — ні. Ти не зможеш, бо для тебе це неможливо. Але акт відмови від цих коштів стане виявом його прихованої сили. Це не змінить рівновагу сил і найближчим часом не спровокує жодних спроб оглянути хлопця, щоб перевірити його правоздатність. Тож замість цього ми дозволимо тигру бігти з усіх сил — поки ми міцно триматимемося за його вуха. Бене, дозволь мені окреслити fait accompli[45], який я хотів повідомити Дугласу. Тоді ти докладеш усіх зусиль, щоб знайти у ньому недоліки.