Чужинець на чужій землі - Сторінка 50

Не у законності, — тому що якщо юридичний персонал Дугласа писатиме двозначну маячню, я перевірю її на пастки: про це не хвилюйся. Ідея полягає в тому, щоб дати Дугласу план, у якому він не захоче ставити пастки, — тому що він йому сподобається. Я хочу, щоб ти обнюхав його на політичну здійсненність, дізнався, зможемо ми чи ні це здійснити. А зараз ось що ми збираємося робити...

Розділ 19

Марсіанська Дипломатична Делегація та Необмежене Внутрішнє Чесне Братство, організовані Джубалом Гаршоу, приземлилися на даху Виконавчого Палацу наступного ранку, близько десятої години. Майк Сміт, скромний претендент на марсіанський трон, не переймався метою поїздки: він просто з цілковито наївним захватом насолоджувався кожною хвилиною короткого перельоту в південному напрямку.

Переліт здійснювався на замовленому заздалегідь літальному швидкісному судні, і Майк сидів у башті, розташованій над водієм, разом із Джилл — з одного боку, та Дорказ — з іншого. Він із благоговійним подивом витріщався, коли дівчата показували йому видатні місця, — а вони безупинно про щось тріскотіли. У сидінні, розрахованому на двох людей, було доволі тісно, але Майк не заперечував, оскільки таким чином неодмінно теплішав градус зближення. Він сидів, обіймаючи обох дівчат, — дивився, слухав і намагався ґрокнути сказане, — і не був би щасливіший, навіть якби опинився в десяти футах під водою.

Насправді він вперше дивився на терранську цивілізацію. Він геть нічого не бачив, коли його перевозили з "Чемпіону" до палати К-12 у Центрі Бетесди; він і справді провів кілька хвилин у таксі десять днів тому, коли їхав з лікарні до квартири Бена, але і тоді він нічого з цього не ґрокнув. З того часу його світ обмежувався будинком та басейном — ну, ще сусіднім садом з його травою й деревами. Але він жодного разу не виходив за Джубалові ворота.

Проте зараз він був значно досвідченіший, аніж десять днів тому. Він зрозумів вікна; усвідомив, що бульбашки, які його оточували, були вікнами і призначалися для того, щоб крізь них дивитися; і що краєвиди, які він бачив, були й справді містами цих людей. Він зрозумів карти і за допомогою дівчат зумів з'ясувати, де вони перебували, на карті, розкладеній перед ними на столику. Звичайно ж, він завжди знав про карти; він просто донедавна не здогадувався, що людям теж щось про них відомо. Коли він вперше ґрокнув людську карту, це викликало сплеск радісного суму за домом. Звісно, вона була статична та мертва — якщо порівнювати її з картами його народу, — але це була карта. Майк не був схильний до несправедливих порівнянь — ні від природи, ні внаслідок виховання; навіть людські карти були, по суті, дуже марсіанськими — і вони йому сподобалися.

Зараз він оглядав місцевість масштабом майже у дві соті миль; більшість її територій було відведено під світові метрополіси, і він смакував, намагаючись ґрокнути, кожен її дюйм. Його лякав величезний розмір людських міст, а також їхня метушливість, яку можна було помітити навіть з повітря: це так відрізнялося від повільних рухів, від темпу монастирського саду тих міст, що належали його народу. Йому здавалося, що людські міста повинні були майже одразу виснажитися, — вони були так сильно засмічені досвідом живих, що лише найсильніші із Старійшин могли б витримати відвідини цих безлюдних вулиць і ґрокнути споглядання безкінечного шару подій та емоцій. Він сам бував у покинутих містах там, вдома — лише кілька неймовірних та жахливих разів; потім вчителі зупинили ці його спроби, тому що ґрокнули, що для такого досвіду він недостатньо сильний. Обережні питання до Джилл і Дорказ, відповіді на які він потім пов'язав з прочитаним, щоб якось допомогти своєму розуму, частково дозволили йому ґрокнути, що це місто було дуже молоде: його заснували лише трохи більше від двох земних століть тому. Оскільки земні одиниці вимірювання часу йому не подобались, він перетворював їх у марсіанські роки та марсіанські числа — три-повних-плюс-три-роки-очікування — 34 + 33 = 108 марсіанських років.

Жахливо і прекрасно! Що ж, ці люди повинні готуватися покинути це місце самостійно — до того як воно зруйнується під тиском їх переживань і емоцій та стане нічим. Хоча за віком це місто залишалося яйцем.

Майк з нетерпінням чекав повернення у Вашингтон через століття чи два — щоб пройтися його безлюдними вулицями і спробувати ґрокнути, наблизитися до його безкінечного болю та краси, ґрокати спрагло, аж доки не став би Вашингтоном і місто не стало б ним — якщо тоді він буде достатньо сильним для цього. Потім він м'яко відкинув цю думку, оскільки знав, що мусить ще рости й рости до того, як зможе плекати й шанувати величезне страждання цього міста.

Водій швидкісного судна повернув на схід через тимчасову зміну розкладу руху транспорту (спричинену, — хоча Майк цього не знав — його присутністю), і тоді Майк вперше побачив море.

Джилл показала його йому і сказала, що то була вода, а Дорказ додала, що то був Атлантичний океан, і провела берегову лінію на карті. Майк не був неосвіченим; він знав, ще відколи був пташеням, що наступна планета, ближчало Сонця, була майже повністю вкрита водою життя, і пізніше зрозумів, що люди дуже недбало приймають це щедре багатство. Він навіть врешті-решт самостійно подолав значно важчу для ґрокання перешкоду: марсіанську віру в те, що водна церемонія не вимагає води, що вода — це лише, по суті, символ — красивий, проте необов'язковий.

Але, як і безліч людей, незайманих конкретним власним людським досвідом, Майк відкрив для себе, що знати щось у теорії — не те ж саме, що відчути його фізичну реальність; вигляд Атлантичного океану наповнив його такого благоговіння, що Джилл струснула його і різко сказала:

— Припини, Майку! Ти не посмієш!

Майк відрізав свої емоції та відклав їх, щоб використати пізніше. Потім він пильно глянув на океан, що простягався до неймовірно далекого обрію, і подумки намагався виміряти його розмір, — аж доки його голова почала аж гудіти від трійок, безлічі трійок, сили-силенної трійок.

Коли вони приземлилися, Джубал вигукнув:

— Зараз запам'ятайте, дівчатка: утворіть довколо нього квадрат і не соромтеся наступати підборами на ноги чи штовхати ліктем у сонячне сплетіння деяких дурнів. Анно, я розумію, що на тобі буде твоя мантія — але немає причин не наступати на ноги, якщо тебе відштовхують. Чи як?

— Досить хвилюватися, бос; ніхто не відштовхне Свідка, — проте я надягла туфлі з гострими підборами, а крім того, важу більше, ніж ти.

— Добре. Дюку, ти знаєш, що робити, — але знову поверни сюди Ларрі з автобусом, причому так скоро, як тільки зможеш. Я не знаю, коли саме він нам знадобиться.

— Я ґрокнув, бос. Не хвилюйтеся.

— Я хвилюватимуся, коли мені заманеться. Пішли.

Гаршоу, чотири дівчини з Майком та Кекстон вийшли; автобус одразу ж від'їхав. Водночас і з полегшенням і з недобрим передчуттям Гаршоу побачив, що на місці висадки були відсутні журналісти.

Але воно також і не було зовсім безлюдним. Його негайно схопив якийсь чоловік — жваво повів уперед і сердечно сказав:

— Доктор Гаршоу? Я Том Бредлі — старший виконавчий помічник Генерального Секретаря. Ми йдемо просто до особистого кабінету містера Дугласа. Він зустрінеться з вами за кілька хвилин до початку конференції.

— Ні.

Бредлі моргнув.

— Не думаю, що ви зрозуміли мене. Це розпорядження Генерального Секретаря. О, він сказав, що містер Сміт може піти з вами, — я маю на увазі Людину з Марса.

— Ні. Ця група триматиметься разом, навіть якщо йтиме у вбиральню. Просто зараз ми йдемо у конференц-залу. Нехай хтось покаже шлях. А всі ці люди нехай відійдуть; вони тиснуть на нас. Між іншим, маю для тебе доручення. Міріам, той лист.

— Але, докторе Гаршоу...

— Я сказав: "Ні!" Ви не розумієте простої англійської? Але ви доставите цього листа містеру Дугласу одразу — особисто йому — і принесете мені розписку від нього.

Гаршоу зупинився, щоб поставити підпис на конверті, який йому подала Міріам, поставив відбиток пальця на підписі та передав його Бредлі:

— Скажи йому, що це дуже терміново — тому нехай прочитає зразу ж, іще до зустрічі.

— Але Генеральний Секретар відверто бажає...

— Генеральний Секретар бажає побачити цього листа. Юначе, я дам тобі другий шанс... І передрікаю тобі, що вже завтра ти тут не працюватимеш — якщо гаятимеш час, поки нестимеш йому цього листа.

Бредлі зіткнувся поглядом з Джубалом, після чого сказав:

— Джиме, відведи їх, — і відійшов з листом.

Джубал подумки зітхнув. Він так пітнів над тим листом; вони з Анною провели на ногах майже усю ніч, готуючи план за планом. Джубал продумав кожний момент прибуття у відкрите поселення, зйомки крупним планом камерами світових новин — проте аж ніяк не збирався дозволяти Дугласу влаштувати їм якусь несподіванку.

Слухаючись наказу Бредлі, якийсь інший чоловік вийшов вперед. Джубал склав про нього враження як про типового екземпляра тих розумників, безсовісних юнаків-на-шляху-вгору, який тримався тих, хто був при владі, і виконував за них їхню брудну роботу; той не сподобався йому з першого ж погляду. Чоловік широко й улесливо посміхнувся:

— Мене звуть Джим Сенфорт, докторе. Я — прес-секретар Генерального. Я супроводжуватиму вас, влаштовуватиму ваші інтерв'ю з пресою і так далі. Прошу вибачення, але конференц-зала ще не готова; в останню мить сталися якісь зміни, і ми були змушені перейти до іншого, більшого приміщення. Зараз, на мою думку...

— Зараз, на мою думку, ми йдемо саме до тієї конференц-зали. Ми постоїмо, поки для нас не принесуть стільці.

— Докторе, я впевнений, що ви не розумієте ситуацію. Там все ще натягують дроти та ще щось, і вона просто кишить репортерами та коментаторами...

— Дуже добре. Ми поговоримо з ними, поки ви не будете готові.

Ні, докторе. У мене є розпорядження...

— Хлопче, ось що: візьми свої розпорядження і складай їх доти, доки не зігнеш всі кути, а потім спусти їх в каналізацію. Ти не можеш командувати нами. Ти не домовлятимешся про зустрічі з пресою для нас. Ми тут лише з однією метою: задля публічної конференції. Якщо приготування ще не закінчилися, ми зустрінемося з пресою в конференц-залі.

— Але...

— Це ще не все. Ти тримаєш Людину з Марса на даху, на жахливому протязі, — Гаршоу підвищив голос.